Танець може бути потужною терапією і повернути відчуття повного контролю над життям у хаосі сьогодення
Текст: Олександра Камінська
Я народила у 2019-му, пережила післяпологову депресію та особисту кризу. У 2020 році переїхала з України до Швеції, у 2022-му розлучилася. А потім почалося повномасштабне вторгнення. Втрату себе у версії, що була знайома мені попередні 38 років, можна було вважати повною та безумовною. Я мало спала і майже втратила хоч якісь бажання, окрім сну. Поки перфекціоністка в мені вимагала встигати все, фізично й емоційно я не хотіла геть нічого. До спорту не повернулася — через невдоволення власним тілом. Прийняти себе стало важливішим, ніж повернути кубики пресу.
На хронічний стрес тіло реагує зниженням когнітивних функцій і концентрації, зміною звичок і зникненням цікавості до життя. Але розуміння цих процесів не заважає плину тяжких думок: "Щось не даю собі ради"; "Швидко старію"; "Я умовно в безпеці, але не маю сил".
Тут є два варіанти дій. Можна вдатися до психотерапії чи інших практик самопізнання. А можна почати рухатися — буквально. Я вибрала третій варіант: на додачу до сесій із психотерапевтом записалась на контемп — сучасні танці, що поєднують балет та імпровізацію. Онлайн.
Тіло, простір, насолода
Я думала, контемп — це веселощі, сучасна динаміка, драйв. Я помилялась.
На першому занятті тренерка Валентина Ковач, засновниця студії ValenDance Space, психологиня за освітою (я, до слова, дізналася про неї абсолютно випадково, переглядаючи сюжети про жінок-підприємиць), просить лягти, розслабитися і якомога повільніше порухати п’ятою. Вона розповідає, в яких м’язах починається рух, у якому діапазоні мають працювати плеснові суглоби. Після незначних дій я кладу п’яту на підлогу — і вперше відчуваю свої ноги такими вільними. Ледь не падаю, підводячись, — так звикла до хронічного перенапруження, що розслаблення виходить шоковим.
Ми переходимо до тазу. Я знову роблю ледь відчутні рухи. Валентина знайомить мене з тим, як насправді має працювати тіло. Моє тіло, з яким я знала лише два способи взаємодії: примус і дисципліна — або ігнорування його потреб.
Під час занять я відкриваю для себе нову можливість — егоїстично знайомитись із собою. Закохуватися в те, як добре можна почуватися, просто рухаючись. Безцінне відчуття вивільнення та повного контролю.
Як ми рухаємось
Патерни руху у всіх різні, бо закладаються з дитинства — через ігри, спорт, повсякденні справи й умови побуту. Те, як людина переміщується у просторі, має не так фізичне, як психологічне підґрунтя.
Фахівці з тілесної терапії пояснюють, що ми займаємо простір певним чином: можемо тягнутися увсебіч та монополізувати максимальну площу навколо. Можемо округлювати спину, ніби зменшуючись. Або нахилятися вперед — немов розстеляючись паралельно підлозі.
Щоб допомогти підопічним відновити природні патерни руху й вивільнити емоції, моя тренерка Валентина поєднує тілесно орієнтовану терапію з визнаною у світі системою аналізу руху, яку в 1940-х роках винайшли австрійський хореограф і педагог Рудольф Лабан та його німецька послідовниця Ірмгард Бартеньєф.
Лабан, який юнаком танцював у Moulin Rouge, а згодом викладав у Сорбонні, вважав, що тіло рухається в межах трьох "кінесфер". Мала кінесфера — особистий простір на відстані ліктя. Середня — витягнута рука, звична соціальна дистанція. Велика сягає відстані витягнутої ноги — вона проявляє, наскільки вам комфортно бути на публіці та привертати увагу.
Власний досвід
За місяць занять я розумію, що далі базового руху на відстань розставлених зігнутих у ліктях рук мені простягатися ніяково. Я ніби чекаю на дозвіл, пильную, чи не заважатиму. Це інсайт, якого не траплялося за роки в терапії. Я починаю усвідомлено створювати траєкторії руху кожної частини тіла. Спочатку — подумки, потім — у реальності.
Допомагають вправи: я уявляю, як перекочую тенісний м’яч зі ступні до голови плавним рухом. Де м’язи поступово напружуються, аби перенести навантаження з пальців ніг на гомілку.
Зона зростання
Ми з Валентиною окреслюємо новий горизонт роботи — дозволяти тілу займати скільки завгодно місця. Планувати рух — і вільно відтворювати. Структурувати думки і визначатись, яку свою волю хочеш продемонструвати світові.
Я бачу, скільки перспектив у свідомому русі. Виявляється, можна качати прес через ту версію планки, де напружені лише м’язи живота і рук, поперек відпочиває, а сідниці просто тримають тонус. Завдяки заняттям я усвідомлюю, чому раніше намагалася нишком зайти, ще й вибачитися за увагу. Більше розумію про синдром самозванця, який спонукає ховатися, а не проявляти себе.
Контемп виявляється потужною терапією. Це жива і потужна метафора життя. Раніше я не розуміла потреби в плануванні. А зрозуміла — в контемпі. Бо коли намічаєш свої дії, воля будує план і траєкторію, і ти стаєш суцільним порухом стріли, що має значно вищі шанси потрапити в ціль.
Так, я не живу серед війни. Але адаптація в новій країні, розлучення після 12 років стосунків і пошук роботи, помножений на біль і почуття провини, що я не в Україні, ледве не зламали мене. На щастя, танцювальні класи виявилися терапією: з першого ж заняття фокус змістився з проблем на себе. Відчуваю: і я важлива. Мої потреби і моє тіло — важливі. Із цього більш усвідомленого стану я вірю, що з усім упораюсь.
