"Весілля під час війни — це символ надії, життя та незламності. Вони хочуть вбити та підкорити нас усіх, забрати нашу свободу, але ми залишаємося собою, залишаємося вільними та продовжуємо жити", — каже Ольга Дячук, експертка в галузі державних комунікацій. Вони з Гошею Тихим організували сучасне українське весілля на подвір'ї Музею Івана Гончара. Про деталі свого свята Ольга Дячук розповіла українському VOGUE
Про нас
Ми Оля і Гоша, мені 33 роки, йому — 34. Гоша — з українсько-єврейської сімʼї з Києва, я — покутянка з Коломиї, яка вже 16 років живе у Києві. Для нас це перший шлюб. Хоча освіта у нас різна, так сталось, що нині ми обидва займаємося державними комунікаціями: я в Мінцифри, а Гоша — радник з комунікацій міністра закордонних справ України.
Про історію стосунків
Ми почали зустрічатися у 2018-му та пережили рік стосунків на відстані (Гоша тоді працював кореспондентом Укрінформу в Нью-Йорку). У грудні 2021-го Гоша, мабуть, передчуваючи велику війну, зробив мені пропозицію. Спочатку ми задумували весілля на вересень 2022-го. Звісно, після 24 лютого ми відклали ці плани на інший час.
Про рішення святкувати
Десь через рік після повномасштабного вторгнення росії ми мали чесну розмову: що робимо з одруженням? Були варіанти просто розписатися, відкласти все на "після війни" або ж робити весілля, про яке ми мріяли. Вибір був складний, але ми вирішили, що весілля під час війни — це символ надії, життя та незламності. Вони хочуть вбити та підкорити нас усіх, забрати нашу свободу, але ми залишаємося собою, залишаємося вільними та продовжуємо жити. Завдяки воїнам, які боронять нашу країну. Крім того, сама подія не була "відірваною" від війни. Ми збирали на весіллі кошти на ЗСУ, дякували нашій армії та піднімали тости за близьких і рідних, які зараз на фронті.
Про ідею покутсько-єврейського весілля
Це була перша і єдина ідея, іншої тематики ми навіть не розглядали — при тому ще до повномасштабного вторгнення. Ми просто такі люди — для нас важливо розуміти і розповідати, хто ми і звідки, вкладати сенс, робити все з любов‘ю до країни. Але головне, як каже Гоша, щоб весілля не було "рандомним". Вигадувати просто якусь оригінальну тему ми також не хотіли, бо це як з татуюванням: сьогодні для тебе це класно, а через 5 років уже крінжуватимеш, дивлячись на фото. Тема ж української ідентичності — вічна.
Про організацію
Ми не великі експерти в організації весіль, але від початку прагнули максимально залучити "своїх" людей. Нам пощастило, що серед наших родичів, друзів, близьких і далеких знайомих — безліч талановитих людей. Зокрема, я багато років знайома з Аньою Бугерою, засновницею весільної агенції Bugeralab. Ми на одній хвилі, і я знала, що їй не доведеться, як-то кажуть, "розжовувати бріф". А сама Аня жартує, що мріяла організовувати моє весілля ще навіть до того, як я познайомилася з Гошею.
Усім декором, зокрема і флористикою, займалась Аня Бугера. Я хотіла, щоб квіти були сезонними і локальними, а помаранчеві акценти — це відсилання до багряних кольорів покутських строїв.
Про гостей
Спочатку ми планували до 80 гостей, але російські обстріли у травні завадили приїхати багатьом з тих, хто живе не в Києві чи за кордоном. Тому було 55 гостей.
Багато гостей ділилися враженнями від першого тосту — звісно, він був за перемогу України. Але ми також вирішили в рамках цього тосту поіменно згадати найближчих родичів наших гостей, які зараз воюють, та подякувати їм за те, що ми можемо мати це весілля. Для багатьох це було неочікувано і зворушливо, тому запам‘яталось.
Про сукню
Я люблю казати, що коли тобі 30+, ти вже точно знаєш, що хочеш на своє весілля. Так у мене було з образом нареченої: я не розглядала інших варіантів, крім iconic-сукні Svitlana від українського бренду Bevza. Коли колекція з цією сукнею вийшла, я саме працювала у fashion-журналістиці, і одразу запримітила її. Ми знайомі зі Світланою Бевзою, і вона погодилась відтворити цю сукню для мене у ніжно-кремовому відтінку.
Щодо взуття, то ще у 2017-му я вдало інвестувала у туфлі з вишивкою від Bevza, які дочекались свого зіркового часу.
У мене також був особливий головний убір — восковий віночок ручної роботи, який для мене створила майстриня Олена Мітюріна. Я вдячна своїй подрузі Марічці Квітці, яка познайомила мене з пані Оленою. Це неймовірна робота, адже кожен елемент ("восковичок") створений вручну.
Поєднання сукні і взуття від сучасного українського бренду, а також традиційного віночка, який носили українки 100—200 років тому, — для мене це і є про нову ідентичність.
Про святкове вбрання Гуцульщини та Покуття VOGUE писав тут.
Про локацію
Ми розуміли, що наше весілля не може відбуватися просто в ресторані чи на природі. Це мало бути особливе місце — як географічно, так і символічно. Святкувати під стінами Лаври — що може бути більш "київським"? Щодо символізму, то музей Гончара — це дуже "моє" місце. Я не пропускаю жодного ярмарку, вечорниць чи лекцій в ньому ще з далекого 2016 року. Колись саме там на Калиті я познайомилася із фотографом Сергієм Моргуновим, який через кілька місяців познайомив мене з Гошою.
Під час весілля для наших гостей була відкрита експозиція "Свято": виставка традиційного українського та кримськотатарського вбрання. І це було дуже доречно.
Про меню
Як і до всього іншого, до меню ми підходили з абсолютним розумінням того, що на столі мають бути страви, які відображають наші культури і регіони, розповідають сімейні історії. Зізнаюсь, ми не одразу вгадали з кейтерінгом. Спершу звернулись до великої компанії та детально описали "вайб" весілля. Але отримавши пропозицію, не відчули, що вона його врахувала. Тоді ми вирішили звернутися до Foodies, компанії наших подруг Яни Жадан та Христини Скрипки. Яна — з єврейської сімʼї з Одеси.
Разом зі своїм бойфрендом, шефом Тимуром Габуєвим, вони майже рік пропрацювали в посидку на гуцульській полонині. Це був справжній match! На нашому святковому столі були єврейські мезе: хумус, бабагануш, форшмак на латкес, а також традиційний "золотий суп" з кльоцками, який готували в дитинстві Гоші.
Мій регіон був представлений баношем зі справжньою бриндзою з Косівщини, м‘ясними делікатесами, які їхали спеціально з Коломиї, а також традиційним галицьким сирником, який спекла моя бабуся Марійка.
На столах була і хала — святковий єврейський хліб.
На нашому весіллі також було особливе вино: виключно від українських виноробів з Одеської, Закарпатської та Тернопільської областей. Вино нам допоміг підібрати наш друг, Сергій Клімов, який вже багато років організовує головну винну подію в Україні, Kyiv Food and Wine Festival.
Про плейлист
Плейлист для нас складав наш друг Сергій Моргунов, якого часто запрошують грати на подіях. Було усе як ми любимо: від Jamiroquai до "Стожари" Яремчука, від Grace Jones і до фінальної пісні вечора — "Києве мій".
Трек для першого танцю обирали за принципом, що це має бути наша пісня. Так вирішили танцювати під "Країну мрій" ВВ: ми любимо цей гурт, цю пісню я часто співала в пластових таборах у дитинстві, а ще нам подобається її сенс, адже все, про що ми мріємо, — це наша сильна і успішна країна.
Про деталі
Запрошення на весілля ми ліпили власними руками: це глиняна табличка у формі кахлю з нашими іменами і датою весілля. Символічно, що ліпили ми з глини, яка виготовлялась на Донбасі. Паперове запрошення для нас створила моя сестра, графічна дизайнерка.
Замість класичного вівтаря ми вирішили зробити стилізовану версію єврейської хупи: за єврейськими традиціями, це полотно на чотирьох дерев‘яних стовпах символізує новий дім, який будує молода сім‘я. Ми вирішили зробити невеличкий entertainment-елемент: на полотні роздрукували наші фото, від дитячих до спільних. Біля хупи стояла справжня гуцульська скриня, в яку ми складали подарунки від гостей.
Музика має важливе значення для мене, оскільки мій дідусь, Роман Хімей, був професійним музикантом в Коломиї, керівником хору "Просвіта". Тому я ретельно шукала троїстих музик, які могли б в центрі Києва грати гуцулку, аркан, голубку, верховинські в’язанки. Головне, я хотіла виходити до хупи не під марш Мендельсона, а під соло цимбалів — гуцульську мелодію Ладкання.
Сюрпризом для гостей стали трембіти: ніхто не очікував почути ці звуки в центрі Києва.
Один з моментів, який запам‘ятається назавжди — це танець аркан. Ми не планували традиційні інтерактивні танці, бо здавалось, просто не буде багато охочих їх танцювати. І яким же було моє здивування, коли всі хлопці та чоловіки на весіллі радо стали до Аркану і повторювали кроки, які вперше бачили! Аркан має неймовірну енергію і це було дуже видовищно.
У нас був прекрасний ведучий — Вадим Карп‘як, для якого це був перший досвід проведення весілля, — коломиянин, як і я, та могилянець, як Гоша. Знайти ведучого, який з вами на одній хвилі, — це величезний відсоток успіху весілля.
Ще у мене було "деревце" — традиційний елемент весілля для майже всіх регіонів України.
Це прикрашене хвойне дерево виносили до хупи мої молодші брати, а моя племінниця несла обручки у гуцульській шкатулці.
Про українство та космополітизм
Я б хотіла, щоб українці загалом заново відкривали для себе українство. Це не лише про те, щоб нарешті купити вишиту сорочку, але й щоб розпитати батьків, бабусь і дідусів при свій рід: ким були предки, у що вірили, що співали і що їли. Водночас хотілося б знайомитись і з іншими культурами та історіями. Я щаслива, що через Гошу дізналась багато про єврейські традиції, я люблю запитувати друзів з різних регіонів про те, як у них заведено.
Ми живемо у час, коли космополітизм вже не сприймається так, як раніше. Нарешті багато українців почали розуміти значення тожсамости, навіть якщо і не знають такого слова. Тому так, я б хотіла, щоб підкреслення ідентичності стало новою нормою для нас як у святкових ритуалах, так і в щоденній рутині, наприклад, в переході на українську мову.
Більше фото весілля в українському стилі дивіться в галереї.
Фото: Ліана Дуднік
