Фільм «Маріуполіс 2» вбитого режисера Мантаса Квадеравічюса отримав нагороду Каннського кінофестивалю

В Каннах оголосили лауреатів цьогорічного Каннського кінофестивалю. "Золоту гілку"  отримав шведський режисер Рубен Естлунд за стрічку "Трикутник смутку". А ось спеціальну нагороду жюрі "Золоте око", яку вручають найкращим документальним фільмам, отримала стрічка "Маріуполіс 2" литовського режисера Мантаса Квадеравічюса. Нагадаємо, в кінці березня 45-річного Мантаса, який перебував у Маріуполі й працював над фільмом, взяли у полон і вбили російскі окупанти.

"Маріуполіс 2" – документальний фільм про місто під час повномасштабного вторгнення. Трагедію режисер показує через життя звичайних людей – жителей міста. У 2014 і 2015 роках Мантас Кведаравічус уже був у Маріуполі, де зняв першу частину стрічки «Маріуполь». У 2022 році він повернувся в місто, щоб зустрітися з героями першої частини фільму та зняти продовження, але потрапив у полон до окупантів і загинув. Стрічку закінчила його наречена Ганна Білоброва, а в програму Канн фільм потрапив вже після смерті режисера.

"Цей фільм абсолютно неможливо ні з чим порівнювати, він гостро виділявся, ніби лежав на окремій полиці; бив під дих до чорноти в очах", – написала про "Маріуполіс" у фейсбуці українська режисерка Ірина Цілик. що була членкинею жюрі "Золоте око". –  А знаючи також усе, що лишилося за кадром... Литовський режисер Кведаравічус приїхав до Маріуполя в березні, знімав там цивільних, жив з ними, але зрештою потрапив у полон, його катували і вбили. Кохана Мантаса змогла вивезти з Маріуполя не лише тіло свого чоловіка, а й матеріали, які він там зняв. Друзі, колеги делікатно склали докупи відзняті кадри і зробили з цього фільм. Останній фільм Мантаса".

Мантас Квадеравічюс

У своїх режисерскьих нотатках Мантас Квадеравічюс зворушливо описав життя у Маріуполі під час війни. «Знаєте, що найнезвичайніше в Маріуполі? Жоден з його мешканців не боявся смерті, навіть коли вона була там. Смерть уже була, і ніхто не хотів помирати безрезультатно. Люди підтримували одне одного, ризикуючи своїм життям. Вони курили та балакали надворі, не зважаючи на бомби. Грошей не залишилося, а життя стало занадто коротким, щоб його пам’ятати, тому люди задовольнялися тим, що мали, і розширювали свої межі. Більше не було ні минулого, ні майбутнього, жодне судження нічого не означало. Це був рай у пеклі, делікатні крила метелика тріпотіли все ближче й ближче одне до одного, запах смерті в її сирому вимірі. Це було серцебиття життя...»