Жінки зі сталі: мати захисників Маріуполя Тетяна Демчук — про власну втрату, підтримку близьких і надію
Найвідважніші українські жінки — дружини та матері військовополонених — розповідають про те, що мотивує їх боротися.
Друга героїня проєкту, який ми реалізуємо разом із громадською організацією "Серце Азовсталі", що є частиною мілітарної ініціативи "Сталевий фронт" Ріната Ахметова, — Тетяна Демчук, мати двох героїв, Богдана та Олега Демчука, бійців полку "Азов".
Обидва сини Тетяни боронили Маріуполь, пройшовши там найстрашніші дні. Богдан Демчук, старший сержант "Азова", 29 квітня загинув під час виконання бойового завдання. Олег Демчук досі перебуває в полоні. "Ми тут тримаємося заради нього, а він там, у полоні, заради нас, а ланка, що нас з'єднує, — це і є надія", — каже мати, яка впевнена: хоч би що відбувалося навколо, ніколи не можна залишатися наодинці зі своїм болем.
Ми записали історію Тетяни Демчук.
"Мам, я відправляю свою родину до тебе"
"Мам, я свою сім’ю відправляю до тебе" — старший син, Богдан, подзвонив мені зранку 24 лютого. Сини на той момент служили в Урзуфі в Донецькій області, там була їхня база — і того страшного ранку вже поїхали в Маріуполь з полком. Невістку з онуком Богдан посадив на евакуаційний автобус до Запоріжжя, де їх чекав потяг до мене, у Хмельницький. Я ж нікуди не збиралася тікати з дому.
Невістка з онуком приїхали до мене із запізненням в сім годин, і я написала Богданові: "Твої в мене". Він відповів: "Слава Богу!" Я розуміла, що тепер знав: його родина в безпеці — і міг спокійно йти захищати батьківщину.
Мої сини — військові полку "Азов", вони обороняли нашу країну біля Азовського моря. Вони завжди були моєю підтримкою та опорою. Я пишалася, що Богдан й Олег обрали в житті шлях, повний дії, що вони досягли так багато. Коли Богданові було 13 років, а Олегу — 10, у мене народилася донечка — і вони були для сестри всім у дитинстві, були няньками, вона їх обожнювала. Я завжди була найщасливішою мамою у світі.
"Скільки людей загинуло в Маріуполі — це величезне горе"
Старший син доєднався до полку 1 січня 2015 року. Пам’ятаю, як він проходив курс молодого бійця: в "Азові" це виклик, тяжке випробування — дуже багатьох новобранців відсіювали. Було неважливо, який у тебе досвід чи освіта, головне — сила духа. Мій Богдан пройшов, байдуже, що він був невеликого зросту, але він зміг — фізично і морально він був дуже сильною людиною.
У дитинстві мої сини так чубилися, що хата до гори дригом ходила. (Сміється). Менший хотів старшувати, командувати — але старший не подавався. Хоча, звісно, вони завжди трималися докупки — і з роками тільки ставали ближче й ближче. Саме тому молодший вирішив доєднатися до старшого брата, бо той для нього був немов стіна — і через три роки, теж у свої 19, приєднався до полку. Вже коли служили, вони ніколи не говорили мені про проблеми — дуже оберігали мене. Завжди робили сюрпризи — коли Богдан приїжджав додому, я не знала — і він забігав і казав: сюрприз. Богдан завжди називав мене "мамулька".
Вже коли вони були в Маріуполі, ми все одно намагалися спілкуватися. Олег записував мені аудіоповідомлення, давав телефон комусь із побратимів, хто їхав на виїзд, де був зв'язок, — вони завантажувалися і йшли до мене. І казав мені постійно: "Мама, не відео, не аудіо, тільки пиши!" Я старалася їх підтримувати. Я хотіла, аби вони були живі.
Про "Азовсталь" вони мені не розповідали. Лише одного разу старший син сказав: "Мам, якщо ми тут ляжемо, це буде маленька горочка. А скільки людей загинуло в Маріуполі — це величезні гори і це горе". Вони все це бачили, стільки горя — і при тому не мали право на жалобу, бо мали вести оборону. У них не було можливості сумувати — хоч як було складно, ти мусив йти в бій, байдуже, що ось-ось загинув твій побратим, з яким ти служив пліч-о-пліч роками. Як це можливо витримати?!
Мій Богдан загинув 29 квітня під час бойового виїзду. Про це мені повідомив Олежка: подзвонив і почав плакати, сказав, що Богдана більше немає.
"Ви дивилися новини? Підірвали Оленівський барак"
29 липня мені подзвонили невістка: ви дивилися новини? Я кажу: "Ні, а що сталося?" А вона: "Підірвали Оленівський барак". Тоді там перебував мій Олег.
Я почала кричати, люди позбігалися. Бо тоді надія ніби вмерла наполовину — ми боялися, що він загинув. Згодом росія опублікувала списки — Олег йшов у списку поранених другим, але під списком було підписано: двоє військовополонених дорогою загинули. І ти не знаєш, хто саме. Через день знайомі моєї невістки почали кидати відео з окупованої території, з Мангуша, і ми побачили, що Олежка дав інтерв’ю двом російським каналам. По відео я зрозуміла, в якому він був стані, які поранення отримав — зокрема, було ясно, що вони недоотримували не тільки їжу, але й воду. Побачила, що він дістав осколкові травми ніг. У тому бараку загинуло 53 чоловіка — і якщо би побратими не винесли його з того бараку, я не знаю, чи він би залишився живим. Я дуже вдячна цим хлопцям.
Після підриву Оленівського бараку я зрозуміла, що маю тепер дзвонити в усі дзвони, які зможу. Я зв'язалася з Координаційним штабом з питань поводження з полоненими, з СБУ, Національним інформаційним бюро та Червоним Хрестом — усюди писала, дзвонила. Співпрацювали всі разом. Ми ідентифікували, що він живий і яке в нього поранення — це було найголовніше.
Що ми можемо робити, звичайні люди, аби привернути увагу до проблеми військовополонених? Найперше, підтримати ЗСУ — що швидше буде перемога, то швидше зможуть обміняти всіх-всіх полонених. А ще інформаційний шум дуже потрібен — і не лише в Україні, але й за кордоном. Адже міжнародні організації не працюють так, як належно — вони інертні до цього, маємо змусити їх працювати в цьому напрямку.
Щоп'ятниці ми в Хмельницькому проводимо акцію на підтримку наших полонених — разом із громадською організацією "Захист". Пишемо звернення і листи, не стоїмо на місці. Співпрацюємо і з київськими організаціями — зокрема, мене дуже підтримує "Серце Азовсталі": вони роблять усе можливе не тільки для повернення, але й для розголосу. Я вірю, що суспільний розголос тримає в полі зору цю проблему. Якщо не говорити про полонених, люди забудуть, але полон — це одна з наших головних проблем. Уявіть, мій сін у полоні 16 місяців — це дуже великий термін!
"Підтримка людей буквально витягнула мене з тієї дири розпачу"
Усередні квітня, ще коли сини були на "Азовсталі", невісточка показала повідомлення, яке надіслав Богдан. Він написав: "Надя, якщо я не повернуся, ти маєш виростити нашого сина справжнім українцем. І розповідай йому про тата — нехай він знає, що я захищав батьківщину. І живи, продовжуй жити — не закривайся від людей". Це було важке повідомлення, але після загибелі Богдана ці слова допомогли нам зрозуміти, як жити далі.
Потрібно спілкуватися, щось робити, займатися якоюсь справою, бути серед людей — адже коли ти на самоті, ти зруйнуєш себе… Тільки гуртом можна пережити важкі часи непевності та безвиході. Не можна залишатися наодинці зі своїм болем. А ще потрібно боротися — лише в боротьбі ми досягнемо свого. Слова з нашого гімну — "душу й тіло ми положим за нашу свободу" — сьогодні набули для мене нового значення, ніби стали матеріальними. Дійсно, наші воїни віддають душу й тіло за нашу свободу — незалежність дається нам дуже дорого.
У моєму дні завжди є місце молитві. Обов'язково за всіх наших полонених — щоб Бог давав їм сили, наснагу й захист. Усім матерям, які чекають своїх дітей додому, я бажаю сили. Наша родина дуже багато втратила, втратила найголовнішого чоловіка, але, дивлячись на те, як наші хлопці захищали нас, і ми самі тепер маємо ставати сильнішими — і бути цими самими жінками зі сталі.
Що допомагає триматися? Моя сім’я: доня, невісточка, онук. Надя, невістка, стала для мене донею. Дзвонить два-три рази на день, і запитує, як мої справи. А ще — потужна підтримка людей — вона буквально витягнула мене з тієї дири. Адже я світу не бачила після загибелі Богдана, все зробилося чорним.
А ще тримає син, який у полоні. Я знаю, що він сподівається на мене, — і я не можу його зрадити, змарнувати цю надію. Ми тут тримаємося заради нього, а він там, у полоні, заради нас, — а ланка, що нас з'єднує, і є надія. Мій телефон завжди напоготові, я 24 години на день чекаю дзвінка, коли він скаже: "Мам, все, я дома".
Про громадську організацію "Серце Азовсталі"
"Серце Азовсталі" — проєкт, що надає комплексну допомогу захисникам та захисницям Маріуполя, які боронили місто з 24 лютого до 20 травня 2022 року. "Серце Азовсталі" є частиною мілітарної ініціативи "Сталевий фронт" Ріната Ахметова — проєкту, спрямованого на всебічну підтримку українських військових.
Текст: Daria Slobodianyk
Відео: Yulia Dahl
Фото: Vic Bakin
Візаж і зачіска: Dima Grushkivskiy
Відеоінтервʼю: Maryna Shulikina
