Як відновити ресурс та знайти в собі сили рухатися далі: три історії зі щасливим фіналом

У складні часи варто шукати точки опори. У Дніпрі за підтримки Бюро гуманітарної допомоги USAID вже майже два роки працює Безпечний простір IRC для жінок та дівчат, який надає всебічну підтримку, від психологічної до юридичної, — усе це безкоштовно. З його відвідувачками познайомилась Альона Пономаренко.

Набережна Дніпра, біла будівля, великі вікна. Дізнатися про Безпечний простір можна, лише якщо знати, що шукаєш, — або якщо просто проходити повз. Часто так і трапляється: жінки бачать вивіску, несміливо заходять — а далі залишаються. Потім приводять із собою подруг — або знаходять ком'юніті тут.

Безпечний простір — це центр ресурсів і сили для жінок і дівчат. Тут доступні різноманітні види підтримки: тренінги, курси, йога, фітнес, арт-терапія, консультації психологів та жіночих лікарів. Це також місце для юридичної та моральної підтримки, платформа для жіночих ініціатив, де жінки можуть навчатися, розвиватися та підтримувати одна одну. У цьому просторі жінки знаходять безпеку, обмінюються досвідом і вірять у свої сили змінювати світ на краще.

Мета простору — допомогти жінкам віднайти опори в житті, повернути собі відчуття себе, знайти ресурси рухатися далі.

"Дніпро — як у 2014-му, так і сьогодні — приймає чи не найбільшу кількість внутрішньо переміщених осіб. Але ми орієнтуємося не лише на ВПО, — адже всі жінки сьогодні потерпають від війни, — каже керівниця програми Захисту та розширення прав та можливостей жінок IRC в Україні Анна Браткова. — Для когось буде актуальним так званий набір гідності із засобами гігієни, а для когось — індивідуальна або групова терапія".

Головне, вважають тут, — розуміти потреби жінок і давати ту допомогу, яка їм потрібна.

Центр відкрили в серпні 2022-го, після початку повномасштабного вторгнення. Облаштували дитячу ігрову, додали кабінети спеціалістів, зал для занять йогою — і запустились. Попри те, що такі проєкти не рекламуються відкрито, адже багатьом відвідувачкам потрібно залишати своє місцеперебування в таємниці, центр одразу здобув відомість.

Тут є дивани, кавомашина, книги про жіноче здоров'я, навіть цукерки з безтурботною назвою "Сливки-лінивки". Персонал не питає "Навіщо ви до нас прийшли?" — людина в складній життєвій ситуації навряд чи здатна сформулювати відповідь навіть на таке просте питання. Просто з порогу приймають у своє коло — і оточують турботою.

Наймолодшій гості тут було 14, найстаршій — під 80. Кожній комфортно. Можна просто сидіти на затишному дивані та працювати на ноутбуці. Можна обговорити з психологом та юристом свою життєву історію — й отримати дієві поради. Можна малювати картини чи слухати лекції з протидії насильству, направленому проти жінок.

Жінки та дівчата не лише в Україні, а по всьому світу стикаються з дискримінацією та відсутністю доступу до рівних можливостей. Чи то прийняття рішень у родині чи громаді, чи то ризик насильства на ґрунті статі, — жінки та дівчата часто піддаються насильству. Саме тому всі програми IRC спрямовані на забезпечення гендерної рівності, що дозволяє жінкам та дівчатам досягти покращень у сферах безпеки, здоров'я, освіти та добробуту. IRC прагне, щоб жінки могли ухвалювати рішення, які впливають на їхнє життя.

Іноді активності — просто привід побути в жіночому колі, знайти подруг чи перевести подих.

Нещодавно в матеріалі VOGUE про те, як швидко покращити свій ментальний стан, ми згадували про важливість спілкування. Воно дійсно працює, — про це свідчать історії багатьох відвідувачок. Так, фотографиня з Енергодара через окупацію була вимушена евакуюватися до Дніпра з трьома дітьми. Нове життя й нові соціальні зв'язки вибудовувались дуже складно. Майже випадково жінка потрапила до Безпечного простору. Почала ходити на йогу, знайшла подруг. І знову відчула потребу знімати. Портрети відвідувачок, більшість з яких вперше в житті позували перед професійною камерою, досі прикрашають Простір. На них — жінки різного віку та зовнішності, які знову вчаться бачити світло в собі. Таких історій багато. Розповідаємо три з них.

Наталя Фурса

"Мене звати Наталя, мені 46 років. Я, — мабуть, це треба озвучити, — внутрішньо переміщена особа з Донецької області, з Бахмутського району, міста Часів Яр", — говорить жінка з ясними очима і модною стрижкою боб, і її голос майже не видає хвилювання.

Вона приїхала до Дніпра в квітні 2022-го, разом з 15-річним сином. Міша готувався вступати до університету — потрібно було створити умови для занять. "Яке то навчання, коли немає світла, газу, без кінця лунають вибухи", — каже Наталя.

70-річна мама та 96-річна бабуся лишилися в місті: "Це рідна домівка, куди ми поїдемо, що ми будемо робити" — цей текст знайомий всім, хто хоч раз намагався вивезти старших родичів в безпечне місце. Чоловік залишився доглядати Наталіних рідних.

Наталя гарувала на двох роботах, щоб утримувати всю родину. Психологиня за фахом, з 13-річним досвідом соціальної роботи, ночами працювала на м’ясокомбінаті. Так тривало кілька місяців, але організм дав збій — почала хворіти. Крім того, хотілося, щоб робота приносила задоволення. Майже випадково їй трапилась вакансія в Міжнародному комітеті порятунку, який, зокрема, опікувався і Безпечним центром для жінок та дівчат. Це стало ковтком свіжого повітря: і реалізація, і підтримка колег.

"Коли працюєш з людьми і долаєш разом з ними життєві бар'єри, то стаєш сильнішою сама".

Вона допомагає підопічним розробляти плани виходу з кризи, готувати документи, заяви тощо. "Ми часто працюємо з жінками, які потерпали від насильства. Багато ситуацій схожих: фізичне, психологічне, економічне насильство. Але кожна вирішується по-різному".

Наталя пояснює, що в роботі вони спираються на сильні сторони жінки, на її життєвий досвід і стан. "Ми показуємо шляхи подолання певних бар'єрів. Обговорюємо наслідки. А жінка сама вирішує, яким піти".

"Кожна історія по-своєму складна, — каже Наталя. — Коли стається одноразове насильство, то жінка ще перебуває в ресурсі. Їй достатньо допомогти переїхати до безпечного місця, організувати тимчасове проживання в державному закладі, потім вона швидко знаходить роботу, переїжджає на квартиру — і влаштовує своє життя. Але буває насильство, яке триває роками, воно руйнує людину повністю".

Наталя згадує історію жінки, яка після років життя з аб’юзером змогла розлучитися і спокійно жила з дитиною вдвох. Раптом її колишній чоловік, який вже мав двох дітей в іншому шлюбі, згадав про третю дитину — як про гарантію відстрочки від призову. І почались нові кола пекла, коли батько забажав забрати дитину до себе. Довелося залучати юристів, щоб відстоювати інтереси дитини.

Трапляються випадки фізичного насильства, яке тягне за собою інвалідність. Тоді жінці допомагають зробити медичне обстеження, оформити довідку МСЕК, інвалідність, пенсію тощо. Потім забезпечують необхідними інструментами, щоб вона могла пересуватися. На жаль, жінка не завжди звертається до поліції, щоб притягти чоловіка до кримінальної відповідальності.

Але просвітницька робота Безпечного простору триває: працівниці їздять з лекціями про те, як розпізнати насильство і яким воно буває (часто в силу виховання і життєвого досвіду жінка навіть не може його розпізнати). Запрошують представників Нацполіції для відповідних лекцій тощо.

Власну життєву ситуацію Наталя професійно менеджерила сама. Коли в Часовому Ярі в квартирі не стало ні вікон, ні дверей, лежача бабуся врешті погодилася виїжджати. Наталя організовувала евакуацію, зняла ще одну кімнату в гуртожитку, де поселила бабусю та маму. Купила спеціальне ліжко, колісне крісло тощо. Бабуся дожила свій вік у теплі, догляді, в любові, поруч з рідними.

Наталя допомогла адаптуватися і мамі: та перенесла інсульт, морально виснажилась, важко звикала до нового міста. Згодом все налагодилося: мама сама гуляє Дніпром, син вступив до вишу, вивчає технології та кібербезпеку, чоловік переїхав до родини та займається улюбленою справою.

У Часовому Ярі в родини не залишилося нічого: будинки, улюблена дача, гаражі — все зруйновано. Все, що лишилось, — дитяча Мішина ковдра. Виїжджаючи під обстрілами, чоловік Наталі взяв із собою лише її.

Олена Петренко, 39 років

"Я класична жителька маленького міста", — каже Олена з Сіверськодонецька (колишній Сєвєрдонецьк) Луганської області. До початку повномасштабного вторгнення у неї було ідеальне життя: коханий чоловік Артем і син Гліб, затишна квартира в центрі міста, яку вони купили в 2020-му і з любов’ю обставили якраз напередодні війни. Бабуся і мама поруч, улюблена робота. Олена працювала в міському суді, в обід пішки приходила додому, запускала посудомийну машину, робот-пилосос, приготування їжі в мультиварці, щоб увечері їх трьох зустрічала чиста затишна квартира. Гліб, якому перед повномасштабним вторгненням виповнилось 7, пішов у перший клас, ходив на хор і малювання, заняття з ліплення з глини та пластиліну, тренування зі скелелазання і танці, мріяв ще і про басейн.

Все змінилося 24 лютого 2022-го: тоді в місті почались активні бойові дії. Вони з чоловіком мотались по аптекам, розшукували ліки для літніх сусідів, допомагали купити продукти. Про евакуацію не хотіли й думати: бабусі Олени було 81, мамі 63, виїздити з міста вони не збирались. Олені теж не хотілося їх залишати. Вони вже не вперше переживали подібне: в 2014 році місто два місяці було окуповане, а після тих подій в будинку облаштували бомбосховище. Але якоїсь миті стало ясно: до сховища можна просто не добігти.

Вони вирушили з міста на евакуаційному автобусі з трьома наплічниками, з повним відчуттям, що це ненадовго. "Якби я знала, — гірко каже Олена, — взяла би принаймні сімейні фото". В дорозі у Гліба піднялась температура, — з’ясувалося, COVID. Довелося їхати до Краматорська, до спеціалізованого центру лікування дітей.

Друзі Артема, які евакуювалися з Дніпра, запропонували їм пожити у власній квартирі. Так Олена опинилася в новому місті. Воно здавалося неосяжним, велетенським, незатишним. Але були і плюси: працюючі аптеки, магазини і відносна безпека. Вона досі згадує, як Гліб дивився на вафлі в магазині як на диво: в Сіверськодонецьку з продуктами було вже дуже погано.

Мама з бабусею наважилися виїхати лише в квітні 2022-го, коли бабуся зламала руку, а мама ледь не загинула від обстрілу. Так вони опинилися всі разом в одній квартирі. "Було дуже тяжко", — зізнається Олена. Адже в Сіверськодонецьку кожен з них мав власний простір.

Через травму та стрес бабуся перестала ходити. За нею потрібно було доглядати: перегортати, мити, перевдягати. Це лягло на Оленині плечі. Все ускладнювалося тим, що стосунки в родині стрімко погіршувалися: вони не мали досвіду проживання разом, і безглузді прискіпування одне до одного часом доводили до божевілля. Вона затискала вуха Глібові, щоб він не чув особливо емоційних речей, але це не надто рятувало. Було ясно, що потрібно роз’їжджатися, але зробити це було нереально: коштів не вистачало.

Тоді вона почала шукати способи проводити якомога часу більше поза домом разом із дитиною. Це теж було не просто: за час у Сіверськодонецьку, а потім в лікарні вони так звикли до закритого простору, що виходити на вулицю стало проблемою. Паралельно сталася ще одна трагедія в її житті: розрив взаємин із батьком.

Потрібно було себе вмовляти, щоб вийти з квартири хоч ненадовго. Але в одну з таких експедицій вони із сином потрапили до Безпечного центру для жінок та дівчат.

Тут влаштовували різноманітні заняття для дітей і заняття з психологом для дорослих.

"Психологічна підтримка виявилась рятівною, — каже Олена. — Саме усвідомлення того, що у всіх є власна битва, може дати багато".

Сесії з психологом відбувалися щотижня. "Через те, що я мала постійно дбати про інших — сина, маму, бабусю, — повністю втратила відчуття власних потреб. Навколо мене не було адекватних дорослих, а тут я їх знайшла", — каже Олена. Так поступово, зі стану розгубленості, вона шукала свій шлях. Ходила на малювання, заняття з мозаїки, відвідувала англійський мовний клуб.

Проблеми потроху почали вирішуватися. Вона відновила роботу дистанційно, знайшла пансіонат для бабусі, де та отримує повноцінний цілодобовий догляд. Її мама переїхала в Ірландію, де врешті облаштувалася. Чоловік почав працювати в гуманітарній організації — і знайшов себе. Вони щодня зідзвонюються з бабусею, навідують маму в Ірландії. До Дніпра приїхала академія танців, де раніше займався Гліб, — "шматочок рідного старого життя, за який ми тримаємось".

Її психологиня, з якою вона працювала щотижня в Центрі, звільнилася, але вони продовжують займатися далі. Вона нарешті має час для себе і родини.

Анастасія Смірнова, 23 роки

Вторгнення 2022 року застало Анастасію в Лисичанську. Вона вчилася в Східноукраїнському національному університеті імені В.Даля і якраз проходила судову практику в рідному місті. Настя мріяла про юридичну кар’єру — їй ще зі школи імпонувала ідея захисту прав, боротьби за справедливість, гендерної рівності тощо.

Тоді о п'ятій ранку її розбудила сестра: "Вставай, почалася війна". "Я не повірила, звісно. Ну як у таке можна повірити?" — каже Настя. Почала читати новини — і знову опинилась у подіях липня 2014-го. Їй було тоді 13. Бойові дії тривали два тижні — "просто активні бомбардування, нічого такого", — повідомляє Настя, і від цього стискається серце. Той досвід, зізнається вона, певним чином допоміг пережити початок повномасштабного вторгнення, яке сильно зачепило мирне населення. "Містом їздили бойові машини, і стрілянина відбувалася просто поміж будинками".

Одразу стало ясно, що потрібно знімати гроші, закуповувати продукти, павербанки, щоб не залишитися без зв'язку. На вулицях миттєво утворились великі черги, полиці магазинів спустошились. Але всією родиною вони намагалися підтримувати нормальне життя. Мама керувала великим магазином, і він не переривав роботи. "Ми всі дуже переживали за неї".

Неподалік від їхнього будинку було військове училище, яке потрапило під обстріл. "Було десь близько 11 вечора, папа щойно привів маму з роботи, ми з братом і сестрою вимкнули світло і лягли спати, – спати хотілось постійно, ми всі були виснажені. Щойно вдалося задрімати, і кімната освітилась". Настя буденно пояснює: "Якщо ви бачите спалах, то обстріл дуже поруч". За пару секунд почалися гучні вибухи. Вона вклала 18-річну сестру і 12-річного брата на підлогу, веліла їм закрити голови. Каже, паніки не було, — "паніка — активний емоційний стан, а ми просто заклякли". Щойно видалася пауза в обстрілах, вони схопили наплічники і побігли в підвал. "Цемент, пил, холод, всі емоції, що їх люди принесли з собою, — було важко".

Обстріл тривав всю ніч; на вулиці перебили газопровід, і звук газу, що витікає, Настя пам’ятає досі. На ранок вони побачили, що сусідній будинок на 8 під'їздів — без вікон і дверей. Одразу зникли світло, газ, згодом — і вода, і зв'язок. "Відсутність базових умов для життя, до яких ти звик, сильно впливає на стан. Особливо коли навколо літають снаряди", — тихо каже Настя.

Вони переїхали в інший район міста до родичів. Наступного дня просто під вікнами їхньої залишеної квартири розірвався снаряд.

Близько двох тижнів вони провели в чужій квартирі, вдесятьох з господарями. Але і там стало надто небезпечно: зі свого будинку на пагорбі вони могли бачити авіаудари по Сіверськодонецьку та Рубіжному.

У сестри загострився стрес: щоразу, чуючи звук літака, вона сідала, закривала голову руками і мовчала. Тому якось вранці вони сіли у свій легковик, взяли мінімум одягу, якісь необхідні речі — і залишили позаду все.

Їхнім прихистком став шелтер (місце компактного проживання) у місті Підгороднє під Дніпром, де вони ночували просто на матрацах на підлозі шкільних кабінетів, але принаймні спали, не здригаючись від вибухів. Про навчання не йшлося, хоча процес тривав, і потрібно було здавати контрольні, виходити на заняття онлайн тощо. Настя з родиною ділили простір з безліччю інших людей, а потім дивом знайшли будиночок.

У травні дівчина склала іспити, отримала диплом. Вона склала резюме, розіслала його всюди, але жодної відповіді не отримала. Врешті відгукнувся міський центр соціальних служб: там вона почала з посади юрисконсульта, яку суміщала із соціальною роботою. Згодом влаштувалась в центр допомоги постраждалим від домашнього насильства.

Якось вона потрапила на навчання до Центру підтримки жінок та дівчат у Дніпрі — і майже одразу зрозуміла, що це її місце сили. Втім, через повний робочий день не могла приходити сюди як гостя. Тоді резонно вирішила, що може перебувати тут в іншій якості — як сторона, що надає допомогу. Подала резюме, пройшла співбесіду — і отримала роботу мрії. Найбільше в ній цінує те, що люди, які приходять в Простір, не залишаться без підтримки.

"Це неймовірне відчуття — бачити, як змінюється постава, вираз обличчя і погляд людей, які приходять по допомогу пригніченими і спустошеними, і щодня відновлюють віру в себе".

Каже, що колеги є один для одного підтримкою, і що сам простір надає сил. Зараз вона навчається в магістратурі, заочно. Каже, так вдається тримати баланс між роботою і навчанням. Живе в Дніпрі, звикає до нового життя, яке ледь не розлетілось на друзки в лютому 2022-го. І так само сильно, як і раніше, хоче допомагати іншим.

Про центр

"Ми звикли: українка — сильна, незалежна, опікується всім сама. Але звертатися по допомогу потрібно. Так само, як і опікуватися своїм ментальним здоров'ям", — каже Анна Браткова, керівниця програми Захисту та розширення прав та можливостей жінок IRC в Україні.

.Анна понад 20 років присвячує себе захисту прав жінок і гендерної рівності. Її шлях розпочався в юності, коли вона долучилася до першого жіночого центру в Україні. Вже тоді вона усвідомила, що допомога жінкам стане її місією.

З 2014 року Анна активно підтримує українських жінок, зокрема внутрішньо переміщених осіб, забезпечуючи їх необхідною допомогою та захистом. Під час повномасштабного вторгнення у 2022 році вона залишилася в Дніпрі та за підтримки місцевої влади, волонтерів, громадських обʼєднань та бізнесу заснувала волонтерський центр, об’єднавши понад сто добровольців. Їхня діяльність стала підтримкою для тисяч сімей, демонструючи силу людяності. Сортували, їжу, одяг, постіль, посуд, гігієну. "Пів року мої ранкові пости в інстаграмі були анонсами потреб, — згадує вона. — Ми стали першою точкою, куди зверталися жінки, що приїздять із зон зіткнення. Людина заходить, заповнює картку потреб і забирає те, що їй сьогодні потрібно, з того, що є". Одночасно Анна змогла на безкоштовних засадах запросити до співпраці психологів, медиків, аніматорів. "У нас навіть працював барбер-волонтер, який міг підстригти дитину, — каже Анна. — Для мами, яка провела місяць в маріупольських підвалах, це було безцінно".

У травні 2022 року Анна приєдналася до Міжнародного комітету порятунку, ставши першою співробітницею програми захисту жінок, та заснувала безпечний простір для жінок і дівчат разом із командою. Тут вона продовжує свою місію: забезпечувати жінкам безпеку, підтримку та можливість бути почутими. Її досвід дозволяє створювати ефективні рішення, що допомагають жінкам відновлювати свої життя.

Анна вірить, що колективні дії здатні змінити суспільство. Вона наголошує на важливості підтримки жінок, адже це не лише питання прав — це питання можливостей. Вона впевнена, що разом можна побудувати світ, де жінки почуваються в безпеці, а їхні голоси чутні.

Міжнародний Комітет Порятунку (IRC) надає підтримку українцям у Польщі, Сербії, Болгарії, Німеччині, Італії, Греції, США та Великій Британії. IRC пропонує фінансову допомогу, психологічну підтримку, правові консультації та послуги з культурної адаптації. У Гдині діє центр для жінок і дітей, а у Варшаві та Катовіце — простори для консультацій з працевлаштування та бізнесу. Особлива увага приділяється жінкам, які постраждали від війни: їм забезпечують безпечний притулок і всебічну підтримку. Мета IRC — допомогти не лише сьогодні, а й створити умови для сталих позитивних змін у житті жінок та дівчат.

Якщо вам потрібна допомога, звертайтеся [email protected]