5 нових книг, які варто прочитати в квітні
Нове видання Бальзака, чудова історія про пригоди молодої українки, химерний роман, що здобув "Книгу року BBC – 2025": спеціально для Vogue Ukraine письменниця, журналістка Анастасія Левкова обирає нові книги, які пасуватимуть цій весні.
"Летиція Кур’ята і всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька", Віра Курико
Талановита репортажистка, головна редакторка видавництва і справді непересічна молода жінка, з якою могли б трапитися всі ці події, написала свій перший роман.
Якщо не знати року видання цієї книжки й розгорнути її навмання, може здатися, що це роман із 90-х — хаотичні любовні зв’язки, випадкові зв’язки, різні ліжка і нескінченні розмови. Розгортаєш на іншій сторінці — і розумієш: це книжка про родину, поза конкретним часом, про те, як усе життя ми тягнемо за собою шафи зі скелетами своїх батьків і дідів — а якщо хтось із них ще й шаленець? Розгортаєш ще — і сумнівів не лишається: час наш, воєнний. І ця книжка — не про чоловіків, які трапляються на шляху, а про того, хто цей шлях започаткував — про батька.
Батько — військовий ще з часів АТО, тож цей роман і про війну. Водночас вона не травмує описами обстрілів, катувань чи полону. Таке письмо про війну, мабуть, і є єдино можливим сьогодні — щоб не ретравмувати: значна частина подій зумовлена війною, але саме воювання тут лише окреслене — штрихами, деталями, згадками. Те, що дія відбувається на Чернігівщині (частково — в Ужгороді), не є визначальним: ця книжка існує поза простором і часом.
Тут багато іронії й тонкої самоіронії, дотепні діалоги й гумор, попри драму. Це робить роман легким — його можна прочитати за вихідні. І водночас він багатошаровий: біблійні образи (старозавітні, апокрифічні), власна інтерпретація Гомерової "Одіссеї", переплетена з історією батька, алюзії на міфи та світові шедеври. У цих моментах текст ніби затягує — і стає зрозуміло, що осягнути його повністю з першого читання неможливо: він розкривається в перечитуваннях і розмовах.
"Лабораторія"
"Мій прапор запісяв котик", Лєна Лягушонкова
Дівчинка зростає в луганському смт в кінці 80-90х. Дорослішає у двотисячних, вступає до університету в Луганськ. Мати народила її старою (у тридцять два), тож постійно знаходить у доньки якісь болячки і водить до шарлатанів і психіатрів. Тато губить її в громадському місці — ймовірно, щоб більше не вимагали глядіти доньку. Дід — єврей-ловелас. Баба — лежала в психушці. Сусідка носить по всьому городу відра з гівном, і це — частина її заробітку.
На відміну від попередньої, ця оповідь — не іронічна, а саркастична. Сарказм — у кожному реченні, чорний гумор — через сторінку, неполіткоректність — як авторський хід, цілком виправданий у цьому стилі. "Мій прапор…" міг би бути стенд-ап-розповіддю, якби не такий довгий. Авторка — драматургиня,чиї пʼєси отримують премії, їх ставлять в Україні, Польщі, Німеччині, зрештою, цей роман теж постав на основі пʼєси.
Ця книжка, фактично, безсюжетна (окрім містичних переказів з уст випадкових знайомих), тут оповідь розгортається за часом дорослішання героїні. І на якомусь етапі сарказм уже приїдається, на етапі розповіді про молодість дідуся читач уже заплутується, хто кому хто, а попереду — ще триста сторінок. Втім, далі спонукає читати надія, що в описах людей та місць ти побачиш причини того, у що наша країна, а точніше, певні її регіони, зайшли у 2014 році. Адже, як у Бальзака, тут особисте відбувається на тлі суспільного або ж ним одразу і є. Політичні (й воєнні) мотиви — тут простягнуті тонкою ненавʼязливою ниткою. Наприклад, у згадках про те, що в певній лікарні у 2015-му розмістився батальйон "Торнадо". Чи коли героїню-підлітка питають, ким буде, як виросте, й та відповідає, що поїде в Чечню різати голови федералам. Чи коли вона дивиться у Венеції на російських дітей і уявляє, як вони платитимуть репарації.
Втім, надія знайти причини тут — пастка. Вони не тут. Щоби їх знайти, слід читати книжки про Росію, а не про Україну, бо хіба таке, як на нашому сході чи півдні, не могло трапитися будь-де? Попри те, що книжка про Луганщину і хронотоп тут важливий, численні відгуки свідчать, що багато читачок побачили в книжці своє дитинство, свою ненависть і свій край, його норми та звичаї тих часів. А отже, ця книжка — про покоління. Мабуть, тому вона й отримала премію Книга року BBC 2025.
"Урбіно"
"Радіо Афродіта", Олег Криштопа
Про війну найкраще писати після війни. Олег Криштопа — журналіст, письменник і телеведучий, автор кількох передач, зокрема "Історія для дорослих", — саме це й робить. Він не винен, що за той час, поки тривав його дослідницький процес, почалася нова війна.
Багато років Криштопа досліджував життя Альберта Газенбрукса — бельгійця, який служив в УПА радійником і трьома мовами — англійською, німецькою та французькою — розповідав світові про боротьбу українців проти нацистського й комуністичного режимів. Що привело його в Україну? Чому він долучився до підпільної армії, що воювала і проти німців, і проти росіян? Чи було тут кохання? Кого згадував, кутаючись у кожуха в холодній криївці? Як потрапив у ГУЛАГ і що допомогло йому вижити? Відповіді Криштопа знаходить у документах, розмовах з онучками Газенбрукса, свідченнях сучасників і його мемуарах — тих, що частково збереглися, попри те що вдова їх спалила.
До радіомережі були залучені й інші люди, зокрема жінки — навіть ті, що в ці буремні часи народжували дітей. Про цих людей і загалом про УПА й розповідає ця книжка в захопливому репортажному стилі. Вона створює виразні образи — хочеться доповнювати їх деталями, фотографіями, історіями, шукати більше. Та про багатьох із цих людей інформації у відкритому доступі немає — і це лише підсилює цінність роботи автора.
Водночас це не лише історія. Криштопа вільно працює з жанром: поруч із минулим постає сьогодення. У тексті з’являються фрагменти його власного досвіду — епізоди нинішньої війни: вибух неподалік від дому, розмова з чеченським командиром батальйону, що воює на українському боці, поїздка до табору для російських військовополонених.
Усе це — одна нитка: УПА — лише один її відрізок, а нинішня боротьба проти Росії — інший. Цьогоріч у березні "Радіо Афродіта" принесла авторові Шевченківську премію.
"Вавилонська бібліотека", 2025
"Подвійне життя", Ален Клод Зульцер
Едмон і Жуль Гонкури — французькі письменники ХІХ століття, ровесники Флобера. Найпрестижніша французька літературна премія — Гонкурівська: її заснували вже після смерті братів, відповідно до заповіту одного з них.
Швейцарський німецькомовний автор Ален Клод Зульцер написав роман про братів. Точніше — про братів, відомих митців, і їхню хатню робітницю Розу, яка могла б залишитися геть невідомою, а проте…
Що побачить читач у цьому романі? Замкнений світ братів, майже подружжя, зосередженого одне на одному й на письмі. Детально прописану хворобу Жуля — сифіліс, що призвів до втрати мовлення, а згодом і розуму. Приховане життя служниці — непримітної, але незамінної: зґвалтування в юності, тиха віддана праця, алкоголізм, закоханість, дитина від емоційно недоступного чоловіка й коротке відчуття щастя, за яким — падіння.
Зульцер — швейцарський письменник, але перекладає з французької, ця культура йому близька. Як і в багатьох французьких текстах, він відкриває приватне життя — залежне і від соціального тла, і від внутрішніх пристрастей та проваль душі. Бальзак, Золя, Флобер, самі Гонкури, пізніше — Саган — усі писали про це. Із сучасних авторів — Мюріель Барбері, Давид Фоенкінос. У зображенні суспільного життя український читач знайде в Зульцера щось дуже близьке — лаконічно поданий початок Першої світової: переїзди з верхніх поверхів на нижні, втечі від бомбардувань, пошук їжі.
Письмо Зульцера нерівне: розділи про служницю плавніші, стилістично вишуканіші й захопливіші. Натомість частини про митців трохи натягнуті — досвідчений читач помітить шви. Втім, смерть Рози й викриття її другого життя подано надто прямолінійно й стисло, без належної емоційної глибини. Натомість опис останніх місяців Жуля — точніше, відчуттів Едмона, який поступово й болісно втрачає найближчу людину, — справді сильний. Можливо, тому, що написаний на основі його щоденника?
Ця книжка спонукає звернутися до самих Гонкурів: їхнього щоденника, який за життя Жуля вели разом, і їхньої художньої прози. Адже історія Рози — жінки, яка справді працювала в братів, — також побудована за мотивами одного з їхніх романів, найскандальнішого.
"Лабораторія"
"Лілея долини. Турський священник", Оноре де Бальзак
Сучасність може викликати бажання зануритися в минуле — але не те буремне, що призвело до сьогодення, а віддалене і в часі, і в просторі. Ескапізм через літературу — либонь, найкраща його форма.
Звернімося, отже, до зарубіжної класики. Два романи Бальзака в одній книжці — "Лілея долини" і "Турський священник" — це вишукане письмо про людські болі та пристрасті, ті, що не змінюються віками. Байдужі, скупі батьки і самотня дитина, що зростає серед чужих людей. Становлення. Закоханість. Неможливість бути разом через шлюб обраниці. Вибір не на користь почуттів, а обов’язку. Страждання героя і героїні. Трагічний фінал. Усе це — на тлі соціальних ієрархій того часу.
"Лілея долини" мала широкий діапазон оцінок — від нищівної критики до захоплення. Бальзак наполягав, що це не автобіографічний роман, утім, якщо знати його життя змалку, можна зрозуміти: у цьому твердженні він частково лукавив.
Це ж видання містить іще один твір — повість про духовницьке середовище французької провінції початку ХІХ століття, де болі та прагнення героїв розгортаються переважно довкола майна. Когось це може дратувати, когось, навпаки, захоплювати: неквапливість письма, розлогі пейзажі та інтер’єри, розгорнуті портрети в куртуазному стилі. Хтось зітхне: тепер так не пишуть. Та й не розмовляють, як у цих діалогах. Утіха в тому, що це все ще можна читати.
Бонус книжки — переклад видатного Анатоля Перепаді. Якщо хочете насолодитися багатою, вишуканою українською — вам сюди. Якщо хочете поповнити словниковий запас — теж. Кожна сторінка рясніє лексичними перлами.
"Лабораторія"
