"Зелені коридори": в Театрі на Подолі поставили виставу про війну та сьогодення
У Театрі на Подолі поставили блискучу п'єсу Наталки Ворожбит "Зелені коридори". Вона розповідає про закордонний досвід українських біженок, які виїхали з країни через війну. Vogue.ua поспілкувався з авторами та розповідає про те, чому важливо подивитися цю певною мірою терапевтичну виставу.
Наступні покази "Зелених коридорів" відбудуться у червні.
У виставі "Зелені коридори" чотири головні героїні: це домогосподарка з Харкова (Катерина Рубашкіна), акторка з Києва (Даша Малахова), пенсіонерка і любителька котів з Чернігова (Лариса Трояновська ) та молода мовчазна манікюрниця з Бучі (Наталія Кобізька). Як і мільйони інших українок, вони тікають від війни і шукають прихисток за кордоном, в Європі: намагаються налагодити особисте життя, шукають роботу, стикаються зі стереотипами та непорозумінням з боку європейців — аби, зрештою, повернутися додому…
П’єса "Зелені коридори" — нова потужна робота Наталки Ворожбит, найвідомішої української драматургині та сценаристки, авторки сценарію до стрічок "Дике поле" та "Кіборги" і режисерки популярного серіалу "Спіймати Кайдаша". П’єса написана на замовлення німецького Театру Камершпіле, прем’єра в Мюнхені відбулася 14 квітня.
За словами Наталки, коли вона минулого літа отримала пропозицію створити п’єсу про сьогоднішні події в Україні, не було ні бажання, ні натхнення писати. Але зрештою цей матеріал став терапевтичним у першу чергу для неї самої, яка опинилася саме серед тих українських біженок, про яких йдеться в її п’єсі.
"Про що писати, як? Бажання не було, натхнення не було, — розповідає Наталка на пресконференції. — До того ж, у мене було знайоме багатьом відчуття провини, що я виїхала. Але я погодилася, бо, по-перше, страшно нічого не робити. По-друге, робота — ніби ознака твого існування. Плюс зрештою це стало певною місією — розповісти європейцям про нашу війну… Я почала писати про себе, адже всі ці торби, машини, коти, адаптація, примусова євроінтеграція — це була моя реальність торік. Саме від цього я відштовхувалася".
"Зелені коридори" — сповнена чорного гумору та іронії п’єса, яка дозволяє собі не тільки критикувати європейців — наприклад, їхню толерантність та зачарування російською культурою (це втілено у виставі в образі француженки середніх літ, яка захоплюється "Толстоєвським", ходить на вистави російських композиторів і плутає Україну та Росію), — але й іноді досить жорстко зображувати вади українців. Герої жартують над собою і власними драмами — зрештою, останній рік продемонстрував, що українці можуть жартувати про все, адже саме гумор рятує. Гостра та іронічна постановка мала великий успіх у Мюнхені — в квітні вона очолила рейтинг найпопулярніших вистав Nachtkritik.de.
"Ми з режисером Максимом Голенком любимо, щоб було страшно, і смішно, і зворушливо водночас, — каже Наталка Ворожбит. — Треба пам’ятати, що гумор — це також наша зброя. І ще, я думаю, українці вміють посміятися над собою. Звісно, не всі, і є деякі речі в п’єсі, які можуть не тільки насмішити, але й образити, тригернути, здатися "не на часі". Це питання дискусійне — чи варто робити зараз боляче українцям через мистецтво. Але я свідомо йшла на це, роблячи боляче передовсім собі".
Поставити цю непросту п’єсу для українського глядача взявся Максим Голенко — один з найсміливіших українських режисерів, головний режисер Дикого театру в Києві та Одеського театру Василька, відомий постановками "Механічний апельсин", "Афродизіак", "Вій". Голенко славиться своїм жорстким гумором та яскравою театральною формою і є чи не найбільшим серед українських режисерів спеціалістом з творчості Ворожбит. Він поставив майже всі п’єси авторки — це і "Вій", і "Кайдашева сім’я", і "Зерносховище", і "Саша, винеси сміття", яку, до речі, навесні торік грали в бомбосховищі в Одеському театрі Василька.
Коли Голенко дізнався, що Ворожбит написала п'єсу про сьогодення, то "одразу звернувся до Наталки, аби поставити її в Україні", зізнається режисер. І пояснює коротко: бо це наразі найпотужніша історія, яка розказує нам про цю війну.
"Зелені коридори" — ще й дуже жорстка вистава, яка торкається наших тригерів: тут і звільнена Харківщина, і Буча з її жахливою статистикою зґвалтувань, і відома на увесь світ історія манікюрниці з Бучі, яка, побачивши новини про вбивство жінки в її рідному місті на початку квітня 2022 року, впізнала загиблу за яскраво-червоним манікюром, який робила їй напередодні війни. Чи українці готові дивитися в театрі на те, що ще кілька місяців тому було реальністю нашого життя — і продовжує бути нею і зараз?
Режисер певен: ставити таке треба. "Бо дуже важливо зрозуміти всі наші тригерні зони. Коли говорити про це, як не тоді, коли це відкрилося? Ми повинні зрозуміти, чому ми опинилися в такій ситуації, як це проживати та як із цього травматичного досвіду виходити".
За словами акторів, грати виставу про війну, яка відбувається з нами зараз — дивний, складний морально досвід, але водночас цікаве професійне завдання. Головне — говорити правду, показувати реальність, не прикрашати її. Про це розповідає акторка Катерина Рубашкіна — вона грає домогосподарку з Харкова, яка виїхала в Європу з трьома дітьми. Її чоловік пішов воювати та загинув на війні, а вона намагається влаштувати власне життя у Європі, навіть виходить заміж за німця, який понад усе на світі мріє навчитися готувати український борщ.
"Ми ще не відрефлексували ці події, але вже це граємо, — каже Катерина Рубашкіна. — Кожна друга жінка буде сидіти в залі і казати: це про мене, це у мене було! Це відповідальність. Але я знаю, що ця історія дуже правдива. Тут немає прикрашання, ми не обманюємо глядача".
Акторка знає, про що грає — Катерина виїхала з Києва з дитиною і пробула в Європі в евакуації рік, проживши за цей час різні ситуації і дізнавшись більше про європейців та їхнє ставлення до українців. Такий досвід має і акторка Даша Малахова, яка грає у виставі актрису, що приїздить до Німеччини і отримує там роль у місцевому серіалі — звісно, грає українську біженку. Рік тому сама Даша Малахова виїхала у Будапешт, де провела з дітьми кілька місяців, а потім повернулась у Київ.
Особиста ситуація, яка склалася з Дашею у Будапешті (на пресконференції вона не розповідає деталей, але натякає, що пов'язана ця ситуація зі зневажливим ставленням до неї як до акторки) лягла в основу історії її героїні. У виставі показаний цікавий і промовистий момент: під час роботи над серіалом героїня Малахової чує неприємні коментарі від місцевої продюсерки, яка її прихистила і дала роль: та радить Даші і взагалі українцям бути тихішими, аби не дратувати путіна.
Якщо для німецької аудиторії "Зелені коридори" — це можливість дізнатися більше про українців, то для українців — шанс через сміх та сльози осмислити те, що випало на нашу долю.
Мотивувати глядача рефлексувати, не ховатися, проживати свої почуття — саме таке завдання ставив режисер Максим Голенко. У залі на прем’єрі було багато військових. "Люди дивляться, ридають, а завтра на фронт — це велика відповідальність для мене як для режисера", — каже Голенко.
Згодна з цим і драматургиня Наталка Ворожбит. "Розмова про війну — це і рефлексія, і терапія, і пошук відповідей, також фіксація нашого поточного стану, який вже за рік буде зовсім іншим. Для деяких людей війна перестає існувати, коли в їхньому місті не падають бомби. Але на цю ілюзію ми просто не маємо права, тому треба нагадувати".
Фото: Сергій Ковбасюк
