Пабло Пікассо — один з головних революціонерів сучасного мистецтва й один з найвпливовіших митців XX століття. Він не тільки познайомив світ з новим стилем художнього вираження, а й засвідчив, що твори мистецтва не обов’язково мають зображувати реальність, щоб мати бодай якусь цінність.
Народившись в іспанському місті Малага 25 жовтня 1881 року, Пікассо з дитинства був оточений магією мистецтва, що й сприяла його становленню як художника. Батько митця, Хосе Руїс Бласко, художник і професор мистецтва, всіляко виховував і розвивав природні таланти сина. Тож Пабло брав участь у багатьох колективних виставках, уперше представивши свої роботи на суд громадськості в 13 років.
Але справжнім проривом для юного художника стала сольна виставка у віці 19 років, що відкрилася 24 червня 1901 року. Вона відбулася в невеликій комерційній галереї на знаменитій паризькій вулиці Лафітт за сприяння впливового артдилера Амбруаза Воллара.
До моменту знайомства з Пабло Воллар уже співпрацював з когортою постімпресіоністських сучасників Пікассо: з двома Полями — Гогеном і Сезанном — а також із Ван Гогом і членами групи "Набі". Завдяки своїй діловій хватці й деяким вдалим знахідкам (наприклад, скупці багатьох незавершених робіт Мане після його смерті) Воллар став головним дилером не тільки творів постімпресіонізму, а й активно доєднався до розвою нового способу продажу предметів мистецтва: не через масштабні салонні заходи, а невеликі галереї та виставки.
Як і інші "антиакадемічні" художники, Пікассо мав скористатися наявними можливостями цієї мережі, щоб потрапити на велику артсцену. Під час свого першого візиту в Париж у жовтні 1900 року він зустрів дилера Пере Манака, що познайомив його з Волларом. Останній швидко розгледів талант молодого художника й відразу погодився на виставку.
Натхнений цією можливістю, Пікассо поринув з головою в приготування. Повернувся в Париж за кілька місяців до виставки й не кидав працювати, прагнучи показати весь свій діапазон і потенціал (вважають, що майстер щодня малював по дві картини). На виставці було представлено близько 75 робіт, які порушували багато тем: від неспокійних вуличних сцен до захопливих пейзажів, від шляхетних жінок до непристойних повій.
Однією з найразючіших робіт був автопортрет художника. Це була впевнена заява про себе на художній сцені. Ця ж робота була першою, яку вказали в каталозі виставки. Його хист як портретиста розкрився й на полотнах, де він закарбував таких яскравих особистостей, як мистецтвознавець і письменник Гюстав Кокіо, а такж колишній актор Бібі-ла-Пюре.
Попри досвід і вплив, Воллар все ж ризикував з виставкою раннього Пікассо. Хоча твори його авторитетніших художників, як-от Сезанн і Гоген, через стійкий опір істеблішменту сміливим стилям постімпресіоністів теж не гарантували продажу. Однак молодому Пікассо все ж вдалося похитнути упередження до постімпресіоністів і здобути позитивні відгуки критиків.
Та Воллар не вважав цю першу виставку успішною й не купував робіт у Пікассо до 1906 року. З іншого боку, цікавість Пікассо до Воллара теж ослабла. Він швидко розгледів у ньому стерв’ятника, і пошкодував, що продав йому картини задешево. Втім про Вллара так само думали Гоген і Матісс (останній вимовляв його ім’я як "voleur", що в перекладі з французької — "злодій").
Однак завдяки цій виставці Пікассо зумів потрапити до лав багатонадійних художників. І хоча опинився в чужому місті й без грошових заощаджень, у підсумку це був плідний час для митця, що згодом привів його до легендарного "Блакитного" періоду.