RU UA

Журнал VOGUE

Подписаться
Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

Что читать: отрывок из книги «Мрії мого батька» Барака Обамы

05 июня 2021

В издательстве Yakaboo publishing вышел бестселлер «Мрії мого батька. Історія про расу і спадок» – дебютная книга Барака Обамы, публикованная в 1995 году, когда Обама был еще просто юристом и общественным деятелем. Книга Обамы – легко и интересно написанная история о молодых годах будущего политика, а впоследствии – президента США: о детстве в белой семье матери и обучение в престижной школе, жизни в далекой экзотической Индонезии, история отношений с отцом, путешествие в Кению, встреча и принятие африканской частью своего рода. Мемуары Обамы, одного из самых блестящих спикеров нашего времени – неординарное чтиво. Чтобы убедиться в этом, прочтите отрывок из книги.

У перший навчальний день Дідо з шаленим захопленням повіз мене до школи. Він наполіг, що треба вийти з дому якомога раніше, тож Касл-Гол, корпус, у якому навчалися п’яті й шості класи, стояв зачинений. Кілька дітей уже були на місці— ділилися новинами за літо. Ми сіли поруч зі щупленьким китайським хлопчиком, у якого на шиї висіла велика зубна пластина.

—Привіт,— сказав Дідо до хлопця.— Це Беррі. А я його дідусь. Можеш називати мене Дідом.

Вони з хлопцем потиснули одне одному руки, того звали Фредерік.

—Беррі новачок.

— Я теж,— сказав Фредерік і між ними зав’язалася жвава розмова. Я зніяковіло сидів поруч, аж доки вхідні двері відчинилися і ми піднялися сходами до класу. Біля дверей Дідо поплескав нас обох по спинах.

— Не робіть нічого такого, що міг би зробити я,— сказав він, широко усміхаючись.

—У тебе веселий дідусь,— сказав Фредерік. Ми спостерігали, як він представляється міс Гефті, нашій класній керівниці.

—Ага. Веселий. Ми сіли за стіл із чотирма іншими дітьми, і міс Гефті, енергійна літня жінка з коротким сивим волоссям, почала перекличку. Коли вона прочитала моє повне ім’я, класом пробіг смішок. Фредерік нахилився до мене.

—Я думав, тебе звати Беррі.

—Хочеш, щоб ми називали тебе Беррі?— запитала міс Гефті.

— Барак— дуже красиве ім’я. Твій дідусь сказав мені, що твій батько кенієць. А я колись жила в Кенії. Навчала дітей вашого віку. Чарівна країна. Ти знаєш, із якого племені родом твій батько.

Запитання спровокувало нові смішки, і мене на якусь мить заціпило. Коли я врешті вичавив із себе «луо», рудоволосий хлопчина позаду мене повторив це слово з гучним ухканням, імітуючи звуки мавп. Діти не могли себе далі стримувати, і міс Гефті довелося строго вичитати класові, усі заспокоїлись, і ми, дякувати Богу, перейшли до наступного учня у списку.

Решта дня минула, мов у тумані. Рудоволоса дівчинка попросила дозволу доторкнутися до мого волосся і, здається, образилася, коли я їй відмовив. Червонолиций хлопчина запитав, чи мій батько їсть людей. Коли я прийшов додому, Дідо саме готував вечерю.

—Ну, як усе минуло? Правда, чудово, що міс Гефті жила в Кенії? Було значно легше пережити перший день у школі, еге ж?

Я пішов до кімнати і замкнув за собою двері.

Діти швидко звиклися з новизною моєї присутності в класі, натомість моє відчуття, що я чужий, продовжувало зростати. Одяг, який ми вибирали разом із Дідом, виявився старомодним, а індонезійські сандалі, які так добре служили мені у Джакарті, нестильними. Більшість моїх однокласників і однокласниць ходили до однієї групи ще з дитсадка, жили в тих самих районах у різнорівневих будинках із басейнами, їхні тати тренували ті самі команди юнацьких Малих спортивних ліг, а мами долучалися до тих самих благодійних продажів випічки. Із них ніхто не грав у футбол, бадмінтон чи шахи, а я гадки не мав, як кидати м’яч по спіралі в американському футболі чи тримати рівновагу на скейті.

Проте була ще одна дитина, чия присутність нагадувала мені про інший біль. Її звали Коретта, і до мого приходу вона була єдиною чорношкірою ученицею у класі. Темна і повнотіла, вона, здається, мало із ким товаришувала. З першого дня ми навмисне не перетинались, але звіддаля стежили одне за одним. Так, ніби прямий контакт ще сильніше підкреслив би нашу відокремленість.

Аж доки одного спекотного безхмарного дня під час великої перерви ми опинилися в одному кутку шкільного майданчика. Не пам’ятаю, що ми тоді сказали одне одному, але за якусь мить вона ганялася за мною поміж лабіринтів і гойдалок. Вона дзвінко сміялась, а я дражнився й ухилявся туди-сюди, аж доки вона врешті спіймала мене, і ми втомлено попадали на землю. Коли я глянув угору, то побачив групу безликих проти сонця дітей, які тицяли на нас пальцями.

—Коретта має хлопця, Коретта має хлопця! Діти усе сходилися, крики гучнішали.

—Вона мені не д-дівчина,— заїкувато пробурмотів я і кинув поглядом на Коретту, сподіваючись на підтримку. Вона стояла, втупивши погляд у землю.

—Коретта має хлопця! Містере хлопче, поцілуйте свою дівчину!

—Вона мені не дівчина!— гаркнув я. А тоді підбіг до Коретти і несильно штовхнув її, вона хитнулася, підняла погляд на мене, але не зронила ні слова.

—Дай мені спокій!— закричав я. І тут Коретта пустилася навтьоки так швидко, що за мить зникла з поля зору. Залунали схвальні смішки. Задзеленчав дзвоник, і прийшли вчителі забрати нас до класу.

До кінця занять того дня мене переслідував вираз обличчя Коретти за секунду до втечі: суміш розчарування і докору. Мені хотілося пояснити їй, що нічого особистого,— просто у мене ніколи не було ні дівчини, ні потреби зараз її заводити. Утім, навіть у цьому я був не певен. Знав лише, що пізно щось пояснювати і що це була своєрідна перевірка, яку я не пройшов. Коли я нишком кидав на неї погляд, то бачив її схиленою над зошитом— із виглядом, ніби нічого не сталося, вона повністю занурилася в себе і не потребує від мене нічого.

Перевод Натальи Валевской

Еще в разделе Книги

Популярное