КУПИТИ КВИТКИ

Легендарна б’юті-редакторка Лінда Веллс — про еволюцію б’юті-журналістики

Ветеранка індустрії Лінда Веллс дала інтерв’ю журналу Allure, який вона ж і заснувала 30 років тому.

Три десятиліття тому Лінда Веллс винайшла б’юті-журналістику. Перед цим вона створювала підписи до світлин у журналі Vogue. "Це було як у грі Mad Libs (популярна гра, де треба підставляти слова в заданий шаблон — виходять смішні й абсурдні мінірозповіді. — Ред.), — згадує Веллс, сидячи в кремовому інтер’єрі свого будинку в Саутгемптоні. — „Ось список рекламодавців. А ось їхні товари. Тепер напишіть кілька слів, щоб якось об’єднати все разом". — Це було радше подібне до розв’язання головоломки".

Лінда Веллс
З Vogue Веллс перейшла до New York Times, де, крім іншого, висвітлювала б’юті-індустрію, яка в ті часи була лялечкою, порівнюючи зі сліпучим метеликом моди. Веллс помітила, що ювелірні бренди випускають аромати, — і написала про це. Потім помітила, що дизайнери починають активно використовувати косметику та стайлінг для волосся у своїх шоу, і стала брати в них інтерв’ю. У Times Веллс стала одним з перших оплачуваних арбітрів того, що згодом перетвориться на величезну індустрію з мільярдними прибутками. Вона вчилася пильно спостерігати, як люди взаємодіють зі своїми зображеннями в дзеркалі. Там, де інші бачили нафарбовані губи, Веллс звертала увагу на слова, які вони промовляли.

У 1990-ті Веллс запросили редагувати перше видання Condé Nast про красу. Вона вибрала назву Allure. Зі своїми яскравими заголовками про користь для здоров’я аромотерапії й олій журнал азартно доєднався до вічної гонитви за прагненням людей мати привабливий вигляд. Він містив багато б’юті-оглядів, інтерв’ю зі знаменитостями, пародій на знаменитостей, журналістських і літературних роздумів про культуру краси й естетики, а також друкованої реклами. Як для б’юті-журналу він був переповнений текстами. У 2011 в інтерв’ю Times Веллс розповідала: "Оформлення журналу було таке ж безладне й хаотичне, як дівоча б’юті-полиця". Квітневий випуск 1997 року опублікував історію про співачку Стіві Нікс, що задекларувала витрати обсягом 270 тисяч доларів на б’юті-послуги: косметику, зачіску, одяг і розкішний домашній офіс. А в жовтні 1997 року знаменитий письменник Джон Апдайк, лауреат двох Пулітцерівських премій, міркував на сторінках Allure про псоріаз.

Лінда Веллс

Якби Лінда Веллс редагувала цей вступ, вона б негайно скоротила перше речення (одне з негласних правил журналістики в Conde Nast — відразу переходити до суті, не відвертати уваги на ліричні відступи. — Ред.). Вона в курсі своїх досягнень у галузі, але полюбляє спостерігати за нею та її подіями радше як віддана фанатка, ніж як неупереджена естетка (хоча тут їй майже немає рівних).

Реклама.

Коло зацікавлень, яке Веллс окреслила 30 років тому, набагато розширилося. Світова б’юті-індустрія величезна й оцінюється приблизно в 500 мільярдів доларів. У кожному куточку світу нові косметичні засоби щогодини сходять з конвеєрів, потребуючи очей, вилиць і гаманців. У світлі всього цього постає запитання: якою є цінність б’юті-журналістики у 2021 році? Запитаймо Лінду Веллс.

Якою була Ваша перша журналістська робота?

Я була асистенткою у Vogue. Але це була так звана журналістська діяльність, тому що моя головна робота полягала в тому, щоб забезпечувати обіди й замовляти таксі. І лагодити копіювальний апарат. Це було ще в еру друкарських машинок, і, щоб влаштуватися на роботу, треба було скласти іспит на швидкість друкування. Я зазнала невдачі сім разів поспіль.

Чому Вас найняли?

І гадки не маю. Я навіть не мала ніяких зв’язків. Але я втішена, що так вийшло. Робота у Vogue виявилася суцільною насолодою. Це були дні Грейс Мірабелли (головна редакторка Vogue з 1971 по 1988 роки. — Ред.), і журнал був літературним. Аведон фотографував. Ізабелла Росселліні знімалася для обкладинки. Я не мала намірів іти в б’юті. Але у відділі краси могла дістати роботу, так все й почалося. А потім я призвичаїлася. Міркувала про те, як краса стала такою важливою частиною ідентичності. Ця територія пресингу, невдоволення, неповноцінності, а також усі емоції, пов’язані з красою, справді заворожували.

Індустрія була надзвичайно проста. Компаній було кілька, головні — Estée Lauder, Revlon, Lancôme L'Oréal, яка тоді називалася Cosmair. Вони влаштовували заходи, які треба було висвітлювати, потім — писати про б’юті-засоби, і вже згодом можна було отримувати рекламу. Бізнес був досить вузьким. Уявлення про красу — ще вужчі. Тоді більшість продуктів не містила ніяких особливих інгредієнтів, а наука не мала особливого значення. Коли я пішла з Vogue і перейшла до New York Times, індустрія краси справді сягнула розквіту.

Працюючи в Times, мені вдавалося брати інтерв’ю в генеральних директорів і президентів, а не просто переписувати пресрелізи. Насправді тоді поняття б’юті-журналістики не було. Це був оксюморон. Я була впевнена: мене взяли в Times, щоб привабити рекламодавців. А зовсім не тому, що хтось вирішив: "Мабуть, пора охопити цю важку галузь під назвою „Краса"". Одному з моїх колег погрожували смертю, тому що він висвітлював кокаїнові війни Нью-Йорка. Йому довелося ховатися в таємному притулку. Тим часом мені надсилали квіти.

Деякі з моїх репортажів у Times були орієнтовані на споживача — що справді працює, а що ні. Було виявлено, що ретинол, який використовували для лікування акне, допомагає зменшити зморшки. Це ознаменувало глобальні зміни у сфері догляду за шкірою: до складу засобів почали вводити активні інгредієнти. Взаємозв’язок між здоров’ям і красою зростав, і до 1980-х це в якомусь сенсі узаконило красу. І допомогло зняти з неї тавро. Працюючи в Times, я почала ходити за лаштунки модних шоу. Я думала: "Що ж, на подіумі демонструють моду. Але що відбувається за лаштунками?". А там творили красу! Я хотіла потрапити туди й дізнатися, над чим працюють візажисти, що роблять стилісти, скласти уявлення про зароджувані тренди, — адже вони постають у вакуумі. Потім я почала говорити з дизайнерами, які справді розуміли взаємозв’язок між красою й модою, як-от Карл Лагерфельд, Донателла і Джанні Версаче, Том Форд, коли він тільки починав працювати в Gucci. Для мене не дивно, що в нього шалено успішна б’юті-лінійка, тому що він продумав кожну деталь, і краса була для нього способом донести свої ідеї до публіки.

Коли я потрапила в Times, то вже могла вирішувати, що варто висвітлювати, про що писати. Моя шефиня, легендарна Керрі Донован, просто казала: "Давай", і це було круто. Times буквально заохочував мої витівки. Коли телефонував рекламодавець і лементував: "Я хочу поговорити з редактором Times Magazine", або "Я хочу поговорити з Ейбом Розенталем", або "Я хочу поговорити з власниками New York Times!", мої боси задоволено хитали головами: "Хороша робота".

В Allure таке теж траплялося. Ми втратили рекламу. І тодішній глава Condé Nast Сай Ньюгаус, який дуже підтримував мене впродовж усього зародження й становлення Allure, просто сказав: "Ти демонструєш рекламодавцям, що незалежна й сама ухвалюєш рішення". І рекламодавці завжди поверталися.

Хто привів Вас в Allure?

Алекс Ліберман, тодішній редакційний директор Condé Nast, і Сай Ньюгаус просто сказали щось на кшталт: "Ми хочемо створити журнал про красу. Будеш редактором?". Я відповіла: "Потрібно подумати". Моя єдина вимога полягала в тому, щоб зберігати журналістський підхід і свободу від рекламних обмежень. Мені потрібна була незалежність, щоб реально оцінювати обіцянки рекламодавців. Керівництво пристало на мої умови.

Мені хотілося використовувати красу як спосіб дослідження культури, ставитися до неї серйозніше, не сприймати як щось поверхове, а також думати про її емоційний аспект. Я також хотіла домогтися високої якості текстів. Так у нас з’явилися чудові автори. Ми не мали фінансових обмежень і залучали дописувати майже кого завгодно. Я читала якусь книгу, і якщо мені подобалося, ми зв’язувалися з автором. Для нас писала Една О'Браєн (ірландська письменниця, нині професорка англійської літератури в Дублінському університетському коледжі. — Ред.), Джумпа Лахірі (лауреатка Пулітцерівської премії, авторка бестселерів за версією "Нью-Йорк Таймс". — Ред.), Мері Карр (авторка знаменитої книги "Клуб брехунів". — Ред.), Дороті Еллісон (письменниця-активістка, лауреатка численних премій. — Ред.), Едвідж Дантіка, Артур Міллер, Френк Маккорт, автор книги "Прах Анджели". Я читала її в гранках і подумала: "Він має написати для нас". Ми пішли на тригодинний обід, передали купу б’юті-засобів для його дружини — і справа була зроблена.

Потім Мері Тернер, редакторка Allure, і я захотіли, щоб Джон Апдайк писав для журналу, і ми надсилали йому листи, справжні листи поштою, з ідеями для матеріалів. Він завжди відповідав надрукованою запискою на цих штампованих листівках, які можна було купити на пошті, відмовляючи нам у ввічливій, але трохи принизливій формі. Ми з Мері знічувалися, але не відступали. Одного разу я десь прочитала, що він хворів на псоріаз і лікувався, годинами гріючись на сонці. Тож Мері написала йому й запитала, чи не напише він про це статтю. За кілька тижнів прийшов конверт з рукописом. У нас не було контракту, ми не платили гонорару. Текст просто з’явився в офісі як подарунок. Ми назвали його "Блудне сонце".

Allure був першим, хто розповів про ретуш світлин. Тепер, звісно, це так очевидно, але тривалий час було таємницею. Ми задокументували для глянцю процес підтягнення обличчя. Спочатку в операційній, потім відразу після операції, за день, за тиждень, за місяць. Ми були першими, хто написав про грудні імпланти та їхню потенційну небезпеку. Згодом ці силіконові імпланти зняли з продажу. Ми були перші, хто написав про небезпеку бразильського випрямлення волосся, під час якого з’являється формальдегід. (Редакторка Allure повідомила FDA про канцерогенний формальдегід, який вивільняють деякі продукти для випрямлення волосся, після проведення власного незалежного хімічного тесту. — Ред.)

Як змінилася б’юті-індустрія краси відтоді, як Ви були редакторкою Allure?

Б’юті-індустрія просто феноменально зросла як бізнес, ставало дедалі більше споживачів. Наука пришвидшилася (після відкриття, що ретинол бореться зі зморшками), і засоби за догляду за шкірою стали інгредієнтоорієнтованими. У візажистів з’явилися власні марки. Індустрія просто вибухнула.

Коли я починала в Allure, всі трохи соромилися говорити про красу: тема здавалася складною. Люди не хотіли, щоб сторонні здогадувалися про їхні захоплення темою б’юті — адже це автоматично робило поверховим у чужих очах. Але все потроху мінялося. Краса впливала на фітнес, харчування, підхід і мову — майже все, чого не торкнися.

Ви продемонстрували світові веселий і зухвалий стиль б’юті-журналістики. Почуття гумору тут відігравало якусь роль?

Ми мали велику свободу дій, тож було де розгорнутися. "Напишімо, як жінки стають схожими на Барбі? — А давай!" Ми з цікавістю досліджували явища, і почуття гумору було для Allure потрібне. Люди можуть ставитися до краси так серйозно, що вона починає здаватися сакральною, недоторканною. Я хотіла це змінити.

Краса — дуже тонка тема, адже йдеться про те, який люди мають вигляд. Зовнішність людини віддзеркалює її особистість, а особистість варто сприймати серйозно й визнавати. Це може бути весело, але головне, щоб одне відбувалося завдяки іншому.

Чи бачите Ви нині якісь особливо актуальні напрями для б’юті-журналістики?

За моїми відчуттями, ми втратили цей критичний і аналітичний голос; тепер його замінили огляди засобів. Вони здебільшого анонімні, тож виходить або "фантастика, 5 зірок", або "найгірший продукт з коли-небудь відомих у світі", а проміжних результатів майже немає. Тут дуже мало нюансів і дуже мало відповідального ставлення до якості продукту й того, на що продукти реально здатні, а чого від них марне чекати. Премія Allure "Best of Beauty" дає цьому раду прекрасно, редактори ретельно переглядають усе й вибирають найкраще.

Думаю, ті, хто пише про красу, мають розповідати читачам, що добре, а що погане; що працює, а що ні; які інгредієнти справді гарні, а які не дуже. Деякі засоби та інгредієнти — на поверхні; щодо інших потрібно ґрунтовно розібратися. Інфлюенсери — не журналісти. Я не стану критикувати їх за це, але вони не аналізуватимуть продукти так, як це зробив би журналіст.

Також було б здорово побачити трохи більше фантазії в плані фотосесій. Журнальні знімання колись справді вплинули на фотографію загалом. Нині ми дуже стурбовані реалізмом і автентичністю, і, думаю, що це здорово. Але це не має бути єдиним виявленням; є ще фантазія, є артистизм, і є вигадка — просто для радості творчості. Думаю, дещо із цього ми втратили.

Розкажіть, будь ласка, про контриб’юторів Allure, починаючи, звісно, з Кевіна Окуана.

Він був одним з перших, кого я запросила в Allure, він був другом. У 80-х Кевін сів на автобус із Лафаєт, штат Луїзіана, до Нью-Йорка. Потім прийшов у Vogue і, по суті, просто влаштувався поруч із асистентами в б’юті-відділі. Він буквально зависав там, іноді по кілька днів. Саме тоді ми й зустрілися. Одного разу помічник редактора порекомендував його на знімання — і все закрутилося. Фотографом, здається, був Стівен Мейзел, і це було непоганим початком. В Allure я хотіла, щоб Кевін виходив на знімання й боровся за красу. Адже більшість фотографів у нашому світі знімали моду й думали, що б’юті-знімання — це те ж саме модне знімання, тільки треба наблизити кадр та обрізати одяг. І бачить бог, Кевін досяг успіху. Він був нещадний. Він був королем б’юті-кадрів. (Кевін Окуан — найвидатніший візажист сучасності. У 21 рік він став креативним директором підрозділу Revlon, у 22 — робив макіяж Тіні Тернер для обкладинки Rolling Stones, працював з Кейт Мосс, Ліндою Євангелістою й Сінді Кроуфорд, заново винайшов контуринг і стробінг, видав кілька книг і заснував власну лінійку макіяжу. А в 4 сезоні серіалу "Секс і місто" зіграв самого себе. Помер у 40 років. — Ред.).

Він же залучив Майкла Томпсона (зірковий фотограф, який знімав Анджеліну Джолі, Різ Візерспун, Брітні Спірс, Дженніфер Еністон та ін. — Ред.). Майкл був помічником Ірвіна Пенна, і Кевін переконав його підробляти для Allure. Буквально! — У містера Пенна був дуже інтелігентний, рівний графік роботи, тому його знімання закінчувалося о п’ятій-шостій вечора, а потім ми йшли та знімали з Майклом Томпсоном ночами. Від хлопця, який працював крадькома, Майкл перейшов до власного мистецтва.

І хотілося б згадати Поллі Меллен (була стилісткою й модною редакторкою понад 60 років у Harper's Bazaar і Vogue, а з 1991 по 1999 — креативною директоркою в Allure. — Ред.). Поллі дуже хотілося спробувати щось нове, коли вона прийшла в Allure як креативна директорка. Я думаю, що їй було тоді близько 70, і вона була найенергійнішою редакторкою, здатною свіжо мислити, готовою завжди спробувати те, на що не наважувався ніхто інший. Її так любила модна спільнота й фотографи. Свою справжню модну освіту я здобула спершу в New York Times з Керрі Донован, а потім — з Поллі Меллен.

Приблизно в той час, коли Поллі збиралася йти, я почала розмовляти в темних барах зі стилістом Полом Кавако. Allure тоді мав не надто добрий візуальний вигляд. Ми захопилися естетикою героїнового шику — і ненавмисно зайшли занадто далеко. Пол сказав: "Почекай секундочку. Треба робити журнал гарним". Внутрішньо я цьому опиралася: мені здавалося, гарний журнал про красу до певної міри передбачуваний. Коли ми тільки починали, то свідомо не робили Allure канонічно гарним — усупереч тим, хто мислив шаблонно. Але щойно ми зарекомендували себе, я подумала: "Із чим я, по суті, борюся? Адже це смішно — „Зробімо потворний журнал про красу". У цьому немає жодного сенсу".

Пол привів мене до тями. Не можу передати, як здорово було з ним працювати. Він був моїм чоловіком по роботі. Ми були найближчими друзями, нерозлучними, я радилася з ним з усіх питань. Він був таким собі голосом розуму й здорового глузду. Моделі називали його "тато". Кейт Мосс, Ембер, Наомі — всі його обожнюють. Фотографи так йому довіряли, що він справді вивів нас на новий рівень фотографії.

Або ось Джоан Крон, 93-річчя якої ми відзначили в січні 2021. У 1979 році вона написала книгу "Високі технології: індустріальний стиль і довідник для дому" — і фактично ввела термін "високі технології" у сфері дизайну. Вона починала як репортерка Wall Street Journal і New York Magazine. Коли ми познайомилися, я не думала про неї в контексті Allure. Але потім вона задумала підтягнути обличчя, не була впевнена на всі 100%, але подумала: "А довідаюся-но я все про фейсліфтинг і подивлюся, на що це схоже". Вона написала матеріал для Allure про різних пластичних хірургів і про те, що вони їй радили. Матеріал вийшов без підпису — вона хотіла залишитися анонімною. Це збіглося з бумом пластичної хірургії й дерматології. Джоана це відчула — і розповіла про явище все. Виняткова особистість.

Чи не могли б Ви розповісти про те, як пішли з Allure?

Звісно, це застало мене зненацька. Хоча до певної міри було весело, адже я кожен божий день була впевнена: ось сьогодні мене точно звільнять з Condé Nast; за 25 років кар’єри я не раз була близька до звільнення. Але коли це сталося насправді, виявилася до цього не готова.

Я не хотіла, щоб моє звільнення визначало мою кар’єру, адже, по суті, вона була блискучою, і я любила Condé Nast, любила Allure. Я обожнювала все, що робила. Шкода, що зі мною розпрощалися не в найелегантніший спосіб. Створення Allure, редагування, всі ці роки — це був приголомшливий досвід, і дуже пощастило, що він у мене був. Я любила людей, з якими працювала. Це те, за чим я сумую найбільше.

Що було далі?

Пішовши з Allure, я писала для Стелли Багбі у The Cut, і писала залюбки. Мені довелося переживати багато речей по-новому. Я працювала в Sephora весь день — проводила там час із візажистами, і це було так здорово! Я вирушила в QVC (мережа онлайн-шопінгу. — Ред.), щоб зробити матеріал про Джеймі Керн Ліму, засновницю It Cosmetics, і спостерігала, як вона розповідає про продукти, продає їх, спілкується зі споживачами. Це було неймовірно. QVC довелося силоміць витягати мене звідти, тому що мені хотілося жити там день і ніч.

У 2017 році я стала креативною директоркою Revlon. У той час генеральний директор хотів створити престижну лінію макіяжу, наслідуючи інді-б’юті-модель: швидко виводити засоби на ринок, точково й енергійно. Тож я зголосилася. Було неймовірно захопливо створювати лінійку (Веллс назвала її Flesh. — Ред.) — такий досвід! Взагалі, є безліч б’юті-міфів. Б’юті-редактори іноді думають, що макіяж не змінюється, а виробник лише змінює етикетки. Я з’ясувала, що це не зовсім так. Хто завгодно може звернутися до розробника рецептур і відтворити будь-яку лінійку, про яку вам доводилося чути, але кожен бренд змінює і формулу, і відтінки, і додає своє бачення в продукти.

Я захопилася індустрією та перейнялася великою повагою до косметичних компаній, адже від створення засобів до того, як вони потраплять до рук покупців, проходить багато часу та долається безліч складнощів. Раніше як журналістка я постійно думала: "Чому не кожен бренд створює тональні засоби зі SPF? — Це ж так безвідповідально!". Виявляється, справді складно ввести SPF у продукт, тому що це впливає на колір і текстуру.

Як Ви думаєте, б’юті-індустрія нині на етапі найбільшого розвою?

Ринок досить насичений. Але навряд чи хтось справді очікував, що Кардаш’ян-Дженнер стануть б’юті-магнатами. Аж бач!

Що Ви думаєте про постійні зіркові запуски косметики?

Всі дивляться на б’юті-індустрію краси й думають: "Я теж хочу як Glossier, і нехай мій бренд оцінять у мільярд доларів, я розбагатію — і потім піду на спочинок, щоб ніколи більше не повертатися до помад або сироваток". Такий ось опортунізм. Я справді думаю, що тут замішаний цинічний підхід: "Нічого складного, прибуток високий, можна добре заробити, легко почати — і швидко закінчити".

Абсолютно зрозуміле місце сім’ї Кардаш’ян у б’юті-світі, абсолютно очевидно, що Ріанна випускає Fenty Beauty не просто так. Це прекрасні приклади підходу, досвіду, думок, знань, вкладених у процес. До послуг Ріанни була команда Kendo, б’юті-інкубатор LVMH, — видатні хлопці. Але це радше виняток. Одного разу прокинутися й вирішити: "А чому б не поставити своє ім’я на який-небудь флакончик?" — так собі ідея. Якоїсь миті має статися природний відбір, і виживуть не всі. За моїми відчуттями, ми близькі до точки перенасичення, бо брендів стільки — не згадаєш. Це справді складний бізнес, і часто навіть прекрасні ідеї й засоби не вистрілюють.

Але є й те, що спрацьовує всупереч правилам. І я намагаюся шукати в усьому позитив. Скепсису не уникнути, адже я журналістка, але вірю, що добро все ж переможе. Мені подобається спостерігати, як це відбувається.

Текст: BRENNAN KILBANE

За матеріалами allure.com

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.