RU UA

Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Читання на вихідні: оповідання «Балкони» Ірини Цілик

16 травня 2020

Спеціально для нового номера Vogue UA письменниця й режисерка Ірина Цілик написала оповідання про кохання, якому навіть карантин — не завада.

Дійові особи були такі: літня жінка з папугою Олексієм, любителька абсенту, художник із тумбочкою замість мольберта й білявка з немовлям. Сьогодні вранці погода була вітряною, тривожною, але Ліза вирішила не зраджувати щоденному ритуалу й, накинувши куртку на піжаму, вийшла з кавою на балкон. З усіх видно було тільки немовля: мати вклала його надворі, передбачливо обгорнувши дитину теплою ковдрою, а коляску — захисною плівкою. Вітер зненацька рвучко кинувся до Лізи, жбурнувши цілу жменю пелюсток із найближчої квітучої вишні. Вона зіщулилася й акуратно дістала пальцями маленьку білу приблуду зі своєї чашки. Поверхом нижче рипнули двері — це любителька абсенту в пістрявому халаті вийшла на свій балкон перевірити розсаду в горщиках. «Сьогодні вона більше схожа на Жаклін із квітами», — подумала Ліза.

Ранок тридцять другого дня карантину за всіма ознаками страшенно нагадував ранок тридцять першого, як і двадцять восьмого чи дев’ятнадцятого. Ліза прокидалася щодня приблизно о пів на восьму без будильника й кілька хвилин лежала із заплющеними очима, намагаючись втримати хвости своїх кольорових снів. Відтак спостерігала за сонячною плямою — вона з’являлася в її кімнаті в той самий час й обережно повзла паркетом. Потім Ліза йшла на кухню, де заварювала собі каву, найчастіше просто заливаючи її кип’ятком і винувато кидаючи погляд на дорогу керамічну джезву, подаровану братом. Із паруючим горнятком у руках Ліза йшла на балкон. Сусіди в цю пору були переважно малоактивні, але іноді вона бачила щось таке, що змушувало її повертатися назад за фотокамерою.

Наприклад, гостроноса чорноволоса жінка, яка так нагадувала їй деяких героїнь картин Пікассо, в теплі сонячні дні час від часу засмагала на балконі. Смугастий верх купальника і спортивні штани, капелюх, срібні браслети, сигарета; іноді вона попивала щось із красивого синього келиха, через що й дістала своє прізвисько.

Інша, літня жінка на сусідньому з Лізою балконі, часом довго стояла, спершись на бильця і підсліпувато мружачись у променях яскравого весняного сонця. Найчастіше вона також виносила із собою клітку, в якій на жердинці поважно розкачувався папуга. «Олексій — пташечка, Олексій — пташечка, — гордо повідомляв папуга, а відтак звертався до всіх і нікого конкретно. — Може, поцілуємося?»

Ще одна сусідка, молода білява жінка, виглядала виснаженою і знервованою, це було помітно й за кільканадцять метрів між ними. Якщо ж взяти довгофокусний об’єктив, можна було роздивитися навіть темні кола під її очима. Дитя плакало, плакало, плакало — це також можна було почути навіть звідси. Одного дня білявка вийшла на балкон в одних лише трусах і футболці й довго плакала сама, закусивши власну руку. Ні, Ліза не знімала її в цей момент, авжеж. 

Зате вона зробила кілька знімків, коли її сусід поверхом нижче, праворуч по діагоналі, взявся писати картину. Він довго будував якусь химерну конструкцію з тумбочки і двох шухляд, сердився, але врешті таки примостив полотно. Лізі не було видно з її точки спостереження, що саме він пише, але скутість та обережність його невмілих рухів, коли він змішував олійні фарби на кухонній дошці, нервовість, з якою він витирав руки об стару заквецяну футболку, звичка покусювати пензлі та смикати себе за волосся виглядали зворушливо. Так він кілька днів поспіль малював, а вона майже щодня його фотографувала, поки не усвідомила, що сусід помітив її. Згадуючи про те, як він з усмішкою несподівано підняв голову і подивився прямо в об’єктив, Ліза злегка почервоніла, допила каву одним ковтком та зайшла всередину своєї квартири.

Її погляд одразу перечепився об валізу. Ох, колись її нарешті потрібно вже сховати... Вона прилетіла місяць тому з Праги, збиралася незабаром летіти до Брюсселя й не одразу усвідомила, що вся ця історія з карантином всерйоз і надовго. Цілий світ потерпав, і її, Лізині, плани також посипалися: скасовані виставка і кілька поїздок за кордон; День народження мами, який святкували в Zoom-і; неможливість підробітків (усі фотосесії довелося також скасувати) і все інше, інше... Авжеж, перший тиждень Ліза насолоджувалася несподіваною паузою в її зазвичай дуже активному житті: валялася цілими днями, читала, неспішно гортала фотоальбоми, дивилася серіали, пила вино, перебивалася гарячими бутербродами. В якийсь момент, усвідомивши, що вона вже кілька днів не ходила в душ і ще довше не розчесувала волосся, Ліза зрозуміла: далі так тривати не може. Вона склала графік дня: підйом, йога, сніданок, онлайн-курси із вивчення німецької, час для творчості, повноцінний здоровий обід, ну і так далі. Протримавшись тиждень, Ліза знову скисла.

Але одного дня, розвішуючи білизну, вона помітила, як її гостроноса сусідка знімала селфі на балконі: довга червона сукня, макіяж, пір’їна у волоссі. Ліза побігла за камерою і встигла зробити доволі вдалий кадр. Наступного дня вона провела більше часу на своєму балконі і зауважила ще кількох дійових осіб. «З цього могла би вийти цікава серія», — подумала Ліза, натискаючи на спуск фотокамери. Так і почалися її балконні пригоди.

Втім, сьогоднішній день якось не клеївся. Погода не сприяла перебуванню надворі, всі поховалися у власні нори, і Ліза також без особливого натхнення взялася за обробку фотографій. Її не надовго вистачило, і вона зайнялася прибиранням, але потім так само швидко кинула цю справу на півдорозі. Подивившись кілька серій чергового серіалу, непомітно для себе самої знищивши півбанки морозива й завзято поборовшись за правду в черговій сутичці у Facebook, вона раптом помітила, що надворі вже зсутеніло, але хоча б погода суттєво виправилася: вітер стих. «Ось і ще один профуканий день», — подумала Ліза і закопалася лицем у подушку. Вона лежала так деякий час, аж поки не почула несподівані звуки знадвору. Ліза підвела голову, прислухалася і вже за мить була разом із фотоапаратом на балконі.

Там на неї чекало доволі нетривіальне видовище. Сусід знизу, написавши маркером на шматку ватмана слово «Балконцерт» і приклеївши його на стіну скотчем, грав на флейті, періодично відволікаючись на те, аби зробити ковток вина зі свого келиха. Інші сусіди, точніше, сусідки, також повисипали на балкони та із зацікавленням спостерігали за цим дійством. «Як гарно ви граєте на сопілці», — похвалила його літня жінка, коли музикант зробив чергову паузу. «Хочеш, поцілуємося?» — докинув папуга. «Це флейта, дякую, — відгукнувся сусід знизу. — Сім класів фортепіано, два — гітара, три — флейта... Але це було в минулому житті, я вже все забув». «Це ви щойно грали „Богемну рапсодію“?» — голосно, аби бути почутою, спитала Ліза і внутрішньо скулилася, настільки вона відвикла від власного голосу. «О, так, зачьот!» — засміявся він і підняв келих в її напрямку, мовляв, п’ю до вас. Ліза трохи зніяковіла і зникла у надрах власної квартири, а коли повернулася з келихом червоного також, він грав уже щось, що вона не могла впізнати. Любителька абсенту курила, папуга Олексій джеркотав, до присутніх доєдналася молода мама, і музикант раптом осікся. «Це ж нічого? Я не заважаю?» — спитав він її.  «Ні, ні, — заспокоїла його білявка, — все нормально, він спить в іншій кімнаті». «Ага, немовля — це хлопчик», — відзначила Ліза. Вже зовсім стемнішало, але балконцерт ще тривав. Вона зробила великий ковток вина й усвідомила, що майже зовсім не знімала.

  В наступні дні сусід знизу концертів більше не давав, але Ліза все частіше ловила себе на тому, що, виходячи на балкон, найперше кидає погляд  вниз і праворуч по діагоналі. Іноді він був там — малював, читав або писав у ноутбуку, сидячи в кріслі-мішку. «Цікаво, чи він сам живе», — якось подумала Ліза. Вона — так, жила вже півроку сама, відтоді як розійшлася зі своїм колишнім і не захотіла більше ніким і нічим заповнювати цю таку несподівано симпатичну їй самоту. Втім, ритм її життя майже ніколи не дозволяв їй по-справжньому бути самою, аж поки не почався цей дивний ніким не передбачений карантин. Батьки і брат Лізи жили в іншому місті, заради подруг не було бажання і сил порушувати правила самоізоляції, і Ліза сумлінно вела життя відлюдниці вже другий місяць. Але часом думка про те, що їй усе тяжче лишатися наодинці з самою собою, неприємно тиснула.

Одного дня вона вчергове навела камеру в напрямку об’єкта її спостереження, й раптом Лізу аж підкинуло: цього разу на шматку ватмана, приклеєного до стіни його балкона, було написано маркером: «Наберіть мене, а?». І номер мобільного. Вона машинально зробила знімок, але далі їй знімати перехотілося. Сховавшись, вона ще деякий час, готуючи вечерю або читаючи, відчувала, як її обличчя і шию заливає гарячим, щойно вона згадувала про те, що сталося. «Може, це взагалі було не мені», — наздогнала її раптом ще одна думка, і Ліза закрила книжку: все одно вона вже кілька хвилин бездумно ковзала очима по одному й тому самому абзаці.

Кілька днів вона не виходила на балкон: щось заважало. Натомість, Ліза врешті сховала все зимове взуття, прибрала на антресолях, дала собі раду з усіма заборгованими клієнтам портретами, видраїла холодильник і навіть розібралася врешті з валізою. Але якоїсь миті вона зловила себе на тому, що знову роздивляється номер телефона сусіда знизу. Її серце вмить провалилося в живіт, коли вона одним махом набрала цифри й почула гудки. «Ало», — сказав чоловічий голос. «Привіт. Це ваша сусідка...» — почала говорити вона і зразу ж згоріла від сорому: ааа, як незграбно... «Ви хочете позичити в мене сіль чи склянку борошна? — засміявся він. — Ви ж сусідка згори? Добре, що ви подзвонили! Так, я погано малюю, але я тільки вчуся. Ви зникли, і я подумав — ну все, приїхали, домалювався. І я приблизно розумію, яка у вас квартира, це легко вирахувати, але я не ризикнув ломитися до вас у двері й просити, щоб ви все ж таки подзвонили мені...» 

Так почалися їхні розмови. Десятки разів на день вони зідзвонювалися і говорили про все на світі. Його звали Антоном, і тепер вони вже були «на ти». Минув тиждень, і вона знала, здається, про нього все: її співрозмовник був власником невеличкого кавового бізнесу і кількох кав’ярень, які тепер занепадали зі зрозумілих причин, мав доньку від попереднього шлюбу, збирав альбоми з живописом, не дуже добре вмів готувати, за винятком випічки, колись лікувався від депресії, але вже кілька років не пив антидепресанти, а ще десять років тому бував на тих самих вечірках електронної музики, що й вона, Ліза, от тільки чомусь вони ніколи не перетиналися. Ну, і так далі. Головне ж, він жив сам; так, вона дуже швидко з’ясувала це найголовніше питання. «Слухай, а, може, я все ж таки до тебе підіймуся? — якось сказав він. — Як мінімум, я пригощу тебе дуже хорошою кавою». «Та ні... — злякалася раптом вона і спробувала віджартуватися. — А що як я не маю симптомів, але заразна? Що я потім скажу твоїй мамі?» Але від згадки про гіпотетичну маму чоловіка, якого вона навіть не бачила зблизька, їй стало ще тепліше в животі та ще більш ніяково.

Все вирішив один день. Тоді Ліза погано спала вночі, їй марилися важкі каламутні сни, в яких вона безкінечно продиралася крізь хащі тропічного лісу — гілки боляче хльоскали її по обличчю, у спину неслися крики хижих мешканців джунглів, і так по колу, по колу, поки вона врешті не прокинулася геть виснаженою. Сонячна пляма звично повзла паркетом, за прочиненим на ніч вікном теплий вітер легенько ворушив гілки вишні, але щось вибивалося з цієї ідилічної і до болю звичної картини. Раптом вона зрозуміла, це був характер звуку: десь там теревенив її пернатий сусід. Зазвичай його хазяйка ніколи не виносила так рано, але сьогодні вранці скрекіт Олексія без упину лунав знадвору. 

Ліза визирнула — на сусідньому балконі не було видно її літньої сусідки, тільки скуйовджений папуга несамовито гойдався на жердинці й виголошував свої монологи. Трохи згодом, пильнуючи каву у джезві (Антон її присоромив, і тепер вона не лінувалася її варити по-людськи), Ліза раптом усвідомила, що саме її збентежило: це ж його, папуги Олексія, голос вона чула уві сні, коли її атакували птахи. Це було дивно: її сусідка ніколи не лишала клітку на балконі надовго без нагляду, тим паче на ніч. 

Ліза знову вийшла на балкон і тепер уже придивилася уважніше. «Олексій — пташечка! Олексій — пташечка! Як справи? Хто прийшов? Ну давай поцілуємося!» — запропонував Олексій, але при цьому виглядав доволі змерзлим і нещасним. «Ви-ибачте?» — гукнула Ліза дещо тріснутим ранковим голосом в напрямку балкону. Як її покликати? Пані? Сусідко? «Я перепрошую, ви вдома?» — крикнула Ліза трохи голосніше, але ніхто не озвався на її голос. Вона ще трохи погукала, але замість літньої сусідки докричалася тільки до молодої: білявка з дитиною на руках вийшла на балкон. «Доброго ранку! Ви не знаєте, як звати хазяйку Олексія?» — спитала її Ліза, і та дещо розгублено, ніби не розуміючи, про що її взагалі питають, похитала головою. 

Відтак Ліза кілька разів набрала Антона, але той не відповідав. Спить? В душі? Блін... Щось неприємне дедалі швидше роз’їдало Лізу зсередини, й вона кинулася в коридор та вийшла на сходовий майданчик. Там, біля сусідніх дверей, уже стояв він і тиснув на дверний дзвоник: навіть у масці Антона було легко впізнати. Він повернувся і швидким поглядом оцінив її піжаму, нерозчесане волосся, домашні капці. «Я здогадувався, що тебе вдасться виманити хіба що хитрощами. Але ти не думай, я ломлюся у двері до іншої жінки, тому що...» «Папуга, так? — продовжила вона. — Викличемо поліцію?» «Та в мене інша ідея...»

Потім вона спостерігала за всім, ніби в тумані чи якомусь кіно, коли він перелазив з її власного балкона на сусідський, як за цим з інтересом спостерігала любителька абсенту, видихаючи дим своєї сигарети, як Антон врешті дістався цілі та зник у квартирі її сусідки, а вже за дві хвилини крикнув звідти: «Ліз, викликай швидку!» Це був дивний, дивний день. Виявилося, що сусідка впала на кухні і зламала якусь важливу кістку, її мобільний був далеко, вона ніяк не могла докричатися до людей і покликати на допомогу, але, на щастя, була при свідомості, коли Антон врешті знайшов її.

Ліза так і сиділа, ніби її поставили на паузу, кілька годин, поки раптом не почула дверний дзвінок, і серце її одразу закалатало. «Лідія Костянтинівна у лікарні в надійних руках. У мене є маски, санітайзер і пляшка смачного вина. Так, я знаю, що зараз одинадцята ранку, але, може, нас це не зупинить?» — уточнив він, коли вона прочинила двері. «Та ні, нас це не зупинить», — подумала вона й відступила назад.

книги ·

Ще в розділі Книги

Популярне