Як Соломія Павличко змінила бачення української культури
Видавництва "Основи" і Stretovych випустили у співпраці культову роботу літературознавиці "Дискурс модернізму в українській літературі" Соломії Павличко, яка народилася 15 грудня 1958 року. Культурна менеджерка і редакторка The Ukrainians Богдана Неборак розповідає про те, якою була Соломія Павличко і як її уява змінила бачення української літератури.
У мемуарах Юрій Луцький, літературознавець, який захистив першу англомовну дисертацію про сталінський терор проти культурних діячів в Україні, згадував, як колеги називали його обʼєкт дослідження "бахромою божевільних". Соломія Павличко за своє професійне життя читала подібні речі про себе: від оцінок її бажання залишатися жити й працювати в Україні до реакцій на послідовну адвокацію прав українських жінок. Сьогодні ж без її ідей та їхнього втілення ми навряд чи зможемо описати сучасну Україну.
Cоломія Павличко шукала білі плями в українській культурі й самовіддано їх заповнювала. Павличко постійно уявляла свою спільноту — до-уявляла її. Вона бачила українську реальність, яка була недостатньою і через те неправдивою у порівнянні з ідеями, присутніми в українській культурі, тому прагнула дотягувати дійсність до рівня цих ідей.
Уява — це те, що запускає дію. Ця формула звучить неймовірно просто, заповнені лакуни видаються очевидними — вже опісля, коли справу зроблено. Та на момент, коли дослідник наводить софіт на місце відсутності, його часто чекають звинувачення й обурення, а не вдячність. То що ж такого зробила Соломія Павличко? Якими були білі плями, в які вона вкладала свою енергію? І що ми можемо прочитати в словах Павличко сьогодні, коли на полиці книгарень повертається знакова книжка "Дискурс модернізму в українській літературі"?
Про шлях Соломії Павличко
Соломія Павличко, донька поета-шістдесятника і державного діяча Дмитра Павличка, виростала, за її ж словами, у батьковій бібліотеці. Старшокласницею Соломія давала татові, тоді головному редакторові ключового часопису перекладної літератури "Всесвіт", поради щодо сучасної британської літератури (сам Павличко з гордістю зізнавався в цьому колегам). Пізніше вона обрала саме романо-германську філологію для університетських студій. Павличко досліджувала новий англійський роман, писала про Байрона, упорядковувала переклади Томаса Стернза Еліота, перекладала Емілі Дікінсон. Після захисту дисертації про поезію американського романтизму (1984) Соломія починає працювати в Інституті літератури й продовжує займатися зарубіжною літературою, але в 1990-му переходить у відділ теорії літератури на запрошення літературознавця Вʼячеслава Брюховецького — дослідника, який вже за кілька років очолить відновлення Києво-Могилянської академії, де Соломія теж викладатиме.
Відтоді науковиця фокусується передусім на українській літературі, застосовуючи до її прочитання недоступні в радянські часи теорії: структуралізм, психоаналіз чи постколоніалізм. Павличко цікавить, звідки постає сучасна їй література 80–90-х — зухвала, смілива, свіжа своєю не-радянськістю, для цього вона досліджує майже століття явищ і процесів в українській культурі. Павличко не вірить, що яскраві культурні явища можуть постати "нізвідки".
Соломія Павличко захищає докторську дисертацію в дуже молодому віці, їй "лише" тридцять сім. Робота "Теоретичний дискурс українського модернізму" викликає спротив: на захисті невідомий чоловік, який представляється кандидатом хімічних наук, обурюється, що авторка дозволяє собі підважувати офіційний канон, несхвалення не бракує й від колег. Та вистачає й захоплення, реальних дискусій і формування спільного інтелектуального поля. Соломія ж говорила, що не існує тем, які можна обговорювати приватно, але не дозволено розкривати в наукових розвідках. Авторка пише книжку на основі дисертації, "Дискурс модернізму в українській літературі" стає інтелектуальним бестселером.
Про "Дискурс модернізму в українській літературі"
У книзі Соломія Павличко рухається від європейської літератури до української і таким чином, зіставляючи, знаходить ті ідеї, які були замовчані чи приховані в період радянської окупації або ж не встигли розкритися вповні. Передовсім йдеться про заборонені в радянський час імена авторів Розстріляного відродження (Хвильовий, Підмогильний, В. Домонтович), українську еміграційну літературу після Другої світової війни та спотворено інтерпретованих у дусі соцреалізму авторів, як-то Лесю Українку. У передмові вона пояснює свій інтерес:
"Модернізм /…/ це — своєрідна метафора нашого часу, всього ХХ століття. Тому його не хронологічне, а культурологічне завершення можливе тільки в разі розкриття цієї метафори, опису, а відтак зняття старих конфліктів, які не повинні обтяжувати наступний історичний і літературний час, що народжується сьогодні".
Для Павличко потреба модернізації тотожна потребі жити в сучасній ліберальній демократії, через модернізм вона бачить осучаснення своєї країни, яку сама називає посттоталітарною. "Дискурс модернізму в українській літературі" через історію розвитку модерністських ідей в нашій країні демонструє, чому Україна є частиною західного світу. У "Дискурсі" авторка підважує "традиційну культуру" й пише про сплески модернізмів у різні періоди ХХ ст. від межі століть і до 80-х рр. Важливі передусім не імена й тексти, а ідеї, висловлені в літературі, критиці, листуваннях. У фокусі книжки — деконструкція патріархальних цінностей, традиційної маскулінності й фемінності, радянських штампів щодо канону, аналіз теорій, якими керувалися митці, яких Павличко вважає модерністами.
Одним із головних сюжетів, який майже археологічно розкопує Павличко, є феміністична традиція в Україні. Літературознавиця Віра Агеєва згадує, як Соломія Павличко привезла повну валізу книжок зі стажування в Канаді. Це все була теорія фемінізму, навколо якої Павличко започаткувала у 1990 році феміністичний семінар — обговорення цих текстів у колі колег-науковиць. Павличко не обмежується лише культурною сферою, пишучи про фемінізм та жіночий рух в Україні, виступаючи з цією темою на міжнародних подіях — їй важлива реальна участь жінок у політиці, вона відверто говорить про домашнє насильство й рівень оплати праці жінок поруч із аналізом літературних текстів письменниць-феміністок. Усі сфери життя існують разом, рівності можна досягнути, лише беручи до уваги повний контекст.
"У моєму розумінні Україна має шанс вижити як культурна європейська нація, тільки якщо модернізується. Це не значить, що перестануть існувати народні хори, але самі культурні цінності мають стати ліберальнішими. І важливо, щоб речі було названо своїми іменами — і тут якраз фемінізм є дуже непоганим інструментом", — говорить Павличко в одному з інтервʼю. В цих словах звучить ключ до розуміння її стилю — називати речі своїми іменами, працювати з власною мовою так, щоб звучати зрозуміло й чітко.
Про заснування видавництва "Основи"
Навряд чи Павличко можна назвати політично заангажованою — але вона була політично активною і цікавилася політичним життям рівно так, як це має робити інтелектуалка. "Листи з Києва" є однією з найцікавіших і вкрай персональних хронік 1990–91 років, часу, в якому одні сили змагаються за незалежність, а інші прагнуть зберегти єдність із Росією. Павличко пише ці листи до канадського політолога Богдана Кравченка, з яким невдовзі одружиться й почне спільну справу, і ретельно документує зміни риторики, настроїв, але зберігає при цьому прагматично приватний погляд, поруч із заявами партій і враженнями від повалення пам'ятників Леніну пише про брак продуктів чи жіноче вбрання. У вересні 1990-го Павличко описує різку реакцію українських інтелектуалів на текст Солженіцина про "єдинство словʼянських народів" — і про брак паперу в Україні — бідкається, що невідомо, чи вдасться видати книжку Емілі Дікінсон і хто читатиме зараз таку поезію.
Досвід роботи з британською й американською літературами дозволяє Павличко побачити українські сюжети в контексті світових — це розуміння вона застосовує, працюючи над першими антологіями англомовних перекладів української прози, рекомендуючи українських письменників на міжнародні програми й адвокатуючи українську культуру на міжнародних майданчиках.
1992 року Соломія Павличко спільно з Богданом Кравченком заснувала видавництво "Основи", метою якого було видавати в українському перекладі класичні праці з гуманітарного знання. З нинішнього погляду цей проєкт варто розцінювати як політичний: Соломія хотіла, щоб українці критично думали — і мали інструменти для того, щоб робити це своєю мовою.
У гнітючий час для української економіки Павличко очолює редакційну раду видавництва й публікує, до прикладу, Симону де Бовуар, Мішеля Фуко, Макса Вебера, Мірча Еліаде, Карла Поппера, Рональда Дворкіна, Джона Ролза — перелік ключових текстів з філософії, політичної думки, теорії та історії культури, що вийшли українською вперше завдяки "Основам", можна вести ще довго. Цей видавничий проєкт працював і як лабораторія для постання української наукової термінології — адже після десятиліть заборони написання дисертацій українською наукова мова була вихолощена і потребувала наповнення.
Якою була Соломія Павличко
Як бути з особистим портретом? Якою була Соломія Павличко? Перечитую спогади її друзів, колег. Поруч на моєму столі лежить біографія Сюзен Зонтаґ на кількасот сторінок, на ній — лаконічніша біографія Джоан Дідьйон. Цікаві американські інтелектуалки, що вплинули на історію культури своєї країни. Хто напише подібну книжку про Соломію Павличко? Хто зніме про неї фільм?
Двома-трьома впорядкованими реченнями можна було б сказати, що Соломії Павличко залежало на людській гідності й повноцінності української культури, через яку вона бачила шлях до повноцінності українського суспільства. Вона змагалася за повноту. Була елегантною, мала добре почуття гумору, багато працювала, була щедрою, мала велику домашню бібліотеку та колекцію живопису, любила суші, ходила на футбол… Зібрати уламки спогадів у обʼємний портрет — нам ще належить це зробити.
Далі — кілька цитат зі спогадів тих, хто Соломію знав.
***
Її неприйняття українського інтелектуального середовища виливалося не в скарги, а в жадобу діяльності (Віра Агеєва).
Мертві від її доторку воскресали й приєднувалися до живих. У нормальних, не оголомшених історією націй саме такий діалог і зветься культурою (Оксана Забужко).
Від її присутності мені дуже хотілося писати (Юрій Андрухович).
Соломія свідомо викорінювала в собі пасивність, "совковість", навіть зайву мʼякість /…/ головна історична заслуга цієї жінки все ж полягає не в її незаперечних наукових здобутках, а саме в її відвазі, її активності. Вона не тільки займалася модернізмом, вона жила сутністю цього поняття (Марта Богачевська-Хомяк).
Соломія Павличко мала одну рису, над якою я часто замислююся і яку хотів би якнайбільше наслідувати. Вона вміла щиро радіти успіхам інших (Борис Ґудзяк).
Соломія казала: якщо пишеш критичну статтю, то треба писати так, щоб усі дізналися, яка твоя позиція — що ти думаєш про автора і чи варто взагалі його читати (Ростислав Семків).
Соломія твердо стояла на тому, що немає окремих жіночих проблем, є проблеми суспільні (Людмила Тарнашинська).
Соломія однією з перших у вітчизняній науці заговорила про людину та її слабкості, без чого не було б створено нічого вартісного (Дмитро Стус).
Про сьогодення
***
З 2011 року видавництво "Основи" очолювала Дана Павличко, донька Соломії. Дана поставила собі за мету створити новий підхід до української класики й читання загалом і робила це сміливо й задерикувато, втілюючи яскраві візуальні проєкти, де Підмогильного чи Івана Багряного ілюстрували вуличні художники й татуювальники. У 2024 році Українська школа політичних студій, її керівниця Світлана Матвієнко й випускники УШПС Андрій Вишневський та Анастасія Бородіна оголосили, що придбали "Основи" й планують продовжити справу Соломії Павличко, інтегруючи найкращі здобутки Дани Павличко. Першою книжкою, яку видали оновлені "Основи" у співпраці з видавництвом Stretovych, став "Дискурс модернізму в українській літературі", доповнене видання.
У висновках до "Дискурсу" Соломія Павличко пише, що модернізм в Україні ніколи не став домінуючим і навіть чільні митці, як-от Леся Українка, Ольга Кобилянська, Віктор Петров чи Валерʼян Підмогильний не вивели це явище з марґінесу. Втім, саме активна меншість здатна творити зміни — і політичні, і естетичні. "Культуру неможливо переписати, але можна перечитати. Власне, кількість її можливих перечитань безмежна", — пише авторка. Безумовно, українському читачеві буде нестерпно хотітися перечитувати тексти, які згадує Соломія Павличко, й намагатися глянути на них, як вона — по-новому.
