Як це – народитись інтерсекс-людиною, прийняти свою інакшість і зважитись на материнство. Власний досвід
Як це – народитись інтерсекс-людиною, прийняти свою інакшість і зважитись на материнство, розповідає Анна Пономаренко.
Архів VOGUE
Мені було 16, коли я дізналася, що не маю матки. У мене не було місячних, і мама відвела мене до лікаря. Мене обстежували на УЗД, призначали генетичні тести, робили лапароскопію – під наркозом через надріз у живіт вводили камеру. Було лячно й принизливо – мій кейс публічно розглядали перед студентами медичного вишу, – і цинічно. Мимохідь мені повідомили: "В принципі, із цим можна жити. Хочеш – можемо збільшити тобі піхву, бо вона в тебе не дуже велика". Я тільки боязко відмовилась.
Офіційно мій діагноз має назву "синдром Рокітанського – Кюстнера – Маєра – Газера". Він трапляється раз на 4–5 тисяч новонароджених дівчаток, має багато варіантів (коли матка може бути сформована частково або деформована; коли дівчатка народжуються без піхви, тільки зі статевими губами; а коли є порушення в розвитку хребта або відсутня нирка – такі люди отримують інвалідність). До розвитку цього синдрому призводить генетичне порушення. Проте в мене, так би мовити, найлегший випадок, який навіть не потребує гормональної підтримки. Мій каріотип (набір хромосом) виявився жіночим, яєчники функціонують нормально – тобто цикл доходить до середини, фолікул замість матки виходить у черевну порожнину, звідки виводиться організмом; статеві органи мають звичайний вигляд, – єдине, я не можу зачати й виносити дитину.
Цей синдром часто визначають як інтерсексуальність (раніше її називали гермафродитизмом, але зараз термін вважають некоректним). Інтерсекс-люди – це ті, в кого набір хромосом, виробіток гормонів, будова статевих органів не відповідають бінарним уявленням про чоловічу або жіночу стать. Іноді вони мають проблеми із самоідентифікацією, іноді ні – це генетична лотерея.
Сьогодні в Україні є спільнота інтерсекс-людей, у якій можна знайти підтримку, корисні контакти й поспілкуватися. Це важливо, щоб відчувати, що ти не одна зі своїм діагнозом та переживаннями. Саме цього мені не вистачало в юності. Мама від будь-яких розмов про мій стан ухилялась і наказала, щоб я ніколи нікому не розповідала, що не маю матки. Сама ж повідомила батькові. Він пішов у запій.
Навколо мене практично всі жінки мали дітей, а ті, хто не мав, отримували засудливо-жалісливе ставлення
Реакція дорослих і патріархальна установка, що жінка, яка не має дитини, неповноцінна, переконали мене в тому, що я якась бракована. Навколо мене практично всі жінки мали дітей, а ті, хто не мав, отримували засудливо-жалісливе ставлення. Думаю, я боялася стати однією з них.
Моя психіка вибудувала складну захисну реакцію: з одного боку, я раділа, що не зможу раптом завагітніти; з іншого, почала зневажливо ставитися до жінок, в яких були, наприклад, болісні менструації, репродуктивні проблеми тощо, – наче намагалася довести, що маю якусь перевагу. Насправді то було токсичне й гризьке відчуття.
Але найгіршим був сором. Вперше я наважилася загуглити свій діагноз у 25 років. До того навіть уникала візитів до гінеколога, бо щоразу доводилось пояснювати, що зі мною та як мене треба оглядати. Багато лікарів про таке навіть не чули. Іноді кликали колег: "Подивись, який цікавий випадок".
Анатомічні особливості ніколи не заважали мені у приватному житті. Навпаки, давали певні переваги – ходити в сауну і в басейн, займатися спортом без огляду на менструальний цикл, не вживати протизаплідні. До того ж у мене ніколи не болить живіт, як під час менструації (дискомфорт в період овуляції можна не брати до уваги).
Коли розказувала про свій діагноз подругам, всі дивувались, але ніхто ніколи не сказав поганого слова. Усі погані слова сказала собі я сама
В юності не було жодних проблем зі стосунками. Коли чоловіки помічали, що в мене немає менструації, я просто говорила: "Ну так, немає, – це дає певну свободу". Коли розказувала про свій діагноз подругам, всі дивувались, але ніхто ніколи не сказав поганого слова. Усі погані слова сказала собі я сама. Зі сприйняттям власного тіла та ментальним добробутом було геть кепсько. Вже згодом я усвідомила, що це було справжнє горе, але я не вміла його прийняти, віджуритися і зрозуміти, що відбувається. Просто звела до мінімуму спілкування з друзями, у яких народжувалися діти.
Відчуття дефективності було непомітне зовні, але руйнувало зсередини. До психотерапевта я потрапила у 29 років, вже в дуже пригніченому стані, який згодом переріс у клінічну депресію. Перші два роки терапії давалися важко. Левова частка часу йшла на те, щоб докопатися до причин, чому я не маю мрій і бажань та чому так низько себе оцінюю. Тоді і сплила тема мого сприйняття себе як "бракованої" жінки.
Коли в 26 я виходила заміж, сказала нареченому, що не хочу дітей – та і в принципі не зможу їх мати. Він відповів: "Окей, мене влаштовує". Ми були зовсім молоді, тому питання батьківства в нашій родині постало лише за десять років шлюбу, коли обом було вже за тридцять. Знову допомогла психотерапія. Зʼясувалося, що я хочу отримати досвід материнства, але забороняю собі навіть думати про це. Ми зрозуміли, що у нас є два варіанти – сурогатна матір або всиновлення. Вирішили спробувати перший і народити біологічну дитину. Сурогатне материнство дозволене українським законодавством; генетичний матеріал – сперматозоїди та яйцеклітини – надають біологічні батьки, а вагітність досягається методом екстракорпорального запліднення, скорочено ЕКЗ, без участі яйцеклітин жінки, яка виношує плід.
В інтернеті багато інформації про те, що таке ЕКЗ, як заморожувати яйцеклітини, але здебільшого все описано сухою медичною мовою. До самого початку курсу гормональної стимуляції, я не розуміла, що мене насправді чекає і що відбуватиметься в організмі. Про сурогатне материнство матеріалів було зовсім мало: стаття на сайті vogue.ua та інтерв'ю ютуберки Раміни Есхакзай із жінкою, якій сурогатна мати народжувала дітей.
Ми з чоловіком почали ходити клініками – і швидко з'ясували, що тактовність і професіоналізм не входять до переліку послуг
Ми з чоловіком почали ходити клініками – і швидко з'ясували, що тактовність і професіоналізм не входять до переліку послуг попри делікатну тему і велику вартість послуг репродуктологів. Якось годину проговорили з лікаркою, після чого вона експресивно зауважила: "Ой, та що ви мучитесь, візьміть собі ляльку з дитбудинку – і будете щасливі".
Врешті минулого літа ми знайшли в Києві клініку, в якій нам все сподобалось, і вступили в програму сурогатного материнства. На жаль, вагітність завмерла – ми втратили дитину на третьому тижні. Зараз ми в процесі підбору нової сурогатної матері. Не знаю, на скільки спроб нас вистачить: збір яйцеклітин для процедури ЕКЗ – складний виснажливий процес: я проходжу багатокрокову гормональну терапію, яка стимулює синтез яйцеклітин (вони потім будуть вилучені шляхом трансвагінальної пункції для подальшого запліднення). Це призводить до коливань настрою, ваги й самопочуття. Фінансово це також велике навантаження.
Найголовніше, що я усвідомила за цей час: материнство – це вибір. А те, що я врешті змогла говорити про свій досвід – спочатку з психологом, а згодом у соцмережах – вважаю терапевтичним. Я більше не думаю, що відсутність матки у жінки – це щось соромне, про що треба мовчати. Щоправда, на це пішло 20 років.
