Поділитися

Київ – Мілан: як оформити документи, знайти житло та облаштуватися в Італії

Піарниця Юліанна Ходаковська під час воєнних дій змогла виїхати до Мілана — нам вона розповіла про особливості перебування в Італії, які краще знати українським вимушеним переселенцям.

Я була з тих людей, хто взагалі не вірив у вірогідність війни, тому коли вночі з 23 на 24 лютого в повітрі й навколо відчувалась якась напруга й тиск, я списала це на мої хвилювання особистого характеру, не могла довго заснути й уже десь о четвертій ранку випила снодійне та провалилася в сон. А за кілька годин прокинулася від звуків вибухів та крику сирен. Взяла телефон, а там уже купа дзвінків і повідомлень, що розпочалася війна. Найперший страх мене охопив за мою маму, яка вранці мала вилітати зі Стамбула, а вона така людина, що її ніщо не зупинить, тому звістка про закриття авіаційного простору мене дещо заспокоїла. Далі, розуміючи, що можуть бути проблеми з банками, я побігла знімати готівку, повернулася й лягла досипати, адже снодійне ще валило мене з ніг.

Київ, 24 лютого 2022

Я завжди вважала себе ідеальним солдатом, адже моя психіка дуже адекватно реагує на екстрені ситуації, форсмажори та негаразди, у мене немає ступору, я не впадаю в істерику, не піддаюся страху й дію з огляду на обставини раціонально й холоднокровно. Найкращим рішенням у цей момент для мене стала пропозиція подруги переїхати до неї в безпечніший будинок з підземним паркінгом, у квартиру на другому поверсі, тоді як я мешкала на 21-му у висотці біля центрального вокзалу (як ви пам’ятаєте, вона таки зазнала пошкоджень). Моя тривожна валіза складалася з двох спортивних костюмів, піжами, пари джинсів, светра, звісно, ноутбука, грошей та їжі. Тоді я й гадки не мала, що з цим комплектом перетну всю Європу.

Майже тиждень ми з подругою спостерігали за війною з екрана смартфона, репостячи новини, та не вірили, що все це наша нова реальність, адже скидалося на те, ніби ми герої якогось фільму-катастрофи. Дні минали в потоках інформації, дзвінках рідних і друзів, особливо багато повідомлень ми отримували із-за кордону, адже багато хто не вірив, що все це насправді, а не сфабриковані новини.

Район, де Юліанна жила в Києві

Від’їжджати з країни я не планувала взагалі, в мене й думки такої не було, я не з лякливих, але новина, що до нас їдуть чеченські бойовики, змусила мене поміняти плани. Померти від кулі чи ракети не так страшно для мене, як бути зґвалтованою десятьма чеченцями. Багато хто з друзів уже виїхав на той час, родина моя живе в Миколаєві, тож залишатися одною було небезпечно.

1 березня наші італійські друзі запропонували вирушити на кордон з Молдовою і спробувати його перетнути. Ми вперше за цей час вирушили і житлового комплексу й були вражені кількістю блокпостів і перевірок. Місто було порожнім та тривожним, біля крамниць стояли черги. Виїхати нам вдалося ближче до вечора, у напрямку Боярки ми вже стали реальними героями подій, адже над дахом автівок лунали вибухи та пролітали вогні ракет. Вимкнувши фари, ми проїхали кілька кілометрів і зупинилися на вимогу тероборони, яка попередила, що далі рухатися вночі небезпечно й краще заночувати в місцевому інтернаті.

Далі все, як у кіно: ніч, ліс, стареньке приміщення, прохання вимкнути світло та телефони, маленьке ліжко, на якому ми спали втрьох – я, Аліна та шпіц Джесіка. Потім подорож по трасі, де за денного світла ми побачили великі пошкодження після вибухів і перші наслідки війни стали реальними, на заправці черги за їжею та пальним. Перші гарячі напої за добу були щастям, на кордоні налякані люди, крики дітей, стурбовані та змучені довгою дорогою жінки. Особливої перевірки не було, на кордоні Молдови й Румунії дуже швидка процедура, окрема черга для українців та співчутливі очі прикордонників.

And just like that … 2 березня я стала біженкою з маленькою валізою та без будь-яких планів на майбутнє. Чи було мені страшно за себе — ні, я завжди вміла викручуватися й починати спочатку, лякало лише те, що моя родина та друзі все ще там, де йде так звана спецоперація.

Моя ідеологія життя нарешті стала очевидною для всіх, а саме: "Проживати кожен день, як останній, щоб потім не шкодувати – надавати увагу близьким, смачно їсти та пити, подорожувати, цінувати комфорт, не відкладати втіху на потім". Мені навіть здалося, що життя та ця філософія вже давно готували мене до таких обставин.

Після кількох днів дороги й ночі в інтернаті теплі й м’які ліжечка та гарячий душ у простих готелях Молдови й Румунії здалися нам найвищим благом цивілізації та люксового життя. Але вражало й те, що ці країни, хоч і ближчі до Європи, набагато менше розвинуті, ніж Україна. Далі був Будапешт, де ми нарешті відчули себе в безпеці: навколо Європа, спокійні люди, смачна кава, запах випічки, таке враження, що й не було ніякої війни. Але ми вже інші та ніколи не станемо колишніми. До мене відразу прийшло розуміння, що так, як було, вже ніколи не буде, наша країна стане іншою, і це вже будемо нові ми. Сподіваюся, кращими, ніж були, і, звісно, на це потрібен час, а виживати маємо зараз.

Юліанна Ходаковська з подругами в Будапешті

Кінцевою зупинкою євротуру була Італія. Перетинаючи кордон, я мала дуже дивне відчуття, адже Італія одна з моїх улюблених країн і асоціюється зі святом dolce vita, а зараз був флешбек у 2006 рік, коли батьки везли мене в Київ на навчання, і я розуміла, що колишнього комфортного життя не буде, а буде нове, невідоме, яке ще треба заслужити.

Моя найкраща подруга (Наталка Романі) нещодавно вийшла заміж за італійця й замість медового місяця отримала біженців з України, а саме мене та свою родину в кількості чотирьох осіб. Планували святкувати весілля, а натомість познайомилися зі складною бюрократичною системою італійців.

Складність у тому, що італійці майже не говорять іншими мовами, навіть у відділах імміграційних служб уся інформація італійською, а працівники розмовляють лише рідною мовою. Я була серед перших українців, які звернулися з проханням оформити тимчасове перебування в Мілані, адже розуміла, що пройде ще кілька днів і черги стануть нескінченними. З одного боку, це було важко, адже місцеві органи все ще не розуміли, що з нами робити й лише переводили стрілки з однієї організації на іншу, а з другого — було простіше, адже вони не дуже прискіпливо ставилися до оформлення та швидко прийняли документи, пообіцявши надати документ Permesso di Soggiorno вже за місяць.

АЛГОРИТМ ДІЙ (ПІВНІЧ ІТАЛІЇ)

— Заповніть анкету (для кожної особи — окрема анкета):

— Перевірте наявність і дійсність свого закордонного паспорта. За потреби зверніться до Генерального консульства України в Мілані.

https://www.facebook.com/

— Упродовж 48 годин після в’їзду в Італію у відділі санітарної служби зробіть тест на виявлення SARS-CoV-2. У тому ж відділі санітарної служби отримайте код STP (або картку SSR для дітей і вагітних жінок): це дасть доступ до системи медичного обслуговування.

— Упродовж 8 днів після в’їзду в Італію повідомте місцеві органи про свою присутність на території (Dichiarazione di presenza). Для цього, зверніться до будь-якого представництва поліції (Polizia di Stato: Questura/Commissariato).

— Повідомлення про присутність на території Італії подається один раз. Щоразу, коли змінюється помешкання, його власник упродовж 48 годин має заявити про поселення в себе іноземця (Dichiarazione di ospitalità).

— У відділку поліції (Polizia di Stato: Questura/Commissariato) з’ясуйте правила оформлення дозволу на проживання в Італії (Permesso di soggiorno) у разі возз’єднання сім’ї/подання запиту на гуманітарний захист тощо. Поцікавтеся, чи можна відразу призначити зустріч для подання документів для оформлення дозволу на проживання. Докладніше за посиланням: https://www.facebook.com/

Розміщенням біженців опікується місцева влада (Prefettura): https://www.protezionecivile...

Можливість навчання дітей, працевлаштування дорослих, надання фінансової допомоги чи пільг біженцям наразі розглядають італійські органи. Генеральне консульство України в Мілані залучило волонтерів для допомоги біженцям на території Північної Італії. Звертайтеся, будь ласка, за телефонами: +393516149179, +393519303843.

Що стосується допомоги держави:

— житлом забезпечують переважно жінок з дітьми

— обіцяють видавати кожному біженцеві 300 євро впродовж трьох місяців

— надають медичне обслуговування

— дітей влаштовують до навчальних закладів

— безплатні мовні курси надаються на розсуд комуни, у якій ви перебуваєте

— за потреби, забезпечують їжею та одягом

Гаряча лінія підтримки українських біженців у Мілані працює від 10:00 до 17:00 +393 519 30 38 43

Якщо ви маєте ресурси орендувати житло, то тут спіткають неабиякі труднощі, адже оренда можлива щонайменше на пів року й лише за наявності робочого контракту та банківських гарантій.

Мій досвід ґрунтується більше на допомозі друзів, а не держави чи організацій, адже саме вони допомагають конкретним людям і родинам не словом, а ділом. Наприклад, італійський винар Даріо П’єраціулі прихистив дві родини з дітьми з України, надавши житло та допомогу у власному маєтку.

Юліанна Ходаковська в гостях у Тіно Веторелло

Мені особисто пощастило познайомитися, дякуючи власникові київського винного бутика Wine Mart Андреа Полоссі, із зірковим шефом Тіно Веторелло. Він планував відкрити ресторан у Києві до війни, а тепер запропонував мені співпрацю та обмін досвідом у своїх проєктах.

Я продовжую свою діяльність на території Італії, адже цією активністю допомогаю заробляти моїм підрядникам, які залишилися без замовлень в Україні, а саме таргетолагам, дизайнерам та іншим. У мене немає остаточного розуміння, коли і як завершиться війна, я усвідомлюю лиш те, що треба бути мужніми, боротися, працювати й не опускати рук, адже ми живемо один раз і ми самі володарі своєї долі, хоч якими будуть обставини, треба бути сильнішими.

Бажаю всім нам миру та спокою!