UA

Журнал VOGUE

Подписаться
Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

Життя в окупації: що насправді відбувається в Херсоні, частина І

19 мая 2022

Бої за Херсон розпочалися після повномасштабного вторгнення росії до України 24 лютого 2022 року. 28 лютого російські війська ввійшли в селище Зимівник зі сторони Чорнобаївського аеропорту, до того взявши Херсон у кільце. 1 березня росіяни прорвалися до Херсона за допомогою бронетранспортерів. 2 березня 2022 року Херсон майже повністю перейшов під контроль російських окупантів.

Сьогодні в жителів області фактично немає можливості виїхати на підконтрольну Україні територію та майже обмежена можливість пересування по області. До того ж усі, хто вирішує покинути Херсонську область, усвідомлюють ризики й те, що наражають себе на небезпеку. Так, 17 травня російські війська на Херсонщині розстріляли з «Градів» колону цивільних автомобілів. Загинуло щонайменше троє цивільних. 

На окупованій Херсонщині підсилюється гуманітарна криза. Окупанти не пропускають волонтерів з гуманітарною допомогою та грабують гуманітарні вантажі. За повідомленням мера міста Ігоря Колихаєва, потреба в лікарських засобах наявна в усіх районах Херсона без винятку. В області залишається близько пів мільйона людей. 

Ми поспілкувалися з жителями Херсона, яким вдалося виїхати з рідного міста й потрапити до безпечніших регіонів. Вони розповіли про те, як це — жити в окупації, як змінилося їхнє буденне життя та що вони відчули, коли опинилися на підконтрольних Україні територіях. Імена героїнь змінені з міркувань безпеки. 

Олена, жителька Херсона, покинула місто 19 квітня

Коли місто окупували, ним почали пересуватися ворожі військові — вони почали з’являтися на всіх вулицях Херсона. Щоразу, коли я виходила на вулицю, їх ставало дедалі більше.

У нашому дворі продавали молочні продукти з багажника машини. Люди вишиковувалися в чергу о шостій ранку, а машина приїжджала ближче до дев’ятої. На третій тиждень війни, вранці, коли люди стояли в черзі, щоб купити продукти, у двір приїхали кілька авто з окупантами. Вони всі були в спорядженні, з рушницями, мали із собою списки людей. Військові почали кувалдою й ломом вибивати двері до сусіднього під’їзду. Усі розуміли, що вони можуть зайти, стріляти, може статися все, що завгодно. Ніхто не знав, що робити. Всі стояли в очікуванні й намагалися ніяк не провокувати їх. Однак вони просто вирішили налякати людей, психологічного натиснути й згодом поїхали.

Щовечора, близько о 21:30, окупанти їздили містом з прожектором і світили по вікнах. Ми не вмикали світла у квартирі — звикли жити в темряві, адаптувалися до цих умов. Також я звикла до того, що весь час треба було перебувати вдома, не виходити надвір. Звикла й до того, що не можна надягати годинник на руку, якщо все ж кудись ідеш, не можна брати із собою телефона.

Спершу в місті постійно проводили проукраїнські мітинги. Дух містян був сильним, усі були налаштовані рішуче. Пізніше, коли дедалі більше людей залишало місто, бойовий дух падав, психологічно ставало складніше з кожним днем. Ніхто з місцевих не хоче жити в таких умовах, нікому не подобається, що місто захопили ворожі війська. Насправді, дуже складно чинити опір, коли поруч вештаються російські воєнні зі зброєю та наводять її на людей.

Вони поводяться нахабно, як у себе вдома. Вони розуміють, що лякають людей. Вони розуміють, що їм не раді. Це очевидно. Окупанти зруйнували життя в місті — воно стало порожнім, сумним. Це більше не той Херсон, що ми його знали. Вони розтоптали все, що ми будували роками.

Після 16:00 місто порожніє. Пересуватися вулицями стає небезпечно. Містяни переважно виходять з домівок до обіду: купити харчі, ліки, вирішити свої справи. Мої батьки виходили щодня, стояли кілька годин у черзі, щоб купити їжу — яка подорожчала втричі, — тому що розуміли, що завтра її може й не бути.

Віч-на-віч я зіштовхнулася з окупантами, коли ми проїжджали блокпости, покидаючи місто. Вони перевіряють автівки, запитують, чи є їжа, сигарети, алкоголь. Будь-який контакт з ними — неприємний на всіх рівнях. Для мене російські військові, як безхатні злі собаки — дикі, бродячі, від яких не знаєш, чого сподіватися. 

Покидати рідний дім украй складно. Коли виїжджаєш із міста в окупації й приїжджаєш туди, де немає ворожих солдатів, не можеш перший час звикнути до того, що ти елементарно маєш можливість спокійно вийти на вулицю, не переймаючись власною безпекою. У мене щоразу сльози на очах.

Після 14 годин у дорозі, коли ми нарешті під’їхали до першого українського блокпоста, мене охопило неймовірне відчуття. Тепле, легке, таке, що повністю наповнює. Хотілося усміхатися й плакати, тому що я відчула свободу. Я дивилася на українських військових і відчувала, що вони ось-ось прийдуть і врятують мій дім. На блокпості один з наших воєнних мені сказав: «Не переймайтеся, все буде гаразд. Незабаром ви зможете повернутися до Херсона».

Дарина, жителька Херсона, покинула місто 20 квітня

24 лютого о п’ятій ранку нам зателефонували з Києва зі словами «почалася війна». Вже за десять хвилин я їхала за паливом на об’їзну трасу. У той час, коли я була на заправці, пролунали вибухи в Чорнобаївці. Ворожі війська знищували інфраструктурні об’єкти.

У місті почалася паніка, з’явилися довгі черги на заправках, у крамницях, люди масово намагалися виїхати з Херсона. Постійно було чутно вибухи, але жодної інформації стосовно того, що відбувається, ми не мали. За 4 години вороги доїхали до ГЕС у Новій Каховці та зайняли всі важливі будівлі. З’ясувалося, що в Херсоні майже немає придатних бомбосховищ, — деякі були затоплені, інші закидані сміттям. Люди панікували, шукали безпечного місця в підвалах будівель.

Перші кілька днів тривали запеклі бої за Антонівський міст (стратегічний міст через Дніпро в Херсоні став однією з головних точок спротиву. — Ред.). Літали винищувачі, все гуркотіло, тряслося. Після того, як наші війська відступили, а вороги зайшли в місто, окупанти почали розстрілювати машини з родинами й дітьми, розстрілювали людей. Ніколи не забуду фото вбитих на зупинці хлопчика й тата. 

Найстрашніше в Херсоні було те, що ми нічого не знали. Ми не знали, чи зайшли вони в місто, чи можна виходити з дому. В Telegram-каналах з’являлися фото БТР і танків у центрі міста, а в офіційних повідомленнях було лише: «Херсон – це Україна».

Наші хлопці з ТрО намагалися зупинити окупантів у місті, але їх розстріляли. Коли російські війська вже були в місті, люди масово почали виходити на мирні мітинги. Всі співали українських пісень, несли прапор містом і навіть пояснювали росіянам, що їм тут не раді й що вони мають піти з нашої землі. Спершу мітинги не розганяли, але згодом почали стріляти, використовувати сльозогінний газ та світлозвукові гранати. Сьогодні в Херсоні не можна мітингувати, не можна бути активістом, не можна чинити опору.

Згодом окупанти дозволили херсонцям переміщуватися містом. Почалися страшні черги в крамницях, супермаркетах, аптеках. Люди скуповували все, ціни злетіли. Рис — 100 гривень, яловичина від 400 гривень, яйця — на вагу золота. Ліки в місті закінчилися за кілька днів. Кожен ранок херсонця починався з довгих черг. Інколи доводилося стояти по 2–3 години, щоб купити хоч щось. Овочів не було, круп не було, борошна не було. Після того, як окупанти дозволили перетинати Антонівський міст, у місті з’явилися овочі.

Згодом місто почало оживати. Овочі та фрукти продають локальні фермери. Інші продукти привозять з Криму. Українські школи закрилися, дітям більше ніде навчатися, а вчителям працювати. Новонароджені навіть не можуть отримати свідоцтво про народження, адже не працюють міграційні служби. Сіре життя в сірій зоні.

Більшість херсонців втратили роботу й почали масово їхати з міста. Хтось турбувався через дітей, хтось боявся, що росіяни зруйнують Херсон, як Маріуполь, коли почнуть відступати. Колони з тисяч машин рухалися за одним маршрутом через велику кількість блок-постів.

Шлях з Херсона був дуже складним. Ми їхали до Миколаєва близько 16 годин. Проїхали кілька постів без перевірки, потім вся колона зупинилася, нас не пропускали далі. Сказали розвертатися. За словами тих, хто їхав за день до нас, – треба чекати кілька годин, потім знову пустять. Ми чекали. Довго чекали, близько 6 годин. У цей час ішли запеклі бої недалеко від нас. Ми бачили запуски ракет, чули вибухи, постріли. Мені запам’яталася величезна зграя лелек, яка стояла біля річки — такі невимушені й спокійні птахи. Я хотіла вірити, що це гарний знак.

Коли нас почали пускати далі, то на першому ж блокпості була перевірка. Спершу глянули машину й документи, а вже перед тим як пропустити, сказали показати телефони. У мого хлопця в телефоні знайшли фото, які їм не сподобалися. Смартфон у нього забрали, погрожували, роздягали, шукали на тілі тату. Було дуже страшно, я почала думати, що ми вже далі не поїдемо.

Коли нам вдалося пройти всі блокпости, я відчула полегшення, адже нас не розстріляли в полі. Стрес був страшенний. Ми потрапили до Миколаєва лише о восьмій вечора, а там було справжнє пекло. Постійні обстріли, постійна небезпека. Легше стало в Одесі, тоді в місті було спокійно, не відчувалася війна. Я плакала над хлібом у супермаркеті, та не через те, що я голодна була, ні, я жодного дня не була голодна, а через те, що люди живуть звичайним життям.

Останні 10 років я жила в різних містах, не бачила батьків місяцями. Але я завжди могла повернутися й обійняти їх. Зараз я цього не можу зробити й через це мені дуже сумно.

Катерина, жителька Херсона, покинула місто 25 квітня

Ворожі війська взяли Херсон першого тижня. Відтоді ситуація в місті залишається напруженою. Зі свого вікна я постійно бачила вогонь, дим, спалахи від вибухів. 

Окупанти вбили наших хлопців з ТрО, на вулицях була стрілянина, воєнні бігали з автоматами, на стінах будинків залишилися сліди від куль, на вулицях — розстріляні автомобілі. Це був сірий і лячний період. Я весь час сиділа вдома й чула лише постріли.

Після того, як місто взяли, ситуація стабілізувалася лише за місяць. Херсонців рятувало тільки те, що ніхто з нас не вірив, що ситуація затягнеться. Всі сподівалися, що Херсон звільнять за кілька днів чи тижнів. Однак за лічені дні з полиць зникли продукти, медикаменти, засоби гігієни. Супермаркети зачинилися за два тижні після початку війни. По всьому місті люди вишиковувалися в черги — всі намагалися купити бодай щось. Ціни зросли. Придбати базові продукти було неможливо.

Небезпека в місті відчувається звідусіль. Ти просто почуваєшся абсолютно незахищеним: поліції немає, СБУ немає, українських військових немає. У місті є лише російські окупанти. Ти розумієш, що злочинам та свавіллю нічого не стає на заваді, розумієш, що тебе ніхто не захистить і не допоможе в разі чого. Ми сподівалися лише на розсудливість одне одного.

У місті постійно відчувається моральний та психологічний терор. Бракує лікарів, медичної допомоги. До міста нічого не завозилося. Все почало зникати: від продуктів до людей. Окупанти змушували нас відчувати, наче це ми в них вдома. Вони могли дозволити собі прийти п’яними з автоматами на ринок, роз’їжджали на своїй техніці містом, як їм заманеться, почали пересуватися й на наших машинах.

Повсякденне життя перетворилося на день бабака. Прокидаєшся, йдеш шукати продукти, попиток – не збиток, повертаєшся додому, де й проводиш весь день. Мета життя — знайти якісь харчі, вижити, зберегти віру в те, що це все ненадовго.

Напруга постійно зростала: ціни непомірні, роботи немає, гроші закінчуються. Ми до останнього сиділи в місті й переконували себе, що ми нікуди не їхатимемо. Втім, потроху люди почали покидати місто — до цього рішення ми силоміць підводили себе для того, аби зберегти моральний стан.

З Херсонської області ми виїжджали чотири доби. Першого дня вирушили о шостій ранку, простояли під Антонівським мостом дві години. Далі прямували на Берислав близько восьми годин, тому що колону постійно затримували на блокпостах. Загалом ми перетнули 37 блокпостів.

Після Берислава нас далі не пропустили. Ми ночували три доби в містечку, на четверту добу змогли рушити. Поле, немає зв’язку, немає їжі. Біля автівок ходив російський солдат з автоматом, який на нас усіх кричав, говорив, що вони нас не пропускають, тому що дбають про нас. Адже в нього «один бинт і один джгут, а нас ціла колона». Говорив, якщо вони нас пропустять, то ЗСУ нас застрелять. Звісно, в це ніхто не вірив. Ми простояли в полі з шостої ранку до п’ятої вечора, аж поки нас не пропустили. 

Емоції, які ти відчуваєш, коли бачиш перший український блокпост, не передати словами. Це радість, щастя, нестримні сльози. Ти нарешті відчуваєш, що ти під захистом, що ти в безпеці, а в Херсоні цього не було.

Водночас на підконтрольній території України спершу переслідує відчуття, що нас ніхто не розуміє. Те, що ми пережили, важко зрозуміти тим, хто не жив в окупованому місті. Переслідує й відчуття злості та образи, що Херсон так швидко здали, що дозволили російським солдатам стрімко окупувати місто, що дозволили їм довести нас до емоційного виснаження. Згодом ці почуття відпускають, але спогади залишаються.

#STANDWITHUKRAINE · Ми з України ·

Еще в разделе LIFE

Популярное