Поділитися

Хто має платити на першому побаченні: не про гроші, а про жест

Американська письменниця, есеїстка та медіаперсона, засновниця й головна редакторка платформи Killer And A Sweet Thang Айлі́н Келлі розмірковує про рахунки на побаченнях і пояснює, чому питання "хто платить" насправді не про гроші, а про увагу, жест зацікавленості та те, як ми вибудовуємо романтичні ролі на самому початку стосунків.

Минулого місяця, під час короткої святкової зупинки в Нью-Йорку, я натрапила на чоловіка, який одразу мене впізнав за вчинком, зробленим мною на побаченні багато років тому (недобрий знак). "Боже мій, — вигукнув він із британським акцентом, який якимось чином робив це ввічливим, — ти ж та дівчина, яка не хотіла ділити рахунок. Я про тебе чув". Він виявився братом чоловіка, з яким я колись ходила на побачення. Точніше, двох чоловіків, бо кількома роками пізніше я ненавмисно сходила на побачення і з їхнім іншим братом. (Це надзвичайно по-ньюйоркськи, а ще, можливо, знак, що мені варто розширити свій дейтинг-пул за межі британських мажорів із татусевими грошима та психологічними проблемами.)

Сучасні стосунки: хто має платити на першому побаченні?

Сміючись, мій співрозмовник запитав, чи може він загладити ту шкоду, якої завдали його брати, і відновити добре ім’я родини. Він, слава Богу, не намагався мене клеїти — він уже був на побаченні з людиною, яку я знала. Ось що сталося. Кілька років тому, під час короткої й щирої спроби користуватися дейтинг-додатками, я познайомилася з першим братом у Raya. Ми домовилися випити кави у Вест-Голлівуді. Пізніше я дізналася, що він був актором-невдахою з серйозною наркотичною залежністю, але тоді це просто здавалося дуже інтенсивним зоровим контактом.

Коли я прийшла на побачення, він уже сидів за столиком, а їжа й кава були замовлені. Я замовила собі чай-лате з чаєм масала, заплатила за нього сама (важлива деталь, якщо дивитися з теперішньої перспективи) і сіла. Ми говорили про дрібниці хвилин двадцять, аж раптом він оголосив, що мусить піти вигуляти собаку. Бруно — маленького французького бульдога, який дивився на мене крізь вікно кав’ярні і, як мені пояснили, страждав на сильну тривожність через розлуку. Це було дивно, зважаючи на те, як швидко його власник розлучився зі мною. Мій кавалер встав, пішов і більше ніколи зі мною не зв’язувався.

За кілька років по тому на вечірці в Брукліні через спільних друзів я познайомилася з чоловіком. Він жив у таунхаусі, набитому ще шістьма двадцятирічними, що більше нагадував резиденцію студентського братства, ніж дім. Він попросив мій номер, а потім запросив на побачення. Акцент був знайомий — знову британський. Я вирішила не замислюватися над цим.

Реклама.

Лише коли ми сіли в барі у Вільямсбурзі холодного зимового вечора, він, між іншим, сказав: "Здається, ти знаєш мого брата". Мене вразив не сам збіг, а те, як мало я пам’ятала про те попереднє побачення. Raya не показує прізвищ, а наша кава фактично закінчилася, так і не почавшись. Утім, мені було трохи ніяково, що я не зрозуміла цього раніше, і водночас трохи дивно, що брат знав і все одно хотів зі мною зустрітися.

Кожен із нас випив по одному пиву. Потім принесли рахунок. Він подивився на мене й примружив очі. "Ми ж поділимо його, так?" — запитав він. "Ем, так, звісно", — відповіла я. Але мене це розлютило. Коли він запитав, чи хочу я побачитися з ним ще раз, я сказала ні. Він здався щиро здивованим. "Ти попросив мене ділити рахунок", — сказала я. "Так". — "І…?" — "Ну, я подумав, що ти феміністка", — відповів він. "Якщо ти не хотів платити за побачення, треба було запросити мене прогулятися в парку". Я намагалася пояснити йому, що справа не в грошах, а в принципі. І що десь на цьому шляху його батьки явно його підвели.

Річ у тім, що я можу дозволити собі власний напій. Можу дозволити собі вечерю. Можу дозволити собі багато чого. Чого я не можу собі дозволити — так це відсутності лицарства. У стосунках я щедра. Я із задоволенням плачу за вечері, планую подорожі, беру рахунок на себе, печу хліб. Але перше побачення — це не просто жест; це маленька, але значуща заява про зацікавленість. Коли ти когось запрошуєш, ти, по суті, стаєш господарем зустрічі. Це не вимагає розкоші — лише зусиль. Я зустрічалася з чоловіками з дуже скромними статками, які все одно вміли змусити жінку відчути турботу.

Якось подруга розповіла мені про свого хлопця — чоловіка з високооплачуваною роботою, який ділив із нею абсолютно все: перельоти, готелі, їжу. Він надсилав їй посилання на свої авіаквитки й очікував, що вона купить свої сама. Я подивилася на неї й запитала: "Як ти взагалі можеш збуджуватися з таким чоловіком?"

Коли до мене залицяються, я хочу почуватися розслаблено, а не як менеджерка. Я не хочу, щоб вечір розпадався на дрібні, неелегантні завдання на кшталт поділу рахунку у Venmo. Романтика, принаймні на ранніх етапах, — крихка ілюзія. Усе тримається на настрої. Я хочу виходити з побачення, думаючи про те, що він сказав або як він змусив мене почуватися, а не про те, як повернути йому його $27,50.

Чому оплата рахунка на першому побаченні — це не про гроші, а про жест

Так, я розумію, що для чоловіка оплата може здаватися застарілою і накладати на нього незручний символічний тягар. (Я також знаю жінок, яким до цього взагалі байдуже. Після того як я чітко дала зрозуміти, що більше ніколи не побачу другого брата, я таки познайомила його з подругою — трохи дикою квазіакторкою, сумнозвісною в Нью-Йорку з причин, які змусили б вашу бабусю хапатися за перли. Я була гранично чесною: "Просто щоб ти знала — він змусив мене ділити рахунок". У результаті вони зустрічалися кілька місяців. Але з огляду на те, що від жінок досі очікують вагітності й пологів, я не вважаю нерозумним прохання, щоб чоловік заплатив за перший напій. Так, я могла би платити за все, але я не хочу. І якщо через це я стану сумнозвісною в деяких британських родинах, що ж, хай буде так.

За матеріалом: Vogue.com

Читайте також