"Справа артиста. Сергій Лифар": новий фільм про українця, який став легендою паризького балету
6 квітня на фестивалі The European Festival у Стокгольмі відбудеться світова прем'єра документальної стрічки "Справа артиста. Сергій Лифар". Вона розповідає про життя та шлях Сергія Лифаря, одного із найталановитіших танцівників XX століття, який став легендою паризького балету. Авторка ідеї фільму, журналістка та дослідниця Анна Лодигіна розповідала vogue.ua про роботу над стрічкою, яка була знята на замовлення Суспільного Мовлення.
Як ти наважилась на зйомки фільму про Лифаря? Що виявилось найскладнішим?
Вперше я знімала про нього невеликий сюжет три з половиною роки тому. Тоді разом з телевізійною командою польського суспільного мовника ми робили англомовний тревел про відомих українців, які мали вплив на європейську культуру. Звісно, я була зачарована біографією Лифаря, який 17-річним хлопцем з другої спроби збіг з окупованої більшовиками України, без хореографічної освіти за два роки став провідним солістом балетної трупи, у 25 років очолив трупу Паризької опери та перетворив інституцію в одну з найуспішніших балетних компаній в світі, співпрацюючи буквально з легендами мистецтва того часу – від Коко Шанель до Пабло Пікассо та Марка Шагала. Крім цього, він був аномально продуктивним, встигав ставити по 10 вистав на рік.
Тому під час зйомок мене здивувала відсутність балетів Лифаря в репертуарі Паризького театру. А з напівнатяків я зрозуміла, що до нього ще й ставляться з обережністю. Наприклад, нас просили, щоб у сюжеті не піднімались політичні питання, аби не ворушити минуле. На той момент я знала, що під час окупації Парижа нацистами в Другу світову, Лифар залишився керувати театром, але без подробиць. Зокрема, про дивний перебіг після воєнного суду над колаборантами, де звинувачення висунули і йому, втім серйозного покарання він не отримав. Зате отримав зруйновану репутацію, яку до кінця життя намагався відновити. Тому мені стало цікаво розібратися в усьому цьому. Складно було все: домовитися про локації для зйомок, вмовити французьких експертів дати інтерв’ю, опрацьовувати розсекречені не так давно матеріали його справи французькою мовою та врешті знайти відповіді хоча б для себе – ким був Сергій Лифар насправді.
Зякими основними архівами Лифаря ти працювала, хто з експертів виявився найціннішим для вас?
Найважливішою людиною від початку була директорка Музею Сержа Лифаря в Києві, Наталія Білоус. Вона опрацьовує частину архіву, що на наше щастя вдова танцівника передала місту у 1990-х. У залізних скринях, які прибули до Києва, разом з іншими науковими співробітниками пані Наталія виявила неопубліковані мемуарні записи Лифаря, які стосувалися саме часів Другої світової війни. Саме це дало поштовх усій історії нашого кіно.
Ще одна дослідниця українського походження Олена Ящук-Коде допомогла нам отримати електронні копії розсекреченої справи Лифаря в префектурі паризької поліції, яка стежила за ним десятиліттями. Розшифровуючи її, ми зі співсценаристкою Ніною Захоженко відчули себе детективами. Особливо, коли порівнювали дані з інформацією зі "Справи артистів" щодо Лифаря та його родини, яку розсекретили понад 10 років тому в архівах Служби безпеки України.
Цінною була співпрацю з американським дослідником танцю Марком Франком. Хоча його думка стосовно Лифаря не збігається з більшістю інших експертів, він єдиний, хто опрацював його архів в Берліні, і деякі документи, які він знайшов, стали помічними в нашій роботі.
Скільки тривала робота над фільмом, де саме ви знімали?
Кожен проєкт завжди має дедлайн, тому розігнатися з комфортним часом для роботи не вдалося. Тільки завдяки тому, що на момент старту, ми уже мали кількарічні напрацювання, вдалося усю роботу – від девелопменту до фіналізації монтажу – вмістити у півтора роки. Ми знімали у двох найважливіших містах Сергія Лифаря – в Києві та в Парижі.
Цікаво було спостерігати за собою та знімальною командою, як в процесі у всіх нас постійно змінювалася думка про нього, і постійно запитували одне одного: а що ти зараз думаєш – він винен чи ні. Напевно, усі ми прожили гойдалку почуттів – від симпатії до нього до нелюбові, від величезного співпереживання йому до німого нерозуміння, як чинили б самі у тих чи інших обставинах, які прожив він.
Який найголовніший міф про Лифаря ти розвінчала особисто для себе ?
Я доволі часто наштовхуюся на дискусію про те, наскільки Лифар був українцем і чи варто взагалі повертати його ім’я, бо він нібито імперець, погано писав про Петлюру, не спілкувався з українською діаспорою в Парижі... Не можу сказати, що мала подібні думки, оскільки від початку оперувала більшою кількістю інформації, але приємно було зібрати багато підтверджень зворотнmого. Наприклад, як Лифар ініціював запрошення української балетної трупи у Париж і їх нагородили "Золотою зіркою" Французької академії танцю. Фото з тієї подорожі є в кіно, на ньому Лифар у вишитій сорочці. Кадр люб’язно надала дослідниця українського балету Катя Єлецьких. Але все не вмістиш у кіно, на жаль.
А що з того, що дізналась про нього нового, тебе захопило найбільше?
Спадок Лифаря сьогодні під загрозою зникнення. Якщо картина або книга за сприятливих обставин може жити століттями, танець – це одна унікальна мить, яка щосекунди залишається в минулому. Тому для будь-якого балетмейстера важливо, щоб його постановки постійно були в репертуарі. Тільки так вони живуть. Якщо, наприклад, Лифаря не ставлять 10 років, значить ціле покоління танцівників не знає його хореографії і її стає усе складніше передавати далі, наступним поколінням.
Саме тому найпрекраснішим, що трапилося зі мною під час роботи в проєкті, відбулося в останній знімальний день, коли учениця його учениці ставила фрагмент балету "Міраж" разом уже зі своєю підопічною балериною в одному з класів Паризької опери, з видом на все місто. В одну мить те, що Лифар придумав понад 70 років тому, відтворювалося там, на наших очах. Він буквально оживав у кожному русі танцівниці.
Чи мала ти необмежений доступ до паризьких архівів Лифаря?
В ідеальному світі варто було б прожити в Парижі бодай кілька місяців, щоб опрацювати весь архів. Тому що доступ до нього є. Але ми такої розкоші не мали, тому встигли його дослідити частково, тільки ключові документи. Сподіваюся, ця нагода ще у нас буде, і не тільки в Парижі. Оскільки архів Лифаря також є в Лозанні та в Берліні
Загалом чи легко французька сторона йшла на контакт із тобою як дослідницею?
Усі йшли на контакт, але не усі були готові зніматися в кіно. Втім, вони стали важливими джерелами інформації. Найприкріше, це те, що ми не змогли зняти ученицю Лифаря, Клод Бессі, якій на той момент було 92 роки. Вона погодилася дати інтерв’ю, показати фото з Лифарем з власного архіву, деякі речі, які він їй дарував. Миколі Попелусі, який займався пошуком відеоархівів вдалося навіть знайти чорно-білий запис Бессі під час її виступу в Києві у 1958 році, коли самого Лифаря не пустили на ці гастролі. Ми хотіли їй подарувати цей запис. Але на жаль, за декілька днів до зйомки, її забрала швидка до лікарні. Сьогодні з нею все гаразд, але зйомку звісно довелося тоді відмінити. В цьому і є величезна проблема. Ми, українські дослідники, не встигли застати тих, хто знав Лифаря, а вони відходять.
Ми знаємо, що Музей Лифаря у Києві не має свого фізичного простору, плюс його колекція частково евакуйована. Якщо ми хочемо більше дізнатись про Лифаря, що би ти радила?
Час від час Музей історії Києва робить виставки присвячені Лифарю. Остання відбулась цієї зими. До наступної виставки раджу почати з мемуарів. "Роки жнив" та "Спогади Ікара". Вони введуть у біографію Лифаря. Сьогодні дуже рідко можна десь побачити його балети, але коли це відбувається – треба обов’язково йти і дивитися за можливості. Наприклад, у квітні у Королівській опері Стокгольма показуватимуть один з найвідоміших його балетів "Сюїта в білому".
