Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

"Я поверну його додому живим": наречена бійця батальону "Азов" – про спроби врятувати коханого

21 червня 2022

Катерина Турчанова, наречена бійця "Азов" Вадима Китара (позивний "Штайнер"), втратила зв’язок з коханим наприкінці квітня. Жодних звісток. Аж раптом вона випадково побачила Вадима та двох його побратимів у сюжеті на НТВ – зі слідами тортур та жорстокого поводження. З того моменту вона не полишає спроб знайти зв’язок з нареченим та вимагає дій від Червоного Хреста, урядових організацій,  міжнародної спільноти. Свою історію Катерина розповіла vogue.ua

Вадиму ось-ось виповниться 25 років. 7 з них він віддав Батьківщині: у 18 пішов боронити Україну добровольцем, наразі – військовослужбовець полку "Азов". Катя на 5 років молодша. Вони зустрілися в колі друзів. Спершу просто посміювалися із жартів одне одного (в обох яскраве почуття гумору), згодом зблизилися та стали справжніми друзями. А потім закохалися.

Про історію кохання

Взимку я дуже захворіла, і Вадим почав виявляти турботу, перебуваючи, як завжди, у Широкиному (це південь Донецької області. З 2014 году тут точилися бої; окупанти зруйнували село майже повністю. З лютого 2016 по 28 лютого 2022 село було під контролем ЗСУ. – Ред.). – Утримуючи наші позиції, все одно турбувався за мене більше, ніж за себе самого. Надіслав мені безліч ліків, а ще – свою футболку й шеврон.

Вадим Китар. Фото з особистого архіву Катерини Турчанової

Пам’ятаю, ми були на відстані: він на війні, я вдома. Кажу: «Сьогодні такий день, треба загадати бажання. Подумай, чого тобі хочеться, я теж загадуватиму». Ми тоді ще дружили, але обидва знали, що загадали в той момент одне одного.

Ми розуміли, що будемо разом, але тягнули до останнього. Поки раптом відчули, що потрібний час не прийде – він лише збігає. І Вадим освідчився. «Тоді моє „так“ тобі – українською», – сказала тоді. І стала нареченою.

Вже перебуваючи на «Азовсталі», Вадим надіслав новину, що можна укласти шлюб через Zoom. Ми, як завжди, посміялися, але вирішили залишити все як є. Хотіли відсвяткувати вдвох – гарно, вдома, у Києві.

Про Вадима

Вадим завжди захоплювався історією, цікавився зброєю, тому на війні був корисним та професійно робив свою справу. Він дисциплінований, відповідальний військовий. Та, попри свій великий зріст, бороду та службу, він дитя, особливо зі мною. Тільки діти вміють любити чистою безумовною любов’ю. Вони не обирають за зовнішністю чи статусом. Вони просто відчувають своїх.

Вадим Китар. Фото з особистого архіву Катерини Турчанової

Головні риси Вадима – гумор та позитив у всьому. Він дуже любить тварин. З ним – спочатку в Широкіному, потім – на «Азовсталі» – перебували коти й собаки. Вони для нього як діти, дуже оберігав їхні життя попри все. Казав мені: «Не сумуй, буде в нас твій кане корсо» (ця порода – моя мрія).

Вадим Китар. Фото з особистого архіву Катерини Турчанової

На дитячих фото він булочка. Народився завважки 4,9 кг – казали, «буде головою колгоспу». Більшу частину життя Вадим ріс із бабусею та дідусем. Ці люди для нього – найдорожчі у світі. І за свою родину він переймається найбільше.

Ще він обожнює сирники. Казав мені: «За таким пройду всі оточення та блокаду, навіть Азовське море переплину». Не уявляю його без сигарети. Навіть коли ми були на відстані, завжди разом «виходили курити» й пити каву. До п’ятої ранку могли сидіти й говорити про все, теми чіплялась одна за одну.

Вадим Китар з побратимом. Фото з особистого архіву Катерини Турчанової

Його життям була війна, а я була його миром серед війни. На його бронежилеті завжди були мої талісмани, маленькі іграшки. Ведмедик і халк. Всередині бронежилета тримав мій лист: вважав його додатковим захистом.

Вадим Китар. Фото з особистого архіву Катерини Турчанової

Жодного разу, навіть на відстані, Вадим не втрачав можливості мене радувати. М’яко натякаючи на вторгнення, казав: «Наступ російських військ на носі, а я маю дарувати тобі квіти». Дуже любив сюрпризи та робив усе дуже неочікувано.

Вадим – дуже спокійний, зі мною – так точно. Проте, коли він дізнавався, що я не їм у стресі через роботу та війну, гнівався. Не сварив, просто дуже просив стежити за харчуванням. Найбільший удар для нього – мої сльози.

Про «Ведмедів»

Війна, яка прийшла на нашу землю навесні 2014, показала справжню сутність багатьох українців. Хтось, як виявилося, тільки їв український хліб, а потім радісно махав триколором, зустрічаючи російських окупантів, а хтось взяв до рук зброю й геть не заради слави та високих зарплат добровільно пішов на фронт. Без гучних слів. Без пільг для себе і своєї сім’ї. Без нагород. Заради миру в Україні. Заради нашої незалежності. Заради майбутнього Нації.

Вадим Китар з побратимами. Фото з особистого архіву Катерини Турчанової

Вадим служить у добровольчому підрозділі «Ведмеді» (Ведмідь –позивний їхнього командира Олександра Кравцова). До полку «Азов» підрозділ приєднали вже безпосередньо під час оборони «Азовсталі». І це велика честь. Рашистські пропагандистські канали називають «Ведмедів» диверсійним нацистським формуванням SS. Проте це – найкращі люди: патріотичні, самовіддані, інтелігентні. Цвіт нації.  

Про початок війни

Повномасштабне вторгнення ми зустріли в різних куточках країни: він, як завжди, був на Сході України, я – у Києві. Прокинулася від звуку вибухів. Більшу частину часу я була в бомбосховищі в Києві, виїжджати не планувала. Вадим був у Маріуполі, адже віддали наказ боронити місто. Наші військові трималися мужньо, проте в Маріуполь окупанти потрапили швидко, почалася блокада.

Коли ще утримували частину Маріуполя й десь пробивався зв’язок, він телефонував і кричав, що любить дуже,  – адже мережі глушили миттєво. Зв’язку могло не бути тижнями. Але він просив наших знайомих усіма способами передавати мені, що він живий. Думала, вже дійде до поштових голубів.

На «Азовсталі» Вадим був поранений: окупанти йому наскрізь прострелили ногу.

Вадим Китар. Фото з особистого архіву Катерини Турчанової

Проте найважче він переживав момент, коли розбомбили пологовий будинок. Діти для нього – це найбільша радість у світі, особливо його похресник Марк.

Але ніколи ніхто з нас не втрачав надії. Ніколи. Під час вторгнення, під час тяжких вуличних боїв у Маріуполі, під час блокади міста, під час бомбардування "Азовсталі" й навіть зараз, у період полону, я впевнена, що докладу максимум зусиль, аби повернути його додому живим. Я вірю, не втрачаю віри ні на хвилину. Впевнена на 100%, що він відчуває, як я намагаюся докричатися до всього світу. Цитуючи пісню «Дитина» Андрія Хливлюка, – «Сподіваюся, відчуваєш, хто про тебе справді дбає».

Про полон, незаконне утримання та тортури

Наш безпосередній зв’язок обірвався вночі 29 квітня. Якісь звістки долітали до мене до 17 травня. Потім – цілковита невідомість. Побачивши коханого в пропагандистському сюжеті на нтв 15 червня, я, попри шок, все ж раділа, що він живий. 

Вадим Китар. Скриншот з відео. Фото з особистого архіву Катерини Турчанової

Водночас була жахливо розлючена. Нас запевняли, що все буде добре: ніякого насилля, належна медична допомога, харчування тощо. Проте подивімося ролик. Хто так водить військовополонених – обличчям униз?

Вибачте, але мені це нагадує «чорний дельфін» (виправна колонія особливого режиму для пожиттєво засуджених; має славу найжорстокішої колонії росії. – Ред.), а ніяк не полон. Я не бачу належного ставлення до наших військових. Бачу лише сліди насилля.

Вадим Китар. Скриншот з відео. Фото з особистого архіву Катерини Турчанової

Де домовленості? Де його верхні зуби? Де понад 20 кг маси тіла? Де борода? Де волосся? Що ви з ним зробили?

Да взагалі третя сторона? ДЕ ЧЕРВОНИЙ ХРЕСТ?

Безліч запитань – та жодної відповіді. Тоді я зрозуміла, що не можу мовчати. Треба діяти: методично, чітко, але гучно. Адже про тортури вже не можна мовчати.

Про те, що наразі відомо про полонених

Доля вцілілих бійців підрозділу «Ведмеді» наразі невідома. У ролику можна помітити побратима Вадима: це Володимир з позивним «Рой». У нього сліди побоїв на обличчі, запечена кров. Російські пропагандистські ЗМІ навіть світло професійне виставили, щоб все це можна було роздивитися в деталях.

Спочатку казали, що всі в СІЗО, у так званій ДНР, в Оленівці. Днями надійшла інформація, що командування полку «Азов» перебуває в Москві. Де Вадим, мені невідомо. Немає зв’язку ані з ним, ані з Червоним хрестом. Я не знаю, де мій чоловік. І це не полон. Це незаконне утримання.

Про цензуру інстаграму

У своїх публікаціях в інстаграмі я мушу вдаватися до самоцензури. Уважні підписники побачать: назву «Азов» я вуалюю, щоб не потрапити в блок. Так, за згадку про «Азов» блокують. Мою сторінку в інстаграмі не раз нищили; блокували дописи. Адже з початку березня я весь час говорю про Маріуполь. Про полк «Азов». Про «Азовсталь». Щодня.

З подачі масованої російської пропаганди «Азов» здобув славу нацистського угруповання. Проте – і це має знати кожний – це частина ЗСУ. Патріотичні, віддані, хоробрі люди, які відчайдушно обстоювали наші життя всі роки війни. «Азов» не має нічого спільного з нацистськими настроями. «Азов» – не про нацизм, а про відданість своїй країні. Я хочу засвідчити це всьому світові.

У нас немає в інстаграмі спільних фото. Це питання безпеки. Так ми вирішили вдвох. Наші стосунки з Вадимом тривалий час були конфіденційними: адже він – військовий і робив усе для моєї безпеки. Але я завжди в зоні ризику. Спільні фото – це червоний прапор для росіян, які весь час пишуть мені гидоту в інстаграмі.

Катерина Прокопенко, дружина командира полку «Азов» Дениса Прокопенка, теж не раз говорила в інтерв’ю, скільки погроз надходить їй з боку росіян. А нещодавно росіяни злили всі дані дружини одного з військовополонених у свої пабліки.

Про боротьбу близьких

Ми щодня спілкуємося з бабусею Вадима. Вона пліч-о-пліч намагається робити зі мною все, що від нас залежить, для його якнайскорішого повернення.

Переймаються всі. Родина Вадима – це також його друзі, які завжди зі мною на зв’язку. Всім важко, але кожен вірить у краще й робить усе можливе.

Ми постійно на зв’язку з дружиною командира «Ведмедів», з Асоціацією родин захисників «Азовсталі», з її співзасновницею Сандрою (сестра Богдана Кротевича, начштабу полку «Азов» з позивним «Тавр». – Ред.), з дружинами інших воїнів.  Звісно, у нас є адвокати та юристи. Рухаємося згідно із законами, злагоджено з владою.

Проте розголос у соціальних мережах – це важливий внесок. Публікації поширюються через репости. Після чого на мене виходять журналісти. Про наших полонених робили сюжети багато які ЗМІ: від Україна 24 та 24 каналу до Норвегія TV2, Британія Channel 4 News та Polska Time.

Світ має бачити обличчя Вадима, його побратимів та наслідки «належних умов утримання», синонімом яких є тортури. Ми маємо говорити про це. Маємо цінувати кожного військовополоненого. Наші воїни дарували нам життя впродовж восьми років, а ще – останні місяці запеклої боротьби під час блокади, коли стягнули на себе велике угруповання російських військ. Невже зараз світ не може віддячити?

Про те, як допомогти

Ми не маємо права втратити найкращих військових України, які написали світову історію в місті Марії.

Їм публічно погрожують смертною карою. XXI сторіччя, центр Європи, на території суверенної держави самопроголошений суд квазі-угруповання ДНР має намір визнати «Азов» терористичною організацію, після чого влаштувати «трибунал», що фактично означає – цинічно вбити.

Ми маємо діяти! Ми маємо запобігти цьому.

Люди мають привертати увагу до ситуації, що склалася навколо захисників «Азовсталі», в будь-який спосіб: малюнками, піснями, репостами – будь-чим. Мирні акції, творчість, розголос: світ має усвідомити, що коїться.

Про мрії

Мріяти, як же він любить мріяти. Ми завжди мріяли про сина, думали, який у нього буде характер, адже ми з Вадимом дуже вогняні люди. Він казав, що син буде «ще той тигр» J І додавав: «У нас буде найкращий син!».

Він мріяв, що їх врятують з «Азовсталі». Завжди казав, що сподівається на диво. І мене дивом називав. Впевнена, що зараз найбільша його мрія – просто повернутися додому. Знаю, що сидить і мріє в цю хвилину саме про це.

Коли ми зустрінемося, ми просто мовчатимемо.

Певно, добу.

Мовчки, в обіймах, у сльозах.

У повній тиші, намагаючись усвідомити, що ми справді поруч, аби не порушити тиші, яку завжди переривали гармати та чиїсь гучні заяви на весь світ.

#STANDWITHUKRAINE · Ми з України · Маріуполь ·

Ще в розділі LIFE

Популярне