Ростислав
Текст: Альона Пономаренко
Фото: Viс Bakin
24 лютого Шекспірівська зала Франківського драмтеатру перетворюється на бомбосховище, режисер, актори і вся команда — на волонтерів, а сам театр — на гуманітарний хаб із готелем у гримерках, кухнею в колишньому кафе та простором для приймання й сортування медикаментів і одягу на камерній сцені. Іноді життя влаштовує "зрізи знань" — позапланові, болючі, що миттєво оголюють саму сутність речей. Так виявляється, що команда Держипільського до викликів готова — не лише на сцені, а й у житті.
У мирні часи театр, який зі своїм художнім керівником здобув всеукраїнську славу та звання "національного", — головна атракція Івано-Франківська. Так, як грали тут, не грали ніде: авангардний, дещо нуарний "Гамлет" у підземеллі, з-посеред битої плитки й іржавих східців; естетська "Енеїда", яку на День Незалежності ставили також на горі Піп Іван, поруч з обсерваторією "Білий слон"; "Солодка Даруся", з якою театр об'їздив всю Україну та гастролював за кордоном. "Часом у мене складається враження, що ми готувалися до війни: весь наш патріотичний репертуар про це, — каже режисер. — З 2014 року почали відкриватися нові сенси, коли ті самі репліки звучать інакше, й актори раптом усвідомлюють це просто на сцені — і ледве стримують сльози, щоб дограти роль до кінця".
Феєричні "Гуцулка Ксеня", "Коляда та й плєс" й "Гуцульське весілє" Держипільського є легкими мюзиклами лише за формою; за змістом це об'ємні й детальні етнографічні дослідження. Він народився в Косові — мову й уклад життя гуцулів всотував від діда й баби. І не було меж тій пристрасті, з якою відтворював на сцені вбрання, звичаї або події. Від початку війни ця закоханість у своє, рідне набула не лише мистецьких, а й ужиткових форм.
"Ми одразу почали збирати кошти на ЗСУ, — згадує режисер. — Швидко налагодили логістику з-за кордону. Через те що наші актори медійні, нам довіряли". Актори Франківського драмтеатру — зірки, знайомі не лише театральному глядачеві: Олексій Гнатковський зіграв у "Довбуші" Олеся Саніна. У Романа Луцького — безліч кіноролей ("Брати", "Століття Якова", "Дорога додому", "Віддана", "Сторожова застава"). Надія Левченко знялась у фільмі Валентина Васяновича "Відблиск", що 2021 року потрапив до основної програми Каннського кінофестивалю. Разом з Іваном Бліндаром (це він зіграв роль Кузьми у фільмі "Я, Побєда і Берлін") вони стали рушійною силою ГО "Рух опору. Рух допомоги", заснованого в театрі одразу після вторгнення.
Упродовж перших тижнів команда жила в театрі. Збирали на автомобілі, тепловізори й оптику. Акумулювали й відправляли гуманітарну допомогу. Охороняли театр цілодобово, бо була загроза диверсій. У підвалі, де донедавна ставили модних "Гамлета" й "Ромео і Джульєтту", ховалися перелякані втікачі з Маріуполя, Чернігова, Бучі й Ірпеня. Актори готували їжу, годували їх і намагалися бути трохи психологами — співчували, говорили, обіймали. Емпатичний і рішучий, Держипільський знайшов спосіб розрадити гостей: вже 7 березня переселенці в підземеллі дивилися "Енеїду".
Звісно, без рефлексії не обійшлося: "Спочатку було незрозуміло, потрібно це чи ні. Що грати — трагедії, коли вони й так розгортаються в реальності, чи комедії, що підносять настрій, проте можуть видатися блюзнірством у час, коли гинуть люди". Проте реакція глядачів, які нарешті змогли виявити емоції, принаймні розплакатися, довела: театр — надпотужна терапія. "Переживаючи чиюсь трагедію чи радість, людина обнуляється — і це дає змогу поглянути на світ по-новому".
Вже за чотири дні показували "Гамлета". Далі ставили драму "Нація" за твором Марії Матіос. "Нація" в укритті виявилася потужною художньою метафорою — так народився воєнний проєкт "Театр у бомбосховищі", а Франківський драмтеатр став одним із тих небагатьох у країні, які не припинили діяльності через війну.
16 березня російські загарбники розбомбили драмтеатр у Маріуполі, де знайшли прихисток сотні цивільних. Це стало потрясінням для всього світу і для Держипільського зокрема: "У нас теж переховувалися люди. Ми непокоїлися за їхню безпеку". Тому якийсь час вистави не афішували. Скасували й частину репортажів — у театрі тоді перебувало безліч міжнародних та українських журналістів. Одне з інтерв'ю Ростислава все ж таки вийшло в італійській пресі — під враженням від нього міністр культури Італії Даріо Франческіні написав твіт "Театри всіх країн — це світова спадщина людства" і повідомив, що його країна готова відбудувати театр у Маріуполі.
Держипільський від самого початку розумів, що творчі колективи у всій країні позбавлені можливості працювати — і був готовий підтримати їх. Франківці надавали майданчики для труп з Одеси, Херсона, Харкова. А з Національним президентським оркестром створили мистецький проєкт "Бій за Україну". Це перформативна вистава, яка спростовує російську брехню — про "радянський" гімн "Вставай, страна огромная", що насправді є поцупленою піснею повстанців УНР "Повстань, повстань, народе мій" 1919 року; про ще одну вкрадену мелодію "Там вдали, за рекой" — спотворену баладу Українських січових стрільців 1914 року. Привласнення культурних цінностей, утиски української мови, геноцид українського народу — російські злочини один за одним поставали перед глядачем. Трупа з благодійним туром об’їхала Україну — й назбирала коштів на автомобіль для ЗСУ.
Палкий підхід франківців до всього, що вони роблять, — чи то квота для внутрішньо переміщених осіб на безкоштовні перегляди, чи то ініціатива "підвішений квиток", чи підтримка фотовиставки Tribunal Вєри Бланш про події в Бучі, чи вистави й артпроєкти — не лише про мистецтво, але й про життя.
Після перемоги Держипільський планує театральну експансію. "Світ уперше за багато століть відкрив для себе Україну. Стало очевидно, що ми не проєкція Росії та не пострадянська країна в чужому фарватері. Ми окрема нація з великою історією — героїчна, красива, яка сміливо протистоїть злу", — наголошує режисер. Тепер трупа наполегливо вчить англійську. Що показувати іноземному глядачеві? "Те, що зчитується на рівні відчуттів, роботи, де закладено космос: стародавні духовні співи, автентичні українські пісні".
Наприкінці нашої розмови лунає повітряна тривога. За кілька хвилин має початися чергова прем'єра (протягом 2022-го їх було вісім) — "Лісова пісня на полі крові" за мотивами творів Лесі Українки. Але глядачі в безпеці: нова сцена-"межа", де відбудеться вистава, — теж у підвальному приміщенні, облаштованому як укриття. Мистецтво рятує — в усіх сенсах.
