Ірена Карпа – про новий роман, скасування російської культури та табуйовані в суспільстві теми

Чому Ірена Карпа вирішила дослідити в новому романі тему сексуального насильства; як змінилось її життя з моменту повномасштабного вторгнення та чому Україна для неї сьогодні – це потужне джерело натхнення: про все це читайте в інтерв'ю з письменницею.

Фото: Julia Weber

Психологічний трилер "Тільки нікому про це не кажи" вийшов цього місяця у видавництві #книголав. Тут знайшлося місце і для заплутаної детективної історії (якийсь Месник вбиває педофілів та ґвалтівників, які не були покарані за свої злочини законом), і для палкого кохання, а ще – для таємних секс-клубів і розкішних підпільних вечірок. І все це на тлі прекрасного, але притихлого Парижу, охопленого пандемією. Але головний меседж цього роману значно глибший, ніж легка форма, яку обрала письменниця для цієї розповіді.

"Тільки нікому про це не кажи" – важлива книжка, яка порушує незручні питання, говорити про які вголос ми тільки вчимося: домашнє насильство та, головне, віктімблейдінг – перенесення відповідальності зі злочинця на жертву зґвалтування, яке так поширене в соціумі. Ірена Карпа працювала над романом понад рік. Він написаний у 2020–2021 роках у ковідному Парижі та заснований на реальних історіях, які Ірені розповідали знайомі жінки, з якими вона спілкувалася здебільшого під час своїх літературних майстер-класів. Ірена збирала та обробляла ці історії впродовж декількох років, постійно повертаючись до питання, яке стало ключовим у цій книжці: чому жертви насилля мовчать після всього, що пережили?..

Під час нашої зустрічі Карпа уточнює: "Ні, цей роман не про мене особисто – але він про нас усіх. Бо таких історій безліч". Ми з Іреною зустрілись у Києві наприкінці літа. Ірена зараз мешкає у Парижі разом з чоловіком, доньками та собакою, та вона частий гість як у воєнному Києві, так і в інших містах України. Зустрічі з читачами, волонтерські заходи, презентація книжок – Ірена приїздить додому ледь не кожні два місяці і зізнається мені: саме в Україні сьогодні знаходить натхнення, енергію та ресурс для подальшої боротьби на своєму фронті. Адже ресурс їй у пригоді в Парижі, де останні пів року українська письменниця фактично 24/7 працює нашим голосом у Франції: від початку повномасштабного вторгнення Карпа дала сотні інтерв'ю французьким медіа, розповідаючи правду про війну в Україні.

Моє перше питання під час нашої зустрічі типове – мені цікаво дізнатись, яким для Ірени були перші дні після повномасштабного вторгнення. Адже перебувати далеко від вибухів, які розбудили майже всю Україну о п'ятій ранку 24 лютого, навіть складніше: хвилювання зашкалює, коли ти фізично далеко від близьких. У енергійної Карпи, виявляється, є свій спосіб тамувати тривогу – діяти:

– Бігти і щось робити – ось єдиний спосіб не з’їхати з глузду. Для мене, зрештою. Тому що спочатку ти ніби починаєш задихатися і перебуваєш у стані заперечення… Коли подруга дзвонить тобі о 5 ранку в Париж і каже: "Ти що, спиш? Там Київ і Харків бомблять…"

Перші мої дії: я почала обдзвонювати друзів і родичів, щоб скерувати їх до батьків в Яремчу, в безпечніше місце. Маму просила тримати місця в їхньому невеличкому готелі, щоб вони хостили людей. Підготувала декілька додаткових ліжок вдома в Парижі – мій Луї з пилкою ходив перші дні і зробив навіть декілька двоповерхових ліжок. (Сміється.)

Я людина дії. Так, знаю, що всі зовсім по-різному реагують на стрес, але в мене дуже кризова психіка. У тебе нема в руках зброї, і ти знаєш, що люди тікають від війни – що ти можеш зробити? Захостити їх і прогодувати, як мінімум.


Фото: Julia Weber

Чи знадобились ті ліжка, що зробив твій чоловік?..

Не вони конкретно, але так. У нас удома зараз живе мама з донькою з Києва, яку ми прийняли ще у березні. У нас комфортне, хороше співжиття, і ми їм дуже раді.

Взагалі, найстрашніше для мене – людини, яка звикла все контролювати, – це безсилля. Тому мені було важливо щось робити весь цей час. Хоча я свідомо почала обмежувати потік новин, бо в якийсь момент вночі я відчула нудоту, відчула, що мені фізично погано стало від новин. Читаю тільки тоді, коли треба підготуватись до ефіру, куди мене часто запрошують як українку в Парижі. Але іноді ці ефіри трапляються по 3 рази на день…

Бігти і щось робити – ось єдиний спосіб не з’їхати з глузду

Згодом я почала ставитися до цього жахіття в новинах конструктивно: сортувати, не репостити все. Наприклад, я не репостила нічого про Бучу у своїй стрічці, де здебільшого підписники з України, – я не хочу травмувати і так травмованих українців. Але я в деталях розповідала про це в новинах – тому що французів мені в цьому випадку не жалко, вони мають знати!..

Я думаю, ми всі маємо обмежувати себе в новинах, адже витримати це нереально. Так, одного разу я намагалася заспокоїти маму, яка, прочитавши новини про бомбу, що скинули на драмтеатр у Маріуполі, почала мені в слухавку плакати: як вони могли це робити, там же було написано "діти"!.. Потім їй стало погано із серцем, вона пішла до лікарні. І постійно казала мені: "Я замало роблю". Я кажу: "Мамо, припинити себе карати. Ти прийняла людей у себе вдома, ти плетеш сітки, ти закручуєш тушонку для ЗСУ. Що ще ти можеш зараз?"

Я знаю, що вже 6 місяців поспіль ти ходиш на французьке телебачення та розповідаєш про війну в Україні. Чи були у тебе такі ситуації, коли завдяки тобі та твоїм розповідям опоненти чи ведучі змінювали свою позицію? Адже серед них явно були ті, хто думав, що "все не так однозначно".

Знаєш, що цікаво… В ефірі всі вони говорять дуже правильні речі, а поза ефіром починається "все не так однозначно": пошук "хороших руських", фрази типу "не можна ізолювати росіян", "вони не всі винні". Я з ними не сперечаюсь, але коли вмикається камера, я кажу: "Щойно, коли були вимкнені камери, ви казали то і то. Нумо обговоримо!"

Також, виходячи з мого досвіду, краще за все працюють живі приклади. Ось мені кажуть: росіяни жертви пропаганди. А я у відповідь розповідаю історію про росіянку, яка 20 років живе в Парижі, але все одно ненавидить демократію та любить путіна, тобто є такою самою жертвою пропаганди тут у Парижі, маючи необмежений доступ до інформації, як і якась пересічна людина в Пермі.

Чи, наприклад, коли французькі ведучі мені кажуть: мовляв, з українського боку теж є пропаганда та перебільшення. Я розповідаю, як учора говорила з дівчиною, яка зараз перебуває в Попасній, фактично на лінії вогню. Її тітку розстріляли. Сама дівчина не може виїхати, не може вибратись із села. Проти цих історій сказати нічого.

Особливо в мене був болючий момент після Бучі. Мені здавалося, що все, що написано в моїй книжці, неважливо.

Ти відчуваєш, що увага до теми спадає?

Ні. Впевнена, з осені всі знов активно долучаться. Інша проблема, що і українці втомлюються. Запитайте у волонтерів, усі скажуть, що люди менше донатять. Треба шукати інші шляхи. Я свій знайшла. Я не можу просто просити гроші на щось, тому я вигадала продукт – курс з терапевтичного письма. Продаю його, а гроші з прибутку віддаю на ЗСУ. Це працює краще, по собі знаю. Я ось приїхала до Києва й одразу купила у Лєри Гуземи класну прикрасу "Вільна", коли почула, що 100 відсотків коштів йдуть на ЗСУ.

Взагалі, мене страшенно надихає креатив, якій є в Україні навіть у такий складний час – точніше, він просто зараз і розвивається. Ти питала, чому я так часто їжджу до Києва, – та тому що мене це підживлює! Люди та ті ініціативи, які вони влаштовують, аби підтримати один одного та ЗСУ. Ось зайшла в якесь гіпстерське бістро вчора – нічого такого, подають лапшу в підвальчику. Так ось у них висить оголошення – не давайте нам чайові, краще переводьте гроші от сюди, все піде на ЗСУ!

Фото: Julia Weber

Розкажи, будь ласка, як виникла центральна тема твого нового роману тема сексуального насилля?

Хочу зробити ремарку: книжка була написана до війни, а її дія відбувається в Парижі під час локдауна. Щодо теми – мене давно тригерило питання табуйованості теми насилля і мовчання жертв. Звідти і назва – ти тільки нікому про це не кажи. Бо в нас узвичаєно хвилюватися: а що люди скажуть? Мовчи про це. Нікому не розповідай…

У мене, як завжди, все починається з особистої історії. Пару років тому я вела курс "Як виходити заміж стільки разів, скільки захочеться" – за мотивами моєї однойменної книжки. І ось на одній з консультацій до мене прийшла жінка, яка раптово представилася як "розкішна жінка, дівчинка 47 років"…Це мене здивувало. Наприкінці консультації вона розповіла, що в 4 роки її аб'юзив двоюрідний дід. Її ніхто не захистив, ніхто їй не повірив. Вона живе із цим понад 40 років, уяви. І вона говорить зі мною – і плаче.

Ця жінка стає одним з моїх епізодичних персонажів. Я ж майже ніколи нічого не вигадую, коли пишу, – а про те, чого не знаю, я питаю в інших людей і подаю це через діалоги. Я вірю, що, коли ти щось задумала, ця тема починає до тебе підтягуватися. І так до мене почали підтягуватись історії про пережите насилля та мовчання.

Ще одна молода жінка розповіла історію, як через насильство з боку батька вони з мамою змушені були переїхати до іншого міста, вона пішла в іншу школу, де діти взнали про те, що сталося, й почали від неї сахатися, як від прокаженої. Згодом, пройшли роки, вона подзвонила комусь зі своїх колишніх однокласників. Запитала: "Пам’ятаєш ту історію?" "Так, жах, пам’ятаю, це ж ти тільки нікому про це не кажи", – почула вона у відповідь.

Фото:Julia Weber

Тобто тебе як письменницю тригерить ставлення до цього суспільства? Осуд, нерозуміння?

Так, віктімблеймінг. А ще ось це питання поліції, яке дуже часто чують жертви: "У що ви були одягнені?" Декілька років тому я була на виставці в одному з європейських міст, яка була присвячена темі насилля. Вона називалася "У що ви були одягнені", а експонатами були речі, в які були одягнені жертви. Об’ємний розтягнутий светр, якась футболка… Це настільки сильно!..

Ще мене тригерить, що суспільство табуює ці теми саме тому, що це пов’язане із сексуальним злочином. Адже ніхто тобі не каже "ти тільки нікому не кажи, що тебе пограбували". Це маячня!

Чи були в тебе сумніви, чи випускати книжку зараз, після того, що ми дізнались про зґвалтування українок в Бучі та на інших окупованих територіях?

Так, я спочатку думала це не віддавати, бо людям і так погано.

Особливо в мене був болючий момент після Бучі. Мені здавалося, що все, що написано в моїй книжці, неважливо. Що треба змінювати сюжет, додати тригер відносно акутальних подій. Але тоді вийшло би, що я хайпую на темі, і я вирішила не змінювати, лише в кінці додала одну деталь. І взагалі, я вагалася, чи це вірний час, щоб випускати таку книжку.

Але потім я говорила з правозахисницею та письменницею Ларисою Денисенко, яка як адвокатка займається справами зґвалтування під час війни, і вони сказала, що це зараз дуже на часі, бо деякі жінки відмовляються сідчити про злочини окупантів, щоб уникнути публічного осуду чи ставлення до себе як до жертви. І про це треба говорити. Не тільки з огляду злочини окупантів. Статистика насправді дуже страшна, але копни – і кожна друга скаже: а до мене "брат двоюрідний" приставив, коли мені було 5 років, чи щось таке.

Знаєш, що показово. Мене питали: а в тебе щось сталося, ця історія про тебе? Ні, не про мене – але вона про нас усіх. Бо таких історій безліч. Я думаю, я маю слухати їх та фіксувати, як письменниця. Але все-таки давай не будемо лякати: я подаю цю важку, але не чорнушну тему. Мій роман – це прекрасний Париж та секс-вечірки, які обожнює головна героїня Марго. У цьому і є крихкість: на перший погляд, моя героїня живе красивим життям, але всередині там багато болю.

Фото: Julia Weber

Ти дуже продуктивна письменниця, в тебе ледь не щороку виходить нова книжка. І зараз, я знаю, ти вже працюєш над романом про війну. Що тобі допомагає концентруватися і так продуктивно працювати?

Ой, я взагалі не продуктивна – особливо в порівнянні зі своїми подругами-письменницями, які кажуть: "я пишу по 1000 слів на день". Я все роблю хаотично, я і система не зійшлися ні разу. (Сміється.) По-перше, у мене нема кабінету. По-друге, я взагалі не можу працювати вдома. Дуже рідко пишу вдома, коли нікого нема.Я краще за все працюю в кафе, коли навкруги люди, офіціанти, всі наді мною нависають, галас, а я сиджу та луплю по клавіатурі.

Але для всіх, хто шукає поради, у мене вона є. Є вправа "помідор", яку мені порадила моя психологиня. Цю вправу придумав якийсь журналіст, що дуже багато прокрастинував. І він завів правило: береш будильник (він був у формі помідору, звідти й назва), заводиш на 25 хвилин – і ці 25 хвилин пишеш, не відволікаючись. Потім робиш паузу на 5 хвилин – і нічого не робиш. Можеш в інстаграм зайти, можеш поїсти, можеш поприсідати. Потім знову будильник на 25 хвилин – і працюєш.

Отак я пишу книжки, чесно. Плюс мене рятує те, що у мене швидкий розум. З одного боку, класно, ти все робиш швидко, з іншого боку – погано. Бо ти ставиш собі багато задач, а енергетичного ресурсу мало. А всім все треба, і хочеться всім допомогти, і ефіри, і курси. Але з іншого боку, я неймовірно підживлююся від моїх слухачок на тих же курсах терапевтичного письма. Там у мене збираються найкращі люди – щирі, цікаві, творчі. Завдяки цьому в мене з’являється купа енергії. Я всім раджу спробувати писати, коли тривожно чи щось не виходить – ви будете в шоці від того, як потужно терапевтичне письмо впливає на нас.

Текст: Дарія Слободяник

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.