Як переживали усамітнення знамениті письменники
"У кожної жінки, якщо вона збирається писати, мають бути засоби до існування й своя кімната", — говорила дотепна Вірджинія Вулф. Ця фраза закликає нас усвідомити, що насправді людині потрібно не так багато, щоб присвятити себе улюбленій справі: мінімальна сума на життя й дім, у якому тобі добре. Vogue.ua згадує головних самітників у світовій літературі, від Джерома Селінджера до Патріка Зюскінда. Всі вони стали відлюдниками з власної волі — на відміну від мільярда людей на планеті, які нині на карантині через епідемію коронавірусу, — але саме це, можливо, допомогло їм створити видатні книги.
Вірджинія ВулфУ 1951 році вийшов роман "Ловець у житі" — найкраща книга про юність і свободу, яку коли-небудь написали. Через 70 років після публікації роман Селінджера так само популярний — за статистикою, щороку продається 250 000 екземплярів. І цьому зовсім не завадило те, що його автор — абсолютний відлюдник: ніколи не вів інстаграму, не публікував дотепних цитат у твіттері й не повідомляв своїм шанувальникам, що він їсть на сніданок (Селінджер помер зовсім недавно, у 2010 році, так що теоретично міг використовувати соцмережі).
Перші оповідання Селінджера було опубліковано на початку 40-х у журналі New Yorker, тоді ж він захопився дзен-буддизмом. Через чотири роки після публікації свого першого і єдиного роману "Ловець у житі" Селінджер одружився з дочкою нью-йоркського критика Клер Дуглас, у них народилося двоє дітей. У 1965 Селінджер перестав друкуватися й далі писав для себе, у стіл. Останні 50 років свого життя прожив разом із сім’єю в маєтку в лісі в Нью-Гемпширі, рідко виходив на вулицю й не давав інтерв’ю (є інформація, що останнє інтерв’ю письменника було у 80-му році). Водночас сказати, що його життя було нудне або обмежене, складно: Селінджер практикував йогу, дотримував принципів буддизму, захоплювався діанетикою, макробіотикою й акупунктурою — і прожив 91 рік.
До слова, трохи світла на життя загадкового письменника пролили мемуари його дочки Маргарет Селінджер "Над прірвою в сні: мій батько Дж. Д. Селінджер", опубліковані у 2000 році. У них Маргарет називає місця, де вони жили, "дикими й лісистими", і пише, що її дитинство було дуже непростим, а батько буквально змушував її матір порвати усі зв’язки із зовнішнім світом.
Легендарному Мілану Кундері — одному з найпопулярніших авторів другої половини XX століття, який написав зворушливі романи "Вальс на прощання" і "Нестерпна легкість буття" — сьогодні 91 рік, він живе в Парижі й зрідка буває в рідній Чехії, чиє громадянство йому повернули буквально рік тому. Але ви, найімовірніше, про це не знали. Як і Селінджер, Кундера — затятий відлюдник, про життя якого середньостатистичний читач мало що знає.
У 70-ті Мілана Кундеру позбавили чехословацького громадянства — звинуватили в революційних діях і зраді комуністичної партії, а 1981 року письменник переїхав до Парижа й отримав французьке громадянство. Приблизно в ці ж роки Кундера, який не з чуток знайомий з переслідуванням і громадським неприйняттям (щоб дізнатися більше, прочитайте його багато в чому автобіографічний роман "Жарт" про те, як героя відраховують з партії за невинний політичний жарт), перестав давати інтерв’ю. Натомість зосередився на літературі: він один з найпродуктивніших сучасних авторів, у бібліографії якого 10 романів, чотири п’єси, збірки новел і десятки есе. Кундера живе в Парижі разом зі своєю дружиною Вірою, їздить до Чехії інкогніто й багато років видається в одному й тому ж французькому видавництві. У рідкісних інтерв’ю, датованих 80-ми роками, Кундера зізнається: у нього насичене інтелектуальне життя, поруч друзі й улюблені люди, але публічність справжньому письменникові ні до чого.
Мілан Кундера з дружиною
Цього року одному з головних пустельників у світовій літературі виповнився 71 рік. Патрік Зюскінд увійшов у світову культуру як людина, яка написала роман "Парфумер". Крім усього іншого, він ще й успішний драматург і сценарист, а вистави за його п’єсою-монологом "Контрабас", написаною на початку 80-х, досі успішно йдуть у всьому світі. Сам письменник зажив слави відлюдника: він усамітнено живе в Німеччині й майже не дає інтерв’ю, а рідкісні його фото, які можна знайти в інтернеті, зроблені понад 30 років тому. На початку 2000 років один німецький журналіст навіть вирішив дізнатися, чи не є письменник фантомом, так мало про нього знали. У підсумку в процесі розслідування з’ясувалося, що Зюскінд все-таки існує, у нього є дружина й син.
Феміністка, блискуча письменниця, учасниця легендарної групи Блумсбері, що мала неабиякий вплив на безліч авторів нашого часу, від Маргарет Етвуд до Майкла Каннінгема — складно уявити собі цей світ без Вірджинії Вулф. Вона не була самітницею, як Селінджер або Зюскінд, але хвороба змусила письменницю вести відокремлений спосіб життя й знайти захист у своїй оселі й родині. Це тонко передано й у її творчості: дім — місце сили й водночас простір, де відчуває найбільші й найскладніші емоції Кларісса Делловей, головна героїня її знаменитого роману "Місіс Делловей".
Вірджинія Вулф усе життя страждала від депресії, нападів сильного головного болю, втрати апетиту, що пізніше діагностували як неврастенію. Захистом для неї був чоловік Леонард Вулф, який підтримував її до останнього дня, і їхній будинок у Блумсбері, де вони прожили з перервами понад 10 років. Там, у підвалі разом із чоловіком вони заснували власне видавництво Hogarth Press (яке, до речі, працює досі), там у Вулф була власна кімната для роботи. У цій кімнаті вона написала свої найважливіші книги "Місіс Делловей", "На маяк"; цьому простору вона присвятила своє програмне есе "Своя кімната" про роль жінки в літературі й фемінізм. За спогадами чоловіка, під час гострих нападів депресії Вірджинія лягала в ліжко в темній спальні, пила молоко й спала.
"Краще бути мовчазною, ніж дурною" — говорила американська письменниця Гарпер Лі. У світову літературу Гарпер Лі увійшла як авторка великого роману "Вбити пересмішника", дія якого відбувається в 30-ті роки XX століття в Алабамі і який багато в чому автобіографічний. Вважається, що Гарпер Лі, яка виросла в Монровіллі в Алабамі в 30-ті й стала свідком знаменитої Скоттсборської справи — моторошного суду над темношкірими, яких засудили до смертної кари за злочин, якого не було, — написала роман про своє дитинство. У 60-му вона отримала Пулітцерівську премію, а в 90-ті роки "Вбити пересмішника" назвали "найкращим американським романом століття". У рік публікації роману Гарпер Лі було 34 роки — вона проживе до 89 й помре у 2015, але впродовж 50 років фактично буде самітницею. Гарпер Лі прожила більшу частину життя в Нью-Йорку: не давала інтерв’ю й майже не з’являлася на публічних заходах і нагородженнях, а її рідкісні есе можна прочитати лише в New Yorker і журналі Опри Вінфрі Oprah Mag. Вона вважала, що письменник не має ставати зіркою, і що головне в літературі — майстерність і самодисципліна. Тим, хто хоче більше дізнатися про характер і спосіб життя Гарпер Лі, рекомендуємо подивитися фільм "Погана слава": він присвячений історії створення знаменитого роману "Холоднокровне вбивство" Трумена Капоте, у якому брала участь Лі, а грає письменницю Сандра Буллок.
