RU UA

Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Чому я не худну? — шукаємо відповідь на вічне запитання

09 лютого 2021

«Чому я не худну? — це запитання хоч раз ставив собі кожен. — Бракує сили волі чи гени підвели?» Пошуки відповіді можуть тривати роками.

Текст: Маша Нілова

Хто формує наші харчові звички? Годжі, спіруліна та лляні хлібці на полицях крамниць? Блогери з ідеальними тілами, які жонглюють суперфудами? Навіть дотримуючи їхніх порад, а також приписів нутриціологів, все одно не вдається скинути якихось нещасних 3—4 кілограми, а фото з пласким животом стає незмінним атрибутом карти мрії з року в рік.

«Що я роблю не так?» — запитує подруга, і в її очах відбивається весь тривалий і безрезультатний шлях до ідеального тіла. Це дуже поширене запитання. Найчастіше ми намагаємося знайти відповідь у своїх справжніх чи уявних вадах, маємо твердий намір з ними боротися. Тим часом можна розгледіти її з іншого погляду. Можливо, «Що я роблю не так?» несе в собі найменше енергії для змін на краще. Можливо, гальмує зміни.

Думка про те, що за допомогою психології можна розібратися в собі й краще зрозуміти інших, доступно викладена в книзі «Ігри, у які грають люди». Американський психіатр Ерік Берн, який написав її на початку XX століття, вважав, що все, що з нами відбувається в дорослому житті, обов’язково закладено сценаріями, втіленими в дитинстві. «Бути гарною (або мати успіх) — питання зовсім не анатомії, а батьківського дозволу. Анатомія робить дівчину гарненькою або фотогенічною, але тільки усмішка батька дає змогу обличчю дочки засяяти вродою», — писав він.

Відповідно до теорії транзактного аналізу, яку запропонував Берн, усі наші реакції й почуття визначені одним з трьох его-станів — Дитини, Дорослого й Батька-матері, тобто ми сприймаємо реальність завжди з однією з трьох цих позицій. Ми прийшли в цей світ із широко розплющеними очима й серцями. Нам було все цікаво. Ми жадібно вбирали нове. Якщо й мали якісь цілі, то це — прийняття і любов наших батьків. Які також транслювали свою любов у вигляді турботи (в ідеальному сценарії), а частіше — у вигляді занепокоєння, з якого витікали всілякі правила: не можна, небезпечно, непристойно, повинен, зобов’язаний тощо.

Щоб зробити нас кращими й успішнішими, батьки не нехтували критикою — в ім’я дитячого блага. Подруга, яка питала: «Що я роблю не так?», згадала, як у дитинстві мама казала їй: «Ти, як і всі жінки нашого роду, ширококоста. Не будеш ти худенькою ніколи». Виростаючи, ми й далі носимо батьківські правила й настанови у своїй голові, навіть коли реальні батьки вже далеко. Це той внутрішній голос, який не дає у вихідний повалятися нічого не роблячи; той, що нашіптує перед важливою зустріччю: «Вирядилася як ідіотка»; той, чиї вимоги й критика іноді штовхають на звершення, але можуть бути серйозною перешкодою на шляху. А ображена дитина, що прагне визнання, теж нікуди не поділася. І хоч які ми дорослі й важливі, внутрішня дитина вередує й ображається.

Причина невдач часто криється в тому, що в нашій голові майже завжди звучить діалог Батька-матері й Дитини. І вкрай рідко вклинюється в цей діалог наш внутрішній Дорослий, завдання якого — знайти компроміс, вирішити й узяти на себе відповідальність. І річ не в тому, що потрібно влаштувати скандал мамі, звинувачуючи її у власних провальних спробах схуднути. Усвідомити вплив батьківських настанов — важливий крок. Але з’ясовувати стосунки з мамою — безглуздо. Найефективніше зрозуміти й пробачити. І вирішити стати для самої себе тим внутрішнім Батьком-матір’ю, який допоможе змінюватися на краще. Найпевніший шлях — особиста терапія. Але якщо зустрічі з психологом поки не вписуються в графік, можна почати цей шлях самостійно. Особисто мені допомагає практика «Банк гладження». Полягає вона в тому, що впродовж 10—15 хвилин, без перерви, треба записувати все, що спадає на думку, починаючи кожне речення з «Я люблю себе за...».

Чесно скажу, у мене цей процес не відразу пішов. Спливало на думку тільки те, за що я НЕ люблю себе. Але слово по слову, день по дню ​​я збирала причини любити себе, захищаючись від внутрішнього опору: «Ой, та що тут такого, теж мені заслуга». Приблизно на сьомий день практика перетворилася на азартну гру. Любити себе (таки є за що) почало входити у звичку. Я помітила, що стала простіше ставитися до речей, які раніше мені дошкуляли. Перестала чекати схвалення й по-іншому почала чути критику. З’явилося відчуття захищеності, як ніби з’явився хтось, хто завжди зрозуміє, пробачить будь-яку помилку і точно не сумніватиметься в мені. І цей хтось — я сама.

Ось тепер можна починати худнути. Якщо хочеться. Водночас приймаючи себе будь-яку. Не виходить? — отже треба відкривати «Банк гладження», перечитувати й поповнювати. І так, поки не з’явиться відчуття крил за спиною.

здорове харчування · здоров’я ·

Ще в розділі Б'юті-гід

Популярне