Нема краще, ніж вдома: Юлія Костецька – про те, чому в Україні ліпше, ніж будь-де
"Нема краще, ніж вдома" – тепер для мене не просто текст, – каже видавчиня VOGUE UA Юлія Костецька, яка у вимушеній еміграції об’їхала половину Європи. Юлія розповідає – як це: їхати, щоб врятувати життя; повертатися; їхати знов, залишати свій дім в Україні та постійно перебувати в русі.
Юлія Костецька й Арі Війна заскочила мене вдома саму в заміському будинку за 7 км від Києва. Я прокинулася між 4 і 5 ранку від вібрації будинку та гучних звуків (пізніше з’ясувалося, то були звуки від збитих ППО ракет у Василькові). Зателефонувала чоловікові, який був у відрядженні за кордоном, потім – сусідові з будинку поблизу. Все, що відчувала, – це внутрішню тривогу, тому про власну безпеку я не дбала ніяк. Хіба що зачинила всі вікна, коли о 5:25 отримала найстрашніше смс-повідомлення від близької людини: "Війна".
Пізніше до мене з Києва приїхали друзі та сестра. Бомбосховищ поблизу не було, тому, коли стало ясно, що ракетні обстріли будуть знову, ми ховалися в ярах біля будинку. Лише вдень подбали про заходи безпеки: облаштували простір між двох стін, заклеїли вікна та вимикали світло ввечері.
Я залишила дім на третій день війни; на цьому наполіг чоловік. Ухвалити швидке рішення змушувало й почуття відповідальності за друзів і родичів, які з’їхалися до нашого будинку після оголошення воєнного стану.
Це був складний шлях: Україна-Молдова-Румунія-Угорщина-Словаччина-Польша-Чехія-Португалія-Німеччина, 65 годин без сну, за кермом... Окрім іншого, стресу додавала поведінка наших співвітчизників – і переселенців, і працівників прикордонних служб – на українській стороні кордону з Молдовою. У той час, коли всі перебували в дикому стресі, варто було б виявляти єднання та підтримку замість чвар і бажання показати свою значущість.
У Молдові нам довелося провести ніч у школі-інтернаті для підлітків. Там від 15-річного хлопця почули, що Україна має здатися путіну, "бо росія сильніша". Почути таке від підлітка – додатковий стрес, адже молодь має усвідомлювати, що сила – не в кількості людей або зброї, і що за свободу треба боротися.
Інтернат для підлітків, Молдова Ми довго розмовляли з цією дитиною, я намагалася всебічно пояснити, що насправді відбувається. Сподіваюся, що мені вдалося достукатися до його душі хоч трохи й переконати, що Україна – вільна і незалежна держава, із сильними воїнами, і що ми маємо підтримку союзників. Ми не самі, тому обов’язково переможемо в цій війні.
Інтернат для підлітків, Молдова Далі бувало по-різному: ми зупинялися в готелях, квартирах, які бронювали через AirBnB, тимчасово перебували в друзів, яких, дякувати долі, немало за кордоном, і які готові підтримати й допомогти.
АріВрешті осіли в Чехії, де нас із чоловіком, приятелями й чотирма собаками прихистили друзі з Праги. Впродовж майже 2 місяців ми жили ввісьмох разом із чотирилапими вихованцями. Облаштували такий собі гуртожиток, ніби повернулися до забутого студентського життя.
Чотирилапі вихованці перетинали всі кордони разом з намиЯ зареєструвалася в Чехії, отримала можливість перебувати в країнах Шенгенської угоди 309 днів упродовж року завдяки мультивізі, яку мені надали чехи після закінчення 90 днів безвізу для українців. Я працевлаштована, тому в країнах тимчасового перебування не заробляла. Проте в кожній країні, де була можливість отримати реєстрацію, українцям пропонують ставати на біржу праці.
У Чехії, в передмісті Праги, було справді комфортно: друзі, у заміському будинку-дачі яких ми жили, створили всі умови для максимальної зручності, і ми почувалися як удома.
Наш будиночок у місті Будин Прага
Прага – величне місто, тому жити поблизу (а ми жили за 50 км від столиці), приїжджати принаймні двічі на тиждень, щоб прогулятися чепурними центральними вулицями, відчути, що життя триває, а ще – мати змогу зустрічатися з колегами з Vogue CS, відчувати їхню підтримку й бути бажаною гостею в їхньому затишному офісі стало справжньою психотерапією для мене після того, як довелося покинути мирне і найкраще життя в Києві.
Траплялися й складні моменти через непривітне поводження з переселенцями: у поліції, візових центрах, навіть у потязі, якщо не спілкуєшся чеською. В усіх адміністративних закладах працівники підвищували голос, зустрічали непривітно й нечемно. Це був неприємний досвід, однак він не змінив моєї думки про Чехію та її громадян: як і наші друзі-поляки, вони ставляться до українців, як до рідних людей.
Нині Прага для мене – це теплі обійми й розмови з дорогими серцю людьми, які слухали й чули болісні історії з України, підтримували й підтримують усім, чим можуть. А ще – Карловий міст і Кафка, звісно. Усі ці символи столиці Чехії по-новому сприймаються тепер.
З Чехії ми виїжджали, але постійно поверталися.
Португалія
Перебувати в Португалії було особливо приємно, оскільки, попри те, що ця країна розміщується на окраїні Європи, у Лісабоні всюди майорять українські прапори, у деяких кінотеатрах доступний для перегляду фільм "Донбас". Ми кілька разів потрапляли на демонстрації на підтримку України, Маріуполя, Азовсталі. Крім того, Португалія – смачна й прийнятна за вартістю життя країна. А реєстрація відбувається швидко: мої друзі отримали всі потрібні документи всього лише за день після подання заяв в еміграційну поліцію.
Берлін
Не можу не згадати про Берлін, де зустріла багатьох знайомих з України, завдяки чому ненадовго здалося, що перебуваю не в еміграції, а просто поїхала зустрітися з друзями. Берлін за вайбом нагадує мені рідний Київ, за це люблю його найбільше.
За кордоном, треба визнати, більше впорядкованості: заздалегідь плануєш походи до театру, опери, музею тощо, тобто більше плановості, менше хаосу. Безумовна перевага – вільне пересування країнами ЄС без кордонів. Якість життя людей всюди, де довелося побувати в країнах шенгенської угоди, – вища, ніж в Україні. Люди сплачують чималі податки, однак відразу бачиш, на що вони витрачаються. Хочеться вірити, що скоро так буде й у нас.
Проте швидко з’ясувалося, що всі без винятку питання (побутові, медичні, бюрократичні) виявилося вирішити простіше в Україні, ніж за кордоном. Під час вимушеної еміграції приходить усвідомлення того, що Україна – прогресивна держава, де бюрократія хоч і є, проте не така значна, як нам здається.
До війни в мене була думка про те, щоб спробувати пожити "на дві країни", однак не чітка й не конкретна. Тепер я розглядаю різні варіанти тимчасової еміграції через війну, проте будь-що, повертатися планую в Україну.
Дуже добре пам’ятаю момент, коли заїхала на власне подвір’я. У грудях стало мов гаряче, а коли на поріг вийшов мій рідний брат Діма й обійняв, розплакалася на його плечі, мов дитина. У своєму будинку відчула, що тут усе ідеально, тут нема вад, на які раніше я звертала увагу, все рідне, все моє. Найприємніше було спати в рідному ліжку. Я не зважала на сирени. Навіть звуки ракети, що летіла в сторону Обухова минулого тижня, не вивели мене з рівноваги.
Я усвідомила, що почуваюся щасливою, коли вдома, у Києві. Також щаслива й вдячна за те, що сім’я, родина, друзі перебувають у безпеці. Звісно, тривожуся повсякчас; інколи накривають відчуття, схожі на панічні атаки. Зрозуміла, що така реакція виникає через те, що не покидають думки "прилетить чи не прилетить?", переживаю за рідних і близьких, а ще відчуваю відповідальність за команду й улюблену справу, тривожуся за тих друзів і знайомих, які перебувають у полоні або в окупації. Взагалі тривога, смуток, бентега – часті "спонсори" настрою від початку війни.
Перший же день після повернення, суботу, я провела в улюбленому салоні краси "Maxym Kulikov", отримала неймовірну насолоду від ритуалів догляду за волоссям і спілкування з Максимом, зробила, нарешті, зачіску, манікюр, масаж обличчя, все! Це був перший beauty day для себе від початку війни.
Потім щодня зустрічалися з друзями, колегами, влаштували вечір з командою Vogue UA в ЦУМі. Всі три тижні в справах пролетіли, як один день! Особливо приємно було рухатися вільними вулицями міста, роздивлятися будівлі й краєвиди, ніби вперше або по-новому знайомилася із the capital of freedom.
Здається, люди стали привітнішими, ріднішими. Кожна зустріч – це міцні обійми, ми ніби фізично передаємо один одному все, що пережили. Стільки історій, емоцій, розповідей про життя "до" і під час війни… Це все нас об’єднує; здається, більше немає серед нас чужих.
Навіть побут та ціни, що трохи зросли, не засмутили: на полицях у крамницях майже все є, хіба що з пальним проблеми. Проте я впевнена: замість бідкання про підвищення цін та затримку з постачанням пального, ми маємо дякувати нашим воїнам і ЗСУ за те, що на відміну від тих, хто перебуває в гарячих точках, основна частина українців має змогу жити порівняно мирним життям.
Саме сьогодні я від’їжджаю до Варшави… І хоч зараз я ще тут, в Україні, я вже сумую. Переповнюють різні почуття: адже тут залишаються брат з дружиною, батьки, мої друзі й родина, тому знаю – хоч де опинюся за кордоном, мій внутрішній магніт притягуватиме додому.
Водночас нині, порівнюючи з лютим чи березнем, є набагато більше внутрішньої впевненості в тому, що зовсім скоро настане час повертатися. Так підказує моя інтуїція.
Сьогодні почуваюся українкою-космополіткою в постійному русі, хоч де я буду. Мій дім – це Київ, і я завжди сюди повертатимуся.
