RU UA

Журнал VOGUE

Подписаться
Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

Что читать: отрывок из нового романа “Моцарт 2.0” Доржа Бату

02 мая 2020

«Видавництво Старого Лева» в мае выпускает интерактивный роман Доржа Бату “Моцарт 2.0”. Отрывок можно эксклюзивно прочесть на Vogue.ua

Дорж Бату – украинский журналист и писатель, который живет в США, рабоатет  математиком и специалистом по траекториям.  Герой его нового романа – композитор Вольфганг Амадей Моцарт, оказавшийся в Нью-Йорке XXI века со всеми его достоинствами и недостатками. "Моцарт 2.0" погружает читателя в мир главных героев – и не только за счет литературы, но и благодаря интерактивной составляющей книги. Текстовая часть романа дополняется QR-кодами с видеороликами – с музыкой Моцарта, видами Нью-Йорке и комментариями самого Доржа Бату.

СЦЕНА ТРЕТЯ

Ad libitum

вільно, імпровізуючи

          Моцарт сьогодні був не у своїй тарілці. Він підійшов до інструмента, сів, обережно відкрив кришку Steinway. З хвилину дивився просто себе, потім зітхнув, поставив пальці на клавіатуру й нарешті заграв.

          Усе, що діялося з ним цими днями, вибивало його з колії, перевертало з ніг на голову, доводило до відчаю і збивало з пантелику. Ще тиждень тому він, уже тяжко хворий, лежав у постелі у віденській квартирі на Рауенштайнґассе, і не міг навіть підвестися. За п’ять хвилин до першої ночі 5 грудня 1791 року Йоган Хризостом Вольфґанґ Амадеус Моцарт віддав Богові душу. Однак щось збилося в небесній канцелярії, сталася бюрократична помилка, Святий Петро загубив ключі чи Всевишній просто захотів побавитись, і в проміжку між шостою та сьомою годинами вечора 6 грудня 1791 року тіло пропало. Два працівники цвинтаря, не бажаючи зайвого галасу та, відповідно, неприємностей, просто підклали в громадську могилу порожню труну. Біля сьомої вечора 2018 року, тобто рівно через 227 років, Моцарт отямився в парку Пітера Детмолда, що наприкінці П’ятдесят першої вулиці на Іст-Сайді в Мангеттені. Отямився абсолютно здоровий і живий-живісінький.

          І з того четвергового вечора на Моцартову долю випало стільки пригод, що і в пересічного нашого сучасника голова пішла б обертом, що вже казати про Вольфа, людину кінця XVIII століття. Він потрапив у світ, де фіакри рухаються без коней, по небу літають залізні птахи з людьми в черевах, під землею і над нею на шаленій швидкості повзають гігантські хробаки, а дівчата вдягаються так, що… Інколи це навіть пекельніше, ніж залізні птахи з людьми у череві!

          Появу Стейсі Моцарт розцінив як дарунок долі, як Боже провидіння. Він був переконаний, що вона врятувала його від ув’язнення, а ще вона дала йому прихисток і одяг. У неї була свіжа випічка й кава! Паскудна, але кава! Саме тому Вольф її слухався і вважав своєю покровителькою — що, по суті, так і було. Стейсі була його поводирем у цьому химерному світі. Тепер завдяки їй він мав ще й роботу. І що більше Моцарт усвідомлював, як йому пощастило в цьому світі, то більше його мучило, як вернутись назад, до своєї сім’ї, до Констанції і дітей.

          Події цих днів він сприймав, як чергову свою подорож. А подорожував Моцарт з дитинства. Тоді як більшість населення Європи XVIII століття не виїжджала за межі своїх міст, містечок і сіл, Вольфґанґ разом зі старшою сестрою Анною та батьком майже п’ять років провів у подорожах, перебираючись з місця на місце. І навіть коли вже Вольфґанґ осів у Відні, він часом, щоб поправити фінансове становище, вирушав у тривалі поїздки. От і перебування в Нью-Йорку Моцарт волів розцінювати як тимчасове. З єдиною відмінністю — він не знав, як вернутися додому. І це мучило його дедалі більше.

          — Вольф… Вольф! — Моцарт з несподіванки здригнувся й обернувся. За спиною стояла Стейсі, і вигляд в неї був дещо стурбований. Оплески гриміли такі, що Вольф аж злякався. Стейсі взяла його за руку й вивела з-за інструмента. Відвідувачі ресторану стояли півколом біля сцени і несамовито аплодували.

          — Що сталося? — самими губами спитав Моцарт.

          Замість відповіді Стейсі потягла його в підсобку. Люди було кинулися за ними, але вхід у службове приміщення чемно, однак рішуче перегородила охорона.

          — Що сталося? — знову спитав Вольф уже в службовій кімнаті.

          — Вольф, дорогенький. Ти паралізував роботу ресторану. Ти зупинив роботу. Усе стало.

          — Господи! Як?!

          — Ти грав.

          — Е...?

          — Ти сів за інструмент і грав дві години, не встаючи з місця і майже без пауз. Гості кинули все — розмови, їжу — і слухали тільки тебе! Ніхто нічого не замовляв, і ніхто не виходив. Мало того, вони есемесили друзям, і ті приходили й ставали прямо посеред залу, щоб тебе послухати. У підсумку зал заповнений ущерть, знов приїхало телебачення, і ресторан був паралізований.

          — Але ж мені платять за мою гру!

          — Так, ми тобі платимо! — у кімнатку ввірвався Джейсон. — І платимо тобі з тих грошей, якими клієнти платять за свої замовлення! А коли вони слухають тільки тебе й нічого не замовляють, то доведеться перетворити ресторан на філармонію і продавати вхідні квитки!

          — Пробачте, заради Бога. Я не хотів, я не думав… — пробурмотів Моцарт.

          — Де цей геній? Покажіть мені його, дайте я його поцілую! — услід за Джейсоном у приміщення ввірвався коротенький містер Манчіні. Імпульсивний і гарячий, як усі сицилійці, він ухопив Моцарта за щоки, притяг до себе і заліпив смачний поцілунок у чоло. — У ресторані аншлаг! Доведеться ставити додаткові стільці! Публіка втомилася й хоче їсти! Кухня завалена замовленнями! Bravissimo, Maestro!

          Манчіні відпустив Вольфові щоки й погрозив йому пальцем. Хитрий сицилієць нюхом чув прибуток за милю і збагнув, який скарб привела в його ресторан Стейсі.

          — Тільки, заради Бога, зробіть паузу і дайте публіці попоїсти! Стейсі, прилаштуй свого друга й обслужи гостей!

          — Так, сер! — Стейсі по-військовому приклала долоньку до скроні й потягла Вольфа за собою.

          У ресторані був аншлаг, такий, як зазвичай буває в п’ятницю ввечері, коли у всіх закладах настають happy hours. От тільки сьогодні був ранок неділі. Моцартова гра діяла на відвідувачів гіпнотично, майже як флейта Гамельнського щуролова[1]. Зіграли свою роль і вчорашні репортажі в теленовинах, тож публіка посунула у «Кварту» послухати чудового піаніста, який «грає так, ніби це сам Моцарт».

          — Слухай, тебе ніде посадити, — розчаровано сказала Стейсі, оглядаючи зал.

          Усі місця були зайняті. Біля входу зміїлася черга охочих потрапити в ресторан.

          — Стейсі, Вольф! — за маленьким столиком біля вікна сиділа мадемуазель Ґабріель і махала їм рукою.

          Вони підійшли.

          — Ні, я заперечую! — не вельми чемно процідила мадемуазель на чергове прохання якоїсь парочки підсісти до неї — місць у ресторані таки гостро не вистачало. — А ви сідайте. Тільки десь треба дістати стільця.

          — Секунду! — і Стейсі зникла.

          — Ви грали, як Бог! — задоволено сказала Ґабріель і простягла Вольфові руку. Моцарт пам’ятав з минулої зустрічі, що треба робити, й обережно потис дамі пальці.

          — Вольф, я принесла стільця. Сиди тут, я принесу тобі щось їсти, — і Стейсі знов зникла, бо в неї було повно роботи, яка обіцяла щедрі чайові.

          — У вас чудова подруга! — Шанель кивнула в бік Стейсі.

          — Вона мене врятувала, — чомусь зашарівся Вольфґанґ. — П’ять разів за ці три дні.

          — Ну і ви її врятували! — усміхнулася Ґабріель. — Я бачу, у вас це взаємне. Де ви так навчилися вправлятися зі стилетом?

          — Коли ви бачили?

          — Не будьте такий скромний, гер Моцарт, вам це не личить. Я бачила, як ви ледь не проштрикнули того жирного бастарда.

          — У Парижі.

          Мадемуазель Ґабріель скинула брови.

          — Мені було всього вісім років, коли нас запросили у Версаль — виступати перед Людовіком XV. Ми з Наннерль розважали публіку імпровізацією, коли нам давали незнайомий текст, ми читали з аркуша, а потім батько несподівано забирав ноти, і нам треба було в чотири руки зіграти його по пам’яті, без репетицій і роздумів. Звісно, ми не могли зіграти його так само, бо бачили твір уперше в житті. Ми зберігали основну тему, а в деталях імпровізували. Власне кажучи, ми вигадували свій твір[2], — пояснив Моцарт.

          — Неймовірно!

          — Неймовірно те, що Наннерль тоді могла не тільки миттю прочитати з аркуша будь-який твір, а й зіграти його задом наперед. Публіка любила такі трюки.

          — А які трюки були у вас?

          — Я міг грати із зав’язаними очима…

          — Браво!

          — …але це було не найкраще, що я міг. Батько давав мені незнайомий твір на аркуші. Я дивився на нього секунд десять, а потім накривав шовковою хустиною клавіатуру, ставав спиною до інструмента, заводив руки за спину і так грав.

          — Це неможливо!

          — Саме за це нам і платили гроші! — засміявся Моцарт. — Ми були дивиною, яку показували на потіху публіці.

          — Однак вернімось до стилета…

          — А, так, стилет. Нам тоді дарували багато подарунків. І серед них був цей стилет.

          Вольф задер холошу на правій нозі. Там, руків’ям униз, шовковими зав’язками до литки був прив’язаний довгий стилет з руків’ям зі слонової кістки з вишуканим срібним орнаментом і в так само срібних піхвах з кістяними накладками.

          — Зручно носити таке на нозі?.. — спитала мадемуазель Ґабріель, яку завжди цікавили деталі.

          — Раніше він був ушитий у рукав, — зітхнув Вольфґанґ. — Мені його подарував сам Ґійом Дане[3], уславлений майстер. Він же й навчив мене мистецтву вправлятися з ним і таємному носінню.

          — Як цікаво.

          — Ми часто подорожували, — продовжив Моцарт. — А в дорозі всяке траплялось…

          — Я маю на увазі рукав. Цікаве рішення — вшити стилет у рукав. Можна ще в полу або трохи нижче нагрудної кишені.

          — А, так, справді.

          — Життя взагалі дуже непередбачувана штука, — Шанель покрутила в руках довгий мундштук з сигариллою. — Бачите, раніше, в минулому житті, я не могла без цього жити, а тепер тримаю мундштук у руці тільки тому, що звикла…

          При словах «в минулому житті» Вольф здригнувся. Він раптом зрозумів, що означають ці два слова — «минуле життя». Життя, що вже минуло й ніколи не вернеться. Формально будь-який день, що минув, увечері можна назвати «минулим життям». Він уже ніколи не повториться, хоч би який був — добрий чи не дуже. Добрі дні хочеться запам’ятати, погані — забути назавжди. Але як забути все своє життя? Як відпустити тих, хто був у твоєму житті до умовної точки неповернення, і як жити далі без них? Як таке прийняти й усвідомити?

          Перш аніж Моцарт устиг щось сказати, Шанель нахилилась і взяла його за руку.

          — Ви ніколи не вернетеся назад. Ніколи.

          Вольфґанґ заплющив очі. Раптом у голові ніби струна урвалася. Почувся виляск і тонкий свист ударив у вуха з такою силою, що, здавалося, голова не витримає і розлетиться на тисячу дрібних шматочків. Цей свист заглушив усі шуми навколо: людський гомін, сміх, дзеленчання столових приборів і совання стільців. Стало неймовірно важко дихати, а серце наче залізними обручами стисло.

          — Вольф. Вольф! Агов! Що з тобою?

          Моцарт насилу розплющив очі. Поряд стояла Стейсі з тацею.

          — Боже, Вольф, ти так зблід! Що з тобою? Мадемуазель Ґабріель?

          — З ним усе гаразд, пташко.

          — Вольф?

          — Так.

          — Я принесла тобі кави й круасан. Але думаю, що цього буде замало. Уже обідня пора, то я попрошу, щоб тобі приготували ньокі[4]. Хочеш ньокі? Це, звісно, не кнедлі, які ти так любиш, але щось схоже, — у голосі Стейсі вчувалася тривога. — Вольф, я бачу, щось не…

          — Стейсі, ти не могла б нам дати хвилинки дві?

          — А що сталося, мадемуазель Ґабріель?

          — Нічого не сталося, просто мені треба дещо йому сказати.

          — Я не розумію…

          — Принеси мені ті італійські кнедлі, mein kleiner Engel. Bitte…

          — Авжеж, як скажеш, — Стейсі пильно подивилась на друга, розвернулася й пішла.

          — Слухайте мене уважно, Вольфґанґ. Слухайте, що я скажу. Ви ніколи не вернетесь у своє вісімнадцяте століття. Ваше минуле життя лишилося в минулому, месьє Моцарт. Ваша сім’я, друзі, вороги, надії, досягнення і невдачі лишилися там, далеко позаду. А ви опинилися тут. Так само, як і я. І це вам вирішувати, як прожити своє нове життя. Тут, у двадцять першому столітті. Послухайте мою історію. Я, Ґабріель Бонер Шанель, народилася в сонячний день 19 серпня 1883 року в Оверні, Франція. Померла від сердечного нападу похмурого дня 10 січня 1971 року в паризькому готелі «Ritz». Так, у мене було розбите серце, — Шанель гірко зітхнула. — 13 січня 2006 року, рівно через 35 років після моєї смерті, мене знайшли тут, у Нью-Йорку, в крихітній студії на П’ятій авеню. Я пам’ятала, хто я і як мене звати. Але мені ніхто не вірив. Знайоме відчуття, еге ж?

          Моцарт кивнув.

          — Поліція шукала моїх слідів, але так нічого і не знайшла. Документів при мені не було, я була в тому самому одязі, в якому мене поклали в труну, і сумочку з документами, я, зрозуміло, з собою не прихопила, — Шанель саркастично засміялась. — Я з’явилася нізвідки. Так само, як ви. У базі даних не було заяв про зникнення людини з моїми даними, моїх відбитків не було… Хоч ви нічого й не знаєте про відбитки… Словом, ніхто не міг зрозуміти, хто я і звідки. Мене поклали в лікарню під іменем «Джейн Доу»[5]. Після ретельного обстеження, коли лікарі підтвердили, що я здорова і з головою в мене все гаразд, мене виписали. Окружний суд дав мені можливість обрати собі ім’я, видав мені дозвіл на отримання нових документів, місцева газета опублікувала оголошення, що нове ім’я та прізвище «Джейн Доу» — Ґабріель Бонер Шанель, і я почала нове життя. Я відкрито називаю себе своїм іменем і особливо не переймаюсь, якщо мені не вірять. У цьому світі ще живуть люди, які пам’ятають мене в моєму минулому житті. Вони впізнали мене, але тримають це в таємниці. Певним чином я й тепер з ними працюю. Мені було подаровано другий шанс, і я хочу прожити своє нове життя геть не так, як я прожила минуле.

          — Але… Чому? Ким ви були в минулому житті?

          — Я створювала одяг.

          — Тільки одяг?

          — Ні. Не тільки одяг. Так, я навчила людей вдягатись. Я навчила їх знати собі ціну і приводити свій внутрішній світ у відповідність до зовнішнього вигляду. Я навчила їх бути самими собою, а не вішалками для дорогого ганчір’я. Я — геній. Як і ви. Тільки ви геній у музиці, а я — в стилі. За своє життя я створила багато шедеврів, якими люди користуються й дотепер. Я пишаюся, що була така. Але є в моєму минулому житті речі, що їх я б хотіла змінити. І я їх змінила.

          — Я маю стільки запитань…

          — Я із задоволенням на них відповім, мій дорогий месьє Моцарт. У нас із вами схожі долі. Прошу зауважити, я одразу здогадалася, хто ви.

          — Я це помітив. І дуже вдячний, бо саме це переконало мене, що я не збожеволів.

          — Крім мене вам у ці дні більше не траплялося людей зі схожою долею?

          — Траплялися. Мій друг і лібретист Лоренцо Да Понте трапився. Ми разом з ним написали «Весілля Фіґаро», «Чарівну флейту» і взагалі, багато чого пережили разом…

          — Він також у Нью-Йорку?

          — Так, він мене впізнав, коли я просто неба грав на інструменті. Уявляєте? Там був інструмент просто неба! Чудеса… — Моцарт замовк, намагаючись осягнути становище, в якому опинився.

          — І я скажу вам ще одну річ, гер Моцарт. Цінуйте тих, хто опинився з вами поруч. Цінуйте всіх, хто опинився з вами поруч і допомагає вам. Жінка, власниця будинку, де мене знайшли, дала мені прихисток і дах над головою. Ми подруги. До цього в мене ніколи в житті не було справжніх подруг. Це і є те, що я хотіла змінити.

          — У моєму житті було повно друзів!..

          — Можливо, у вашому минулому житті є те, що ви б не хотіли повторювати в цьому. Подумайте про це, будь ласка.

          — Я подумаю…

          — Вольф! Ну як? Тобі вже легше? — Стейсі принесла тарілку гарячих паруючих ньокі з соусом песто.

          — Усе гаразд, mein Herz, — Вольф уважно подивився їй у вічі, раптом узяв її за руку, підвівся й тихо назвав її нарешті тим ім’ям, яким вона назвалась, а не тим, яким йому було зручно її називати: — Стейсі. Дякую тобі. За все.

 

[1] За легендою XIII століття німецьке місто Гамельн, що в Нижній Саксонії, потерпало від нашестя щурів. Магістрат оголосив нагороду тому, хто зможе позбавити місто від навали. Одного дня з’явився дивний щуролов у строкатому одязі, який за допомогою гри на чарівній флейті вивів за місто всіх щурів і втопив їх у річці Везер.

[2] З листопада 1763 по квітень 1764 року Моцарти пробули в Парижі у рамках «Великої подорожі», що тривала з 1763 по 1766 роки. За протекцією німецького публіциста й дипломата барона Фрідріха Мельхіора фон Ґрімма (Friedrich Melchior, Baron von Grimm, 1723–1807) Вольфґанґ і Наннерль виступали перед Людовіком XV і маркізою де Помпадур на Святвечір 24 грудня 1763 року.

[3] Ґійом Дане (Guillaume Danet) — відомий у Європі майстер фехтування, автор трактату про володіння холодною зброєю «Мистецтво зброї» (L’art des Armes), який було надруковано через три роки після знайомства з Моцартом, 1766 року.

[4]Gnocchi (італ.) — італійська традиційна страва, схожа на галушки — маленькі шматочки тіста, зварені у воді чи бульйоні. Бувають ньокі з додаванням картоплі, манної крупи, кукурудзяного борошна тощо. Подаються з різними соусами як самостійна страва або ж як гарнір.

[5]Jane Doe(англ.) — у лікарнях англомовних країн, зокрема в США, таким кодовим іменем називають пацієнток, чиє ім’я з якихось причин (кома, амнезія, відсутність документів або близьких родичів, які змогли б підтвердити особу пацієнтки) не вдається встановити. Чоловікам відповідно дається ім’я «Джон Доу» (John Doe).

книги ·

Еще в разделе Книги

Популярное