Вийти з тіні: як навчитися жити з депресією

Вийти з піке, знайти радість у житті, навчитися приймати себе – задача-мінімум. Фрося Ярес розповідає про те, як дізналася про свою депресію – і про те, як навчилася з нею жити.​

Коли я здорова, то можу назвати себе гармонійною і радісною. Люблю життя, люблю людей, вмію насолоджуватися приємними моментами. Хоч я і інтроверт, але обожнюю своїх друзів і завжди рада новим знайомствам, адже у світі так багато цікавого. Мені ніколи не буває нудно. Загалом, у здоровому стані я приємна самодостатня людина. Тим більш болючими для мене виявилися моменти, коли я відчула прірву: смуток, апатію, байдужість до себе і до життя.

Перший мій епізод депресії (як потім з'ясувалося, це був саме він) супроводжувався жорсткою психосоматикою. Боліло все разом і поперемінно. Хвороби змінювали одна одну. Печінка, шлунково-кишковий тракт, вуха, горло, головні болі, болі у спині, – тільки встигай реагувати і лікувати. Усе це тяглося місяцями. Близькі посміювалися, а іноді дратували: ох уж ця Фрося, вічно вона хворіє. Тоді я дуже втомилася; настрій і енергія були в глибокому мінусі. Але свій жахливий психологічний стан я безпосередньо пов'язувала з хворобами, сприймаючи його як наслідок. І тільки потім зрозуміла, що він і був причиною.

Другий епізод виник на порожньому місці, коли все було добре. До речі, саме це потім дозволило виокремити різку зміну настрою в окремий симптом. Здоров'я, сім'я, робота – все було в нормі. І раптом я стала млявою, розгубила енергію, не впізнавала сама себе. Почала зриватися на рідних, звела до мінімуму контакти – люди мене тільки дратували. Але найбільше дратувала себе я сама. Єдине, що могла робити, – лежати під ковдрою. Оскільки психологією я цікавилася давно, то чітко відстежувала свій внутрішній діалог. І мої думки мене лякали. Але коли я почала ридати двічі на день, часто з дрібниці або взагалі на рівному місці, страшно стало по-справжньому.

За своїм характером я боєць і дослідник. Навіть у найбільш "низькому" стані в мені жевріє вогник надії. Але що робити з настроєм і апатією, коли начебто здорова – руки-ноги цілі, ззовні все в порядку, а всередині чорна діра, – було незрозуміло. Куди йти? До кого звертатися? Я почала ходити до психотерапевта. Досліджувала сімейні розстановки, НЛП, всілякі види медитацій, жіночих практик, йогу, масаж, шаманізм, філософські концепції і вчення, казкотерапія. Наді мною і віск виливали, і в церкві відмолювати, і чаклували чарівники і чарівниці всіх мастей. Я сказала собі, що спробую все, лише б допомогло. До класичної, традиційної медицини я дійшла в останню чергу, адже діагнозу у мене не було. А після виснажливого і малоефективного марафону з лікуванням кожної хвороби окремо я навіть не думала, що лікарі здатні допомогти.

Коли всі альтернативні методи і ідеї були випробувані, я прийшла в розпачі. І тут прийшла несподівана порада звернутися до офіційної медицини, у Відділення психосоматичних розладів міської лікарні номер 8. Я навіть не знала, що таке існує. Пізніше мій доктор розповідала, що навіть в медичному середовищі цю професію вважають єретичною. Весь секрет полягає в тому, що немає ніякого способу діагностувати хворобу, крім як зі слів пацієнта. Доктор запитує, слухає, відстежує реакції. Ні МРТ, ні УЗД, ні електроенцефалограми, ні аналізи порушення показати не можуть. Скажімо так, лікар просто вірить на слово, що тобі дуже (ДУЖЕ) погано. І починає лікувати.

Для мене це була перша медустанова, де на мене не махнули рукою: ти ж, мовляв, молода і здорова, йди з'їж шоколаду, купи собі сукню- і на завод. Мене підтримали, запевнили, що не одна я така (а в такому стані це дуже цінне знання, вже можете мені повірити) і дали надію, що з усім можна впоратися. Правда, мені було вже так погано, що довелося починати з таблеток.

І тут не все було просто. У медичній практиці всі випадки різні, а "свої" антидепресанти і дозування треба знайти. Як довго триватиме цей етап, залежить від професіоналізму і чуйності лікуючого лікаря. Стандартний "вхід" в препарати – два тижні. Проблема в тому, що у багатьох антидепресантів – жорсткі побічні ефекти, від зниження тиску і запаморочення, до нудоти і втраченої здатності відчувати оргазм. Ці два тижні треба прожити, спостерігаючи за своїм внутрішнім станом. Незважаючи на побічні ефекти, намагатися відслідковувати мікроскопічні рухи думок в світлу сторону. Якщо зовсім, ну зовсім нічого не змінилося, то треба починати нові – і так далі. До речі, мої антидепресанти знайшлися з другого разу, чому я дуже рада.

З деяким подивом я зрозуміла, що стандартні рекомендації при депресії більше гуляти, спілкуватися, їсти свіжу їжу, займатися спортом дійсно працюють. Ці прості дії в принципі показані всім здоровим людям, але у випадку з депресією стають ще й ліками. І, на жаль, важкою роботою. Вся іронія в тому, що коли стає найгірше, то хочеться одного – забитися в темний куток, загорнутися в ковдру і ненавидіти всіх і себе. Яке тут спілкування? Які прогулянки? Іноді тіло фізично болить так, що не хочеться робити ніяких рухів, навіть вилазити з ліжка. Прості побутові речі стають щоденним катуванням. Мотивації немає. А навіщо? – здається, все жахливо, і так буде завжди. У такий момент дуже добре, якщо поруч буде хтось, хто зможе м'яко і ненав'язливо підтримати. Ніякого насильства, досить просто нагадувати, спонукати робити прості механічні дії, допомагати підтримувати побут. Одна моя подруга заходила до мене і прибирала або готувала їжу, а інші приїжджали з іншого кінця міста, щоб просто сходити зі мною в ліс, побути поруч і потримати за руку. Така побутова магія тримала мене на плаву.

І тут треба сказати, що депресія – випробування не тільки для самої людини, а й для всієї родини. Воістину, якщо це той момент, коли клятва "і в горі, і в радості" перевіряється на міцність. "Дратівливий, примхливий, млявий, неадекватний" – любити людину в такому стані важко. І єдине, що тут можна зробити, – не брати нічого на свій рахунок, просто нагадувати собі: "це хвороба, вона пройде", "моя рідна людина нездорова". Терпіння і прийняття – ось два кити, на яких будується підтримка близьких. Комусь потрібно виговоритися, але особисто я вважаю, що з цим краще до фахівця. Як я вже згадувала, коли вже зовсім погано, дуже підтримує допомога в простих побутових речах.

Тим часом порятунок потопаючих – відомо, чиїх рук справа. І у кожного свій спосіб особистої терапії, який знадобиться знайти. Комусь допоможе йога, комусь вишивка хрестом, комусь -перегляд старих фільмів. Особисто мене врятували прогулянки в ліс. Я виносила себе на вулицю – у дощ, у сніг, – і просто йшла, два години без зупинки. Це перетворилося на мій особливий щоденний ритуал, який символізував мій намір одужати.

Я навчилася "тихо жити" прислухатися до себе. Намагаюся не перенапружуватися, хоч це і важко, коли всі навколо вічно поспішають. Мені теж хочеться працювати на трьох роботах, вчитися в двох університетах, підтримувати хобі, спілкуватися з цікавими людьми. Але доводиться відстежувати свій рівень енергії, регулювати зайнятість, відмовлятися від зустрічей і робочих проектів, навіть якщо з боку це виглядає недоречно. Доводиться вибирати: занадто висока ціна наслідків.

До речі, рекомендації про прогулянки, тепле спілкування, фізичні навантаження і їжу актуальні завжди. Я ставлюся до них як до ліків. Можна підтримувати себе психотерапією, щоденниками, медитаціями, розвиваючими практиками – кожному своє, шукати доведеться самостійно.

Мій небезпечний час – осінь: позаминулої осені мій епізод тривав три місяці, минулого – місяць. Лікарі, як і раніше, не розуміють причин, лише спостерігають наслідки. Але статистика говорить, що в зміну сезонів, навесні і восени, випадки депресії зустрічаються частіше.

Незважаючи на всі ці досить сумні речі, завдяки депресії я навчилася емпатії. Проживаючи свої статки, я відкрила в собі здатність приймати інших. Тепер від мене не почуєш "Зберися, ганчірка, просто візьми і зроби, вистачить нити". Я можу вислухати, щиро співпереживати. Я вірю людині просто тому що він так говорить, а не крізь призму своїх оцінок. Якщо він говорить "мені важко", значить, так воно і є.

Найбільша помилка в депресії – здатися. А треба просто вчиться з нею жити.