Як створювався фільм "Блаженні" — чуттєва стрічка про мистецтво та війну
Єдиним українським фільмом, відібраним до міжнародного конкурсу у межах фестивалю Docudays UA стала стрічка "Блаженні" режисера Андрія Лисецького. Пронизливий фільм простежує трансформацію групи українських митців під впливом повномасштабного вторгнення. Його героями є митці Нікіта Кадана, Михайло Алексеєнко, Данила Немировський та Антон Гурін.
Кінокритикиня Настя Тимусь поспілкувалися з режисером про те, як він обирав героїв для стрічки, роль мистецтва у часи історичних зламів і те, як документальне кіно може зберегти досвід, що вислизає від новинних хронік.
"У моєму розумінні блаженні — це люди, які є пасіонаріями певних ідей та концепцій, — розповідає Андрій Лисецький, режисер, відомий за своїм документальним дебютом "Земля Івана". — Світом правлять ідеї, тож ці люди певною мірою формують майбутнє. Ну і, звісно, ця назва має також певну іронічну конотацію".
Попередня робота Лисецького була присвячена одному з останніх народних художників України — самоуку Івану Приходьку, який створює наївне та щире мистецтво у своїй невеликій сільській хатині, незалежно від правил та ієрархій мистецького середовища. Насичена світлом, кольором і внутрішньою свободою "Земля Івана" помітно контрастує з новою стрічкою режисера.
"Хоч обидва фільми й пов’язані з художниками, вони принципово різні, — ділиться Лисецький. — Робота над "Блаженними" дала мені розуміння, що образотворче мистецтво у широкому сенсі має значно більше виразних засобів для фіксації досвіду катастрофи. Воно говорить універсальною мовою, яка може бути зрозумілою наступним поколінням навіть без знання контексту".
У центрі "Блаженних" — відомі українські митці: художник Нікіта Кадан, інсталятор і скульптор Михайло Алєксєєнко, реставратор Антон Гурін, який вступив до лав Нацгвардії, та художник Данило Немировський, що провів перші тижні повномасштабного вторгнення в Маріуполі. Відбираючи героїв для фільму, Лисецький свідомо шукав не спільність, а відмінності.
"Для мене було важливо, що такі різні люди шукають відповідь на питання про засади мистецтва під час війни. Усі вони мають різний темперамент, життєвий досвід і художню мову", — розповідає режисер.
Лисецький спостерігає за героями у просторі між мистецтвом і повсякденням, між розмовами про роботу, особистими втратами та поступовим осмисленням нової реальності. Режисер дозволяє глядачеві медитативно розчинится у спостереженні та не намагається виділити одну історію чи одну відповідь як визначальну — натомість фільм фіксує сам процес проживання часу. Моменти, коли війна поступово, але всеохопно, проникає у думки, дії та твори, змінюючи не лише мистецькі практики, а й спосіб бачити світ.
Зйомки "Блаженних" розпочалися у березні 2022 року. Поштовхом до фільму стала одна з поїздок Києвом у перші тижні повномасштабного вторгнення. Тоді Андрій Лисецький долучився до доставки бронежилетів, які українським кінематографістам допомогла придбати європейська кіноспільнота. Забравши партію на кордоні, він доправив її до Києва та розвозив колегам. Під час однієї з таких поїздок режисер заїхав до майстерні знайомого художника — саме ця зустріч згодом поклала початок "Блаженним".
"Лише під час монтажу, коли я відкрив матеріал першого знімального дня у березні 2022 року і порівняв його з фінальними сценами, то по-справжньому побачив, наскільки змінилися хлопці. Не лише зовні. Ментальні та емоційні трансформації, а подекуди й справжні мутації, були величезними", — згадує Лисецький.
Уже після завершення зйомок один із героїв стрічки — реставратор Антон Гурін, який з перших днів повномасштабного вторгнення долучився до лав Національної гвардії України, — загинув на Покровському напрямку. Один із найкращих українських реставраторів свого покоління, він повернув до життя десятки визначних творів та монументальних об'єктів, зберігаючи культурну пам'ять для майбутніх поколінь.
"Людська пам'ять коротка. Саме тому мистецтво зберігає наш культурний та історичний досвід. Без цього ми як українці існувати не зможемо", — говорить режисер.
"Блаженні" як стрічка та документ працюють одразу на кількох рівнях: художники намагаються осмислити та зафіксувати досвід війни у власних роботах, режисер документує їхні пошуки та трансформації, а сам фільм стає ще одним свідченням часу. У просторі між мистецтвом, документом і особистим досвідом твір Андрія Лисецького зберігає і події, і людей, які намагаються знайти для них форму, образ і мову.
