Жінки зі сталі: дружина бійця "Азову" Наталка Зарицька — про полон, боротьбу та майбутнє
Найвідважніші українські жінки — дружини та матері військовополонених — розповідають про те, що мотивує їх боротися.
Перша героїня проєкту, який ми реалізуємо разом з громадською організацією "Серце Азовсталі", що є частиною мілітарної ініціативи "Сталевий фронт" Ріната Ахметова — Наталка Зарицька, дружина старшого солдату полку "Азов" Богдана Зарицького. Богдан провів пекельні 82 дні, боронячи "Азовсталь", потім — майже п’ять місяців у полоні, в Оленівці та донецькому СІЗО.
Богдана Зарицького обміняли 21 вересня 2022 року. В інтерв’ю Наталка згадує, як під час обміну в Чернігівській області буквально в’їдалася очима в кожного, хто виходив з автобусу того вечора, але Богдана все не було. Чоловіка впізнала не одразу. Харизматичний ефектний красень, спортсмен 190 см заввишки, до полону важив 113 кілограмів, суцільні м’язи, у полоні він втратив 43 кілограми.
Ми записали історію Наталки та Богдана Зарицьких.
"Наша історія почалася з книжки"
Усе почалося з книжки. Ми познайомилися 2019 року, Богдан вже служив в "Азові". Я допомагала різним батальйонам як волонтерка та написала йому: чим допомогти? Серед того, що попросив Богдан, були "ручки, олівці та якась книжка з домашньої бібліотеки". Я відправила посилку, куди поклала "Антикрихкість" Насіма Талеба. Відтоді ми обмінялися сотнями книжок.
Ми ділилися один з одним і улюбленими художніми творами – від "Хрещеного батька" П'юзо до "Повернення" Ремарка, так і нон-фікшеном – "Чорний лебідь" Талеба, "Історія України-Руси" Аркаса. Книги нас загартовували – пам’ятаю, ми читали "Подорож в Істклан" Кастанеди, де він розповідає про своє навчання в індіанського шамана. У Кастанеди є така думка: у пересічної людини в житті буває один-два випадки, коли зупиняється всесвіт – але кому більше дано, з того більше і запитують. Якщо доля хоче тебе прокачати, вона дає не одне важке випробування, а кілька. Так було у нас з Богданом по життю.
Богдан родом з Сумщини, служив у морській піхоті, а в 2018 році потрапив в "Азов". Спокійного життя у нас ніколи не було — він в Маріуполі, я в Києві. Моє життя проходило в потязі на Маріуполь — в п'ятницю я виходила з офісу з рюкзаком, йшла на вокзал та їхала до Богдана, в понеділок о 6-й ранку я приїздила і прямо з рюкзаком йшла на роботу. Ми завжди мріяли сісти в потяг і їхати кудись разом, а не одне одного проводжати. Ці вокзали, прощання — найсумніше, що може бути.
Перед повномасштабним вторгненням ми бачилися востаннє 14 лютого — я була в нього на День закоханих. Богдан мене садив на потяг і вже тоді на околицях міста було чутно, що поруч посилилася активізація бойових дій. Стояла заграва. "Кінець оцієї стежини — і далі життя немає", — сказав тоді Богдан.
"Я вийшла за Межу…"
У мого чоловіка позивний Межа. Якось діти в школі у мого сина запитали, а чому Межа? А я кажу: щоб я потім могла красиво говорити, що я вийшла за межу... Богдан часто говорить: я люблю обмеження, бо за них можна виходити.
Я готувалася до війни. Ще у 2014-му хотіла долучитися до ЗСУ, але син тоді тільки народився, і мій батько тяжко хворів. Оскільки сама не змогла, то стала волонтеркою. Якось я попросила у батька шланги, якими треба переливати газ для приготування їжі на передовій. У моїй уяві просто можна було взяти шланг і перелити. "Він каже: доця, куди ти вже влізла?" Я поїхала на ринок, мені відрізали 10 метрів шлангу… Потім зізналася, що це на фронт.
Пару років тому в мене була важка операція, після якої мені не можна було підіймати понад 3 кг. А важила я на 20 кг більше, ніж зараз. Богдан сказав: якщо хочеш бути у формі, тобі треба штангу. Я кажу: де я і де штанга? Але через рік я підіймала 115 кг в обхваті, брала участь у чемпіонаті Європі з паверліфтінгу та посіла перше місце у своїй вазі по строгому підйому на біцепс.
Відколи ми познайомилися, я йому давала поради з вивчення англійської (Наталка за першою освітою педагог. — Прим. ред.), а він мені — поради із силового тренінгу (Сміється). Я приходила в тренажерний зал, пацани питали: "Навіщо тобі жим 50 кг?" А я кажу: тому що СПГ-9, станковий протитанковий гранотомет, важить 49 кг — і я маю його підіймати. Я насправді планувала йти у військо, мріяла подати заявку в "Азов".
Коли почалася повномасштабна війна, я вирішила: йду в ТРО. Богдан сказав спокійно: краще в ЗСУ, але потім попросив: "Будь удома". "Ти мені більше допоможеш у тилу". Так і склалося. Але я не виїздила з Києва. Так, я знала, що може статися з дружиною азовця, якщо б росіяни зайшли у столицю. Я була готова захищатися. Пам’ятаю, як проводила онлайн-наради з колегами, а оскільки у мене в погребі погано ловив інтернет, я вилізла наверх. Мій будинок на околиці Києва, навкруги бахає. Колега схвильовано запитує: що це? "Це вибухи, у мене так двері поводять себе". — "Наталя, ви що, не виїхали?" — дивується. "Ні, не виїхала", кажу. "Стіни стоять, я чоловіка чекаю. Тим більше, його побратими знають, що в мене можна завжди поїсти і речі випрати".
"Треба боротися – плакати часу немає"
У квітні минулого року, коли Богдан вже перебував на "Азовсталі", отримала від нього повідомлення: "Наталко, ми щогодини ховаємо побратимів, снаряди вибухають просто біля нас, у нас нема ліків. Це кінець, ми смертники".
"І я думаю, як кінець? Ні, треба боротися — плакати часу нема".
Ми кожного дня переписувалися — і навіть якщо 2 тижні не було зв’язку, він потім доходив до старлінку, і мені приходило по 200 повідомлень одночасно. Коли він написав, що вони отримали наказ припинити оборону Маріуполя, мені стало легше. Я розуміла, що нам вдасться вивезти це у світову площину, що росіяни не розстріляють їх на виході з "Азовсталі". Так, це був шлях з пекла в пекло, але це було зрушення. Якась надія на життя. Ну, поки не трапився барак 200 в Оленівці — тоді я не знала, чи він вижив, чи ні.
Пізніше я запитала: "Богдан, де було жахливіше — на "Азовсталі" чи в полоні?" Він сказав: "Азовсталь". Там відчувалася повна приреченість, а полон давав якусь надію. Всі солдати в полоні живуть тим, що знають — українці роблять все для їхнього звільнення. В Оленівці на кухні був телевізор, і повари між собою спілкувалися і говорили, що бачили моє інтерв’ю, де я розповідала, що борюся за повернення чоловіка — і Богдану передали.
Він написав мені прощального листа, коли виходив з "Азовсталі". 13 сторінок від руки, на пожовклому папері — то ручкою, то олівцем. На початку написано: дочитай до цього моменту, а далі відклади. Якщо зі мною зовсім не буде зв’язку, чи ти гарантовано будеш знати, що я загинув, тільки тоді читай далі. І я не читала.
"Якщо я виживу, то колись почитаємо разом", написав він. Я нещодавно поверталася до цієї теми, але він каже: ні, не варто…
"Має бути буфер між родичами полонених та органами влади"
1 червня ми заснували "Жінки зі сталі" — громадську організацію, яка однією з перших почала говорити про необхідність рятувати захисників та захисниць Маріуполя на весь світ. Пам’ятаю, у травні мій син намалював плакат "Save Mariupol", ми сфотографувалися з ним на Майдані, я виклала фото у фейсбук — а на ранок цей пост став віральним.
Цінність нашої організації в тому, що вона створена родинами військовослужбовців. Це дуже сильні жінки — хто може бути сильніше за воїна? Вочевидь це матір, яка його народила та виховала, та жінка, яка була поряд. І ми зрозуміли, що має бути буфер між родичами та органами влади, плюс треба генерувати спільні рішення.
Сьогодні ми працюємо у двох основних векторах. Перше — що робити, якщо твій близький потрапив в полон, зник безвісти або загинув. Другий — це, власне, план дій після повернення з полону. Так, є світові алгоритми, є поради США або Ізраїлю. Проте тепер саме ми, на жаль, маємо унікальний досвід поводження з людьми, які повернулися з полону. Маємо його напрацювати і узагальнити.
У нас є кілька організацій, які опікуються полоненими з "Азовсталі" і загалом всіма полоненими та зниклими без вісті. Це важливо, тому що наша держава лише зараз переформатовується на воєнні рейки – роботи вистачить всім. Ми, у свою чергу, співпрацюємо з громадською організацією "Серце Азовсталі" – і наша співпраця є дуже дієвою. Вони не бояться нас вислухати та почути – і не просто почути, а перетворити цю потребу у вирішене питання. Скажімо, "Серце Азовсталі" передають полоненим чудові якісні діджитал-бокси — з ноутбуками, годинниками, смартфонами; влаштовують реаблітіацінйі кемпи для членів родин полонених та звільнених з полону. Причому, важливо, що в цих кемпах проходить саме медична реабілітація, яку держава поки забезпечити не може.
Коли хлопці та дівчата виходять з полону, у них три перші запитання: чи існує Україна, чи вистояв Київ і який курс долара (Сміється). Тому Богдан написав брошуру "Що відбулося, поки ми тебе чекали", яку ми передавали разом з гуманітарною допомогою через Національне інформаційне бюро. Уявіть собі, вони по пів року-рік без зв'язку зі світом — нічого не знають, що відбувалося, поки вони в полоні.
Нещодавно ми представили комітету Верховної Ради алгоритм, як має відбуватися цей шлях відновлення після звільнення. Від лікування та реабілітації до реінтеграційних заходів. Дуже важливий момент — ресоціалізація, тобто працевлаштування на мирну роботу та навчання для тих, хто не готовий чи не може повертатися на службу.
Нещодавно ми стали партнерами з кількома потенційними роботодавцями. Говоримо з ними про те, як готувати своїх працівників до повернення захисників у команди; як підтримати тих, хто воював і повернувся. Ми бачимо, що бізнеси готові напрацьовувати алгоритми та робити цей "вхід" максимально лагідним. Також нещодавно зробили фокус-групи з тими, хто повернувся з полону, аби дізнатися, що їм потрібно, яке ставлення вони очікують на роботі, якщо планують працювати в тилу. Вони в один голос: не треба давати якісь поблажки чи умовний додатковий обід на роботі, це принижує. Ми повернулись, ми хочемо забути — і жити, як звичайні люди.
Загалом, я впевнена, що військові в штаті — велике надбання. У них класна реакція та інтуїція. Ця людина нутром чує, що відбуватиметься. Я дуже довіряю інтуїції чоловіка. Не знаю як — але він відчуває повітряні тривоги й обстріли.
"Після полону їм здається, що вони сплять. Не можуть повірити, що на волі"
Пам’ятаю, як під час обміну Богдан вийшов з автобусу в кальсонах, футболці Метінвесту та в капцях 37-го розміру, які йому дали росіяни замість його взуття 44 розміру. У черзі за рюкзаками з гуманітаркою у Богдана запитали: який у вас розмір? "XXL", — відповів автоматично. А на нього дивляться і дають М — бо замість 113 кг він важив ледь 70…"
У Генеральному штабі тільки розробляють концепцію, як має відбуватися процес лікування та реабілітації колишніх військовополонених. Наразі вони мають два тижні реабілітації в Санжарах, але цього мало. Фахівці говорять про те, що період травми треба помножити на два — і ми матимемо приблизний період напіврозпаду травми. Тобто якщо людина провела пів року в полоні, то потрібен рік, щоб тільки травма перерозпалася. Ми зараз просимо в держави окремого статусу — звільнений з полону військовослужбовець. Адже чимало тих, хто повернувся з полону, прагнуть "завтра" же повертатися на фронт. Проте чи це можливо?..
Після полону стан приблизно такий: їм здається, що вони сплять і не можуть повірити, чи це їм сниться, що вони на волі? Емоцій немає, всі гормони на нулі. Вони втрачають у полоні від 20 до 100 кг. 100 — це рекорд: людина важила 160, а повернулася 60. Потім наїдають — уявіть, яке навантаження! Є постійне відчуття голоду, яке минає тільки через 3-6 місяців — вони постійно їдять, але постійно отруюються.
Богдан пробув у полоні майже п’ять місяців — спочатку в Оленівці, потім в донецькому СІЗО. Після полону в нього виявили погіршення зору, двобічну глухуватість внаслідок контузій, вибитий хребет, гормональний дисбаланс, проблеми з нирками і ПТСР.
У нас із першого дня відверте спілкування. На першому тижні я запитала: тебе не ґвалтували? "Ні, такого не було". Били? Били сильно, до втрати свідомості, — сказав він. Богдан розповідав, що після такого сильного побиття зазвичай сподіваєшся, що тебе кинуть у камеру і ти відпочинеш, але його закидали в камеру, де замість лежанок — зварена арматура, і їх таких 10 — на 27 осіб. Тому був змушений стояти годинами.
Проте Богдан каже, що найбільшою тортурою був голод: "Перший місяць тримаєшся, а потім втрачаєш свідомість". Починається апатія, ти просто лежиш та повільно помираєш. Тобі навіть важко встати і дійти до їдальні, бо ти знаєш, що витратиш більше калорій, аби дійти, ніж отримаєш від їжі.
Богдан і досі не спить — може поспати 4—5 годин, не більше. Удома спить на підлозі — це допомагає. Три місяці знадобилося, аби почати нормально їсти. А нещодавно прибираю папірці на його тумбочці в лікарні та серед довідок знаходжу два чеки на торти — один на кілограм, другий — 2 кг. Я кажу: Богдан, у тебе цукор 7. А йому хочеться!
Цікаво спостерігати, як він їсть — насолоджується кожною крихтою. Як він каву п’є, як насолоджується ароматом, ви би бачили! Він фактично був смертником і розуміє ціну кожної миті. Ми не марнуємо час — живемо і любимо, попри війну.
Я думаю, все залежить від стійкості та сили думки. "Азовсталь" — це жах, але для чого ж це нам було дано, ці страждання?.. Нам близький підхід Віктора Франкла — що у всьому є сенс, і у стражданнях, зокрема. Наш сенс у тому, аби допомогти іншим, аби розказати про це на весь світ.
Про громадську організацію "Серце Азовсталі"
"Серце Азовсталі" — проєкт, що надає комплексну допомогу захисникам та захисницям Маріуполя, які боронили місто з 24 лютого до 20 травня 2022 року. "Серце Азовсталі" є частиною мілітарної ініціативи "Сталевий фронт" Ріната Ахметова — проєкту, спрямованого на всебічну підтримку українських військових.
Текст: Дарія Слободяник
Фото: Vic Bakin
Відео: Yulya Dahl
Мейк-ап і зачіска: Dima Grushkivskiy
