UA

Журнал VOGUE

Подписаться
Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

Vogue в часи війни: есей Євгенії Нестерович

06 мая 2022

Про мир і війну, війну і мир: Євгенія Нестерович – журналістка, культурна менеджерка та комунікаційниця, авторка книжки-інтерв’ю "Summa" з Юрієм Іздриком,  – написала есей, навіяний, між іншим, виданнями VOGUE у всьому світові.

Колись, у позаминулому житті, ми сиділи в літньому розпашілому Києві на каві. Книжковий Арсенал був у розпалі, в повітрі стояла пилюка, запах типографської фарби й трави. Ми говорили про можливості «розумного глянцю», і я, звісно, навела як приклад український Vogue і його тодішню редакторку Валентину. Моя співрозмовниця Аня колись на курсах арткритики писала “рецензію на “Ворошиловград” Жадана для Vogue” – і в неї вийшло дуже добре. Аня любить якісний глянець, і в неї дивовижно вигадливий розум.

З першої-подорожі-на-самоті-після-появи-дитини (насправді, це було відрядження) в Брно вона попросила мене привезти саме чехословацький Vogue.

На обкладинці свіжого номера була зображена нова словацька президентка.

Я купила його в перший же день. В апартаментах був чудовий модерністичний балкон, я курила там і пила колу, сиділа на підлозі, дивилася на дахи старого міста, і гортала шикарний журнал. Тиша дзвеніла у вухах; місто дзвеніло внизу.

Прийшов Саша. Ми дружили ще з Києва, але він тепер вчив комп’ютерну лінгвістику в Чехії. Каже: о, а ти читаєш словацькою? А я не читаю, звісно, – я просто вже кілька років на той момент займалася чесько-польсько-словацько-українським літературним фестивалем. Жартували між собою про слов’янське есперанто як основну робочу мову проєкту.

Ми пішли униз на пиво. Десь серед світлих кам’яниць на столиках зустріли Ренату – організаторку брнівської частини нашого фестивалю – у неї саме народився син, і ми говорили про всі фестивальні проблеми на ногах, ледь пританцьовуючи – вона гойдала малого в слінгу, а я просто гойдалася їй у такт.

На сорок сьомий день війни, минулого тижня, подруга Оля написала мені з Вроцлава: я передала тобі невеличкий подаруночок до Львова. Оля сама зі Львова. Вона поетка й режисерка, ми багато всього знімали з нею для різних проєктів, читали свої мамські вірші на публіці одного разу на восьме березня – і це було по відчуттях якось так, ніби ми публічно говорили про місячні. Між собою ми багато говорили про любов і бажання.

У ніч напередодні війни ми разом пили сидр і їли торт від моєї мами, пересланий з Гадяча Новою поштою. Ми збиралися на ці дівчачі посиденьки зо два місяці, але коли у вас обох діти й робота, то логістика життя ускладнюється. Врешті я таки приїхала пізно ввечері, бо “раптом завтра війна, а ми так і не випили твою подарункову пляшку”. Ми досиділи до 3 ночі. Говорили про чоловіків, яких хочемо, і про війну, якої не хочемо. О четвертій тридцять, коли я вже була вдома й мазала нічний крем зі слиною слимаків під очі, у твіттері з’явилася новина: війна почалася.

Оля виїхала із сином евакуаційним потягом десь у перші ж дні.

Шість років тому у Вроцлаві ми робили велику панорамну презентацію української культури, а Оля фільмувала всі ті події. Вона тоді була вже вагітна. Ми обидві тоді були ще заміжні. Тепер вона пише про сина: “Він був тут ще в моєму животі, а тепер от сидить за цим самим столиком у Прозі” (таке літературне кафе у Вроцлаві, де відбувалася вся українська програма). Оля торік зняла чудовий артгауз про материнство. Я знімалася в цьому фільмі; це було чисте відьомство.

Того дня, коли Оля написала, що передає мені подарунок, Рената з Брно повідомила: моя подруга-кураторка шукає двох українських мисткинь на резиденцію в Лейпціг. Я менеджерка з комунікацій, I’m connecting people – тож я звела Олю й Ренату між собою.

За кілька днів, коли я ранком вела доньку в садочок і мала передати на Харків з рук у руки трикотажні легінси для Іванки, яка в місті під обстрілами має червоні шпильки й мереживну білизну (але їй бракує теплих лосин), дівчина від Олі перестріла нас дорогою й віддала подарунок.

Це був польський Vogue з картиною української художниці на обкладинці. Я вже знала, що все склалося: Оля поїде в Лейпциг разом із сином. Всередині номера був есей про український проєкт Павла Макова на Бієнале у Венеції “Фонтан виснаження” – чудовий, точний, безжальний у своїй прямоті. Я вперше побачила твори Макова у Вроцлаві, на Українському зрізі. Валентина, колись редакторка українського Vogue, нині, попри всі сумніви й провину вцілілої, поїхала таки до Венеції. Я дуже чекаю на її повернення та розповіді про те, як це все там було; я чекаю її текстів звідти.

Робота Олени Ємчук. Vogue Poland, квітень 2022

На Великдень я поїхала у Франик, до мами і бабусі в евакуації, тому розминулася з Олею, яка примчала до Львова по документи і деякі речі. Як багато всього забувається у поспішних зборах, це жах; як мало, виявляється, нам на щодень треба – це космос. Мій гардероб зіщулився до обсягів мого рюкзака.

Всі мої тридцять дві сукні висять у квартирі, де від початку війни живуть ті, кому більше поки що ніде. Вони гладять кота, поливають вазони і годують папугу. Оля теж зупинилася там – бо у її власній квартирі живуть люди. А у моїй зараз живе Саша – той самий, що цікавився, чи розумію я словацьку. Саша мешкає між Брно і Прагою, а родом зі Сновська; там він і провів перший місяць війни – їхня окупація була відносно лайтова, але достатньо налякала людей, аби вже й після звільнення родина поїхала на захід у пошуках відчуття безпеки. 

Оля надсилає мені фотографію з кімнати моєї доньки, з омріяними документами у руках, сидячи на підлозі. Вона пише: я тут як вдома. Я пишу: обіймаю тебе хоч так. Під постом у інстаграмі Аня, власниця словацького Vogue з президенткою, поставила три серденька. Аня з Запоріжжя; я навіть не знаю, де вона зараз – але знаю, що вчора росіяни крилатими ракетами вдарили по Запоріжжю; постраждало вісім осіб – у чотирьох вагонах евакуаційного поїзда вилетіли вікна від вибуху. 

Напередодні війни я написала оповідання – дуже дівчаче, дуже еротичне, дуже воєнне. Вигаданий епізод з реальним чоловіком – родом із Запоріжжя. Оля прочитала й відповіла: у мене теж такий є. Вони обоє на війні зараз. Судячи з позначки “нещодавно був у мережі” в телеграмі, досі живі.

“Ким ви були до війни?” – спитала мене шведська журналістка в інтерв’ю на початку березня. Я завмерла секунд на десять; важко було пригадати й відповісти. Вона питала, ясна річ, про професію. Але професія – це спосіб життя. І війна – це спосіб життя. І їх досить важко поєднувати.

“Це все якийсь пізній Ремарк”, – сказав учора на каві в стрьомному франківському генделику мій добрий друг і співавтор, і я щиро засміялася. Перша презентація нашої спільної книжки теж відбулася у Вроцлаві, у далекому 2016 році. Десь тоді ж він був у спецпроєкті українського Vogue зі своїми віршами й лакшері-фотосетом. Валя, яка це все тоді придумала, розповідала, що одна з її колежанок завдяки цим текстам перейшла на українську – “Уявляєш, вона так і сказала?” – дивувалася Валя. Ми ніби лишилися тими самими друзями та співавторами. Але відтоді кілька разів змінилося все.

Ми були скептичні й невдоволені, нам хотілося іншого, цікавішого. Ми щойно відживали після дворічного карантину; змучені, з недостатнім простором для самореалізації, з вічно замалими гонорарами. Ми любили свої життя разом з оцим усім.

“Скільки всього вони нам пересрали” – думаю щоразу з роздратуванням і прикрістю.

Хочу вірити, що Олі й Езрі буде класно в Лейпцигу. Хочу, щоб Саша повернулася в Брно. Хочу, щоб Валя прилетіла з Венеції й змогла повернутися в Київ до сина, який допомагає теробороні. Хочу поїхати в Запоріжжя, навіть якщо Аня там давно не живе; я ніколи не була на Хортиці, яку позавчора обстріляли. Хочу, щоб ми з Олею пили сидр до пізньої ночі, робили колажі зі старих “вогів”, і говорили про чоловіків – і зовсім – зовсім-зовсім – не говорили про війну.

Ілюстрації: Ольга Поворозник

книги ·

Еще в разделе BOOKS

Популярное