Хто такий Опанас Заливаха та чому його має знати кожен українець
Творив у безлічі різних технік, від мозаїки та станкового живопису до літографії, від робіт з керамікою та деревом до оформлення інтер'єрів; відбував покарання як політв'язень у колонії суворого режиму; співпрацював та близько дружив з Аллою Горською; був одружений з племінницею Степана Бандери; розписав єпитрахиль для обряду хрещення, що його вчиняв Василь Романюк — священник з Косова, який згодом став Володимиром, Святішим Патріархом Київським і всієї Руси-України… 26 листопада виповнюється 99 років з дня народження українського митця Опанаса Заливахи. За підтримки Музею Шістдесятництва в Києві та його керівниця Олени Лодзинської розповідаємо, чому про Заливаху має знати кожен українець
Якщо йти пішохідною "Стометрівкою" в Івано-Франківську та уважно вдивлятися у вітрини й вікна, то якоїсь миті погляд зачепиться за біло-блакитне мозаїчне панно. На фоні стриманих будівель воно видається міражем, та не треба бути знавцем, щоб розпізнати шедевр. Ефект тим сюрреалістичніший, що велетенська, на всю стіну, мозаїка ховається за склом, просто в крамниці мобільного зв'язку. Біло-блакитна кольорова гамма, казковий сюжет — в оточенні стендів з гаджетами це має космічний вигляд.
Автор панно — Опанас Заливаха, український живописець, член Клубу творчої молоді (1960-1964), відомий шістдесятник, близький друг Алли Горської. Його історія — неймовірна та захоплива. Будучи етнічним українцем (він народився в селі Гусинка Куп'янського району на Харківщині), він усвідомив власне коріння лише дорослим; жив у країні з тоталітарним режимом, але створював повні символів, яскраві, бунтівні витвори; оселився на Прикарпатті, але товаришував з київською творчою інтелігенцією...
Важкий початок
Він лише закінчив перший клас, як його родина була вимушена тікати з Харківщини, рятуючись від Голодомору 1930-х років. Втеча була страшною: існувала велика ймовірність, що не випустять і родина буде приречена на смерть. Але доля подарувала шанс, і Заливахи опинилися в Уссурійському краю. Це не було легке дитинство, але Опанас вирішив стати митцем.
"Закінчивши школу, він мріяв стати художником і рвонув аж до Самарканду, — розповідає Олена Лодзинська, — вслід за евакуйованою туди художньою школою, що працювала від ленінградської Академії мистецтв". Повчитися, щоправда, не встиг – почалась Друга Світова.
Уже після війни він вступив в Інститут живопису, скульптури та архітектури ім. Рєпіна в Ленінграді, але вже на ІІ курсі його відрахували — "за вчинок, не гідний радянського студента". Олена Лодзинська пояснює, що то було розповсюджене формулювання, яке на практиці означало зневагу до "показушного партєйного громадського життя". Заливаха до нього виявляв повне презирство. Коли вчергове знехтував заходом — зустріччю з кандидатом у депутати – його вигнали в шию.
Треба сказати, що освіту він все ж здобув: у 1957-му вдалось відновитися, а в 1960-му — отримати диплом. Як пише Василь Овсієнко, на Заливаху сильне враження справило пишання студентів інституту ім. Рєпіна з інших країн — чехів, албанців, вірменів та інших — своїм національним корінням у мистецтві. Саме тоді він почав усвідомлювати своє українство.
"Його заносило і в Тюмень, і в Калінінград, він викладав художньо-прикладне мистецтво, а потім потрапив на Гуцульщину, в Косів, — розповідає Лодзинська. — Миттєво закохався в цей край і вирішив, що хоче тут жити". В 1961-му він остаточно переїхав до Івано-Франківська.
Ця локація дарувала йому не лише натхнення, а й певні переваги: дихалося вільніше — і творчість, і спілкування регламентувалися менш суворо, ніж у Києві, під пильним оком "органів". Сюди приїздили друзі.
Шевченко та друзі
У Заливахи було неймовірне ком'юніті: він був близький з Іваном Світличним, дружив з В'ячеславом Чорноволом (який на той час жив і працював у Львові), співпрацював з художниками-шістдесятниками. Творчий колектив молодих, зухвалих, талановитих авторів працював над вітражем "Шевченко. Мати" до 150-річного ювілею поета для "червоного" корпусу Університету (цю історію розкривала виставка Алли Горської в Українському домі "Боривітер") Встигли зробити тільки центральну частину (зараз зображення вітражу зустрічає гостей при вході в Музей шістдесятництва).
Його одразу завісили, потім видали наказ демонтувати, а при демонтажі – навмисно розбили. Заливаху, який головним чином працював над центральною частиною вітражу, та його співавторок Аллу Горську, Людмилу Семикіну, Галину Севрук та Галину Зубченко вигнали зі Спілки художників: владу бісили іконописний стиль роботи, її незвична манера, де Тарас Шевченко поставав не добрим дідусем, а гнівним бунтарем у папасі. Бісили рядки "Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово". Бісили "грати" (які насправді були переплетінням рам вітража), але влада прочитала символи правильно; боятися було чого. "Ескізи Алли Горської на цю тему — як крик з могили, прокляття з потойбіччя", — каже Лодзинська.
Шістдесятники повстали проти намірів влади "причесати" Шевченка на радянський лад за допомогою офіціозного гучного святкування ювілею поета. "Співак загнобленого селянства", ледь не "перший комуніст" — влада воліла вихолостити суть Тараса, його прагнення до свободи та волі.
З тих часів лишилася купа ескізів, які Заливаха зробив, перебуваючи в пошуку образа, ліногравюра "Чи буде суд, чи буде кара?". Також була створена "чорнова" мозаїка: на покритому штукатуркою листі фанери чи ДСП два метри заввишки автор виклав фігуру Кобзаря, який з піднятими вгору руками рве кайдани. Ця мозаїка, — каже Олена Лодзинська, — довгий час зберігалася в творчій майстерні подружжя Віктора Зарецького та Алли Горської; лишалась там і після вбивства Горської". А десь наприкінці 70-х до майстерні повадився ходити такий собі Жданов, який представлявся колекціонером. Ходили різні чутки, проте врешті Жданов виніс частину робіт. Зарецький та його друга дружина Майя Григор'єва вирішили не сперечатися та просто промовчали. Робота потім спливала у колекціонерів, а сьогодні є підстави сподіватися, що вона знаходиться на хуторі у Володимира Недяка в Єреміївці.
Листування з Аллою Горською
Якщо почитати листування Алли Горської з Опанасом Заливахою (Книга "Життєпис Мовою Листів", В-во Музей "Смолоскип", Донецьк, 2013), легко дійти висновку: між ними була ніжна, яскрава дружба. А можливо, навіть закоханість.
"Вони мали багато спільного: юність обох минула поза Україною; обидвоє шукали новаторських методів в мистецтві; обидвоє тішаться наверненням до України. Обох поєднувало бажання все змінити, відродити, — зазначає Олена Лодзинська. – Між ними виникла тепла дружба". У листуванні під час Заливашиного ув'язнення Алла не боялася виказувати співчуття, а рівень її відвертості, висловлювання суджень дійсно проймає.
Якогось дня Горська, не сказавши нікому ані слова, зірвалась із Києва — і вирушила в Мордовську концтабірну зону, щоб побачити друга. "Вона стояла на горі, перед нею відкривалася панорама табору, два ряди загороджень, колони в'язнів — бушлати і штани, колись чорні, а нині — сірі від віку та прання, всі геть однакові, — розповідає Олена Лодзинська. — Впізнати серед них Заливаху було нереально". Горська мусила повертатися ні з чим; вона не побачила Опанаса, але принаймні подивилась на місце, де тримали її друга та однодумця. Про те вона згодом йому написала. А він — він упізнав її величну фігуру в довгій шубі. Просто подумав, що такого не може бути. Принаймні, так він писав у листі.
Зона творчості
Стиль Заливахи важко визначити одним словом, але він упізнаваний, особливий, насичений символами. В ньому було багато й від народного мистецтва. Проте головне, що треба знати про творчість Опанаса, — це те, що вона була формою боротьби. Найважливішим для митця завжди було висловити власну думку (часто — протестну). Цього не змогла відняти у нього навіть в'язниця.
В ув'язненні йому спочатку заборонили творити. Подібне відбувалося свого часу і з Тарасом Шевченком. Опанасові друзі апелювали до адміністрації табору. Це допомогло: формального дозволу писати Заливаха не отримав, проте йому запропонували оформлювати плакати. За це він отримував фарби та папір. І це не раз йому згодилось: він робив екслібриси для друзів зі шматочків лінолеуму. Потім ними можна було мітити свої книжки. Він робив різдвяні та пасхальні листівки, дарував та надсилав їх друзям — адже релігійних свят (відповідно, й жодної символіки) в СРСР не було.
У 1967-му в таборі на станції Явас в'язень та друг Заливахи Богдан Горинь вирішив провести серед політв'язнів вечір пам'яті Шевченка. Написав в учнівському зошиті доповідь, а оформити антураж довірив Опанасові. Той червоно-чорною гуашшю намалював плакати, присвячені поетові. Додали вишитий рушничок, провели захід (дякували криміналітету, який вважав воровською честю завдати неприємностей адміністрації табору та прикрив "політичних"), а плакати Горинь зберіг. Вивезти їх, проте, було практично нереально. Тоді він розрізав плакат навпіл, склав зображеннями до середини і вистлав ними валізку, мов звичайним папером. Спрацювало! Плакати досі зберігаються в постійній експозиції Музею.
Повернення
28 серпня 1970 року термін його ув'язнення сплив. Коли Заливаха вийшов, з ініціативи Горської йому влаштували пишну зустріч: скинулися грошима (левову частку витрат взяла на себе Алла), купили йому одяг та взуття, вирушили в ресторан. То було нове модне місце — "Наталка" на 18-му км Бориспільського шосе. "Внутрішні органи", що наглядали за колишнім в'язнем, були роздратовані: що це за святкування? Де зневага до "зека"?
Заливаха ж був повністю щасливий. Дякував, сяяв — і піднесений поїхав додому в Івано-Франківськ. Він не знав, що бачить Горську востаннє. 28 листопада її вбили.
Заливаха одружився з Дариною Возняк, племінницею Степана Бандери. Вони були дуже щасливі, виховували двох дітей та приймали у Франківську всіх київських друзів.
Світличні та Патріарх Володимир
Митець дружив з усіма членами Клубу творчої молоді, особливо з головою клубу Іваном Світличним та його сестрою Надійкою. Світличного, критика, поета, називали батьком українського шістдесятництва, знали і любили його по всій Україні.
У 1970 році Надійка народила сина і, маючи багато друзів, обрала чотири пари кумів. Хрещеною матір'ю мала стати українська поетеса Віра Вовк, яка жила в Бразилії. Коли Віра змогла приїхати в Україну, Київ був напівпорожній — всі роз'їхались у справах. Єдиний, хто зміг вирватися, був Заливаха. "Той приїхав не сам, — згадує Олена Лодзинська, — а з Василем Романюком, священником з Косова. У отця Василя не було з собою нічого, окрім хреста. Проте це нікого не зупинило: Заливаха взяв шмат полотна, зробив у ньому вирізи, розмалював гуашшю: хрести, візерунки — стала єпитрахиль. Дитину охрестили".
Ця історія мала щасливе продовження: Опанас Заливаха і Віра Вовк стали кумами (при цьому решта кумів теж були), а єпитрахиль Надія Світлична берегла все життя і згодом передала музею разом з іншими скарбами. До початку війни вона була в постійній експозиції; зараз, на час війни, захована в фондах.
Цікаво, що Заливаха мав неабиякі дизайнерські здібності: так, він оформлював "Палімпсести" Василя Стуса (книга є в колекції Музею шістдесятництва) та "Блудні сини України" Євгена Сверстюка. В Івано-Франківську досі побутують легенди про інтер'єри ресторанів, які він декорував: мозаїка "Чим хата багата" в колишньому приміщенні кав'ярні "Кристал", а також інтер'єри в кав’ярнях "Медівня", "Казка", "Картопляники", "Скала" (наразі зруйновані). То були магічні світи, які могла створити лише людина, яка не знала ані обмежень, ані горя. Або Опанас Заливаха.
Вже в кінці 80-х митця врешті визнали. Він мав персональні виставки не лише вдома, в Києві та Львові, але й за кордоном: у Торонто, Лондоні та Нью-Йорку (посмертно). Кількість створених ним робіт невідома: він працював багато, щедро роздаровував свої роботи — причому інколи навіть не підписуючи їх.
У 2003 році у видавництві "Смолоскип" вийшов його перший альбом (він досі доступний в Музеї Мистецтв Прикарпаття та онлайн); в 2016-му у видавництві "Лілея НВ" вийшов ще один його альбом.
Митець помер у 2007 році. Роботи з його майстерні мали б утворити музей. Поки що ця ідея в розробці.
Дякуємо за допомогу в підготовці матеріалу Олені Лодзинській, завідувачці Музею шістдесятництва.
