"Якщо ти здасися, легше не стане": інтерв'ю з Тайрою
Письменниця Ірена Карпа поговорила з військовослужбовицею, волонтеркою Юлією Паєвською (позивний Тайра), яка вижила в російському полоні.
За цей рік ми безповоротно змінилися — звичайні герої віднайшли в собі незвичайні риси. А ще відкрили для себе інших незвичайних героїв, які жили і діяли роками, часто невидимі для пересічного ока. Це можна сказати про ветеранів — людей, для яких незвичайні обставини склалися на Майдані й тривають десятий рік поспіль.
У кожному герої найцікавішою є його людська, вразлива частина. Хоч як дивно, вона і сприяє виживанню, бо відсилає до нормальності життя. Едіт Еґер, описуючи перебування в Аушвіці, розповідає, як ув’язнені дівчата обмінювалися рецептами гуляшів і штруделів, які готує мама вдома. Як знаходили привід посміятися, влаштувати "конкурс цицьок" чи станцювати. Все це втримує планку людяності в обставинах, де людину з тебе намагаються витерти.
Якщо Юлія Паєвська, відома світові як Тайра, напише колись мемуари про свій військовий досвід і полон — а я вірю, вона це зробить, коли можна буде озирнутися на прожите зі спокійної відстані, — в нас, цілком можливо, буде своя Едіт Еґер. Тим паче ця ветеранка, військова парамедикиня, спортсменка і в минулому дизайнерка тепер проходить вищі психологічні студії. Переосмислити травму, запитуючи себе не "чому зі мною це сталося", а "що я можу з цим зробити", — челендж для нашого суспільства найближчими роками. Це психологія не жертви, що пливе за течією обставин, а переможця. І це — якраз випадок Тайри.
24 лютого Росія, зокрема, вдарила по наших звичках. Одна з них — цілком собі побутовий гедонізм. Зручне тепле ліжко, в якому можна добре виспатися, бо до нього звик. Хороша кава і "доброго ранку" від баристи із сусіднього кіоску. Книжка під пледом. Кіно ввечері. Улюблена їжа, що символізує спокійний вихідний чи просто те, що ти вдома. Всі ці нехитрі матеріальні речі — наші якорі в нормальне життя. Що з нами відбувається, коли їх насильно виривають? За що, крім спогадів про усмішку дорогої людини, сміх дитини, собачу радість, чіпляється пам'ять, аби втримати нормальність у нелюдських умовах?
"Дівчата в камері мріяли про тирамісу, — усміхається Тайра. — Мені іноді хотілося устриць. Попри те, що колись у Марселі з’їла їх пів ящика, аж до білкового отруєння. Знаєш, що це?" Я сміюся: устриці навряд чи доїдуть до неї живими, якщо відправлю з Франції. "Ще сумувала за козиним сиром". (А це доїде, наперед перепрошую працівників пошти за виразні запахи.) Людям, які люблять добре попоїсти, можна довіряти — завжди була в цьому переконана.
"Коли я вперше з госпіталю вийшла погуляти, пішла в київську "Пастатеку" і з’їла там — одразу! — дві порцайки пасти. А вони мене люблять і щедро накладають…" Навіть не уявляю собі, з яким апетитом має їсти людина, що уникла смерті та знову смакує свободу.
"Нам до великої війни присилали з Риму в армію пасту, оливки, — розказує Тайра. — То я там, через те що іноді товаришам готувала, і сама їла краще, ніж удома: знаєш, коли просто мюслі — і досить. З української їжі улюблене — вареники з вишнями, деколи сальце. А так-то важка вона. Картоплю не їм, хліб дріжджовий, пиріжки. Займаюся спортом серйозно. Без нього здохла б".
"Я тоді (перед повномасштабним вторгненням. — Прим. авт.) якраз на Invictus Games готувалася. Виходила на пік форми. Астму глушила препаратами, а так фізуха була чудова. Але стався Маріуполь. Ігри пройшли без мене. Звісно ж, я могла би виїхати першого ж дня — півтора року вже як була дембель. Але чітко бачила, що тут я буду корисна. І лишилася".
Окупанти схопили її під час вивезення цивільних — жінок і дітей — на безпечну територію. Тайра збиралася повернутися з гумконвоєм назад, хоча місто вже було в оточенні. "Якщо залізти на висотку й подивитися навколо, там усе скидалося на фільм про апокаліпсис. Я розуміла рівень пи*деця: відбити це було нереально. Прорубати коридор і вивезти хоча б цивільних — теж. Рано чи пізно москалі прийдуть і почнуть нас захоплювати. Так, це госпіталь, і лікарів за всіма законами не мусили б чіпати, але що їм закони?"
Один із її найболісніших спогадів тих днів — як заплакала над тілом молодої жінки просто серед вулиці в Маріуполі. "Навколо все вибухає й валиться, хтось кричить, хтось кличе на допомогу. А їй я вже нічим не можу допомогти. І от цієї миті цілий під’їзд "панельки" складається і падає у мене на очах, як картковий будиночок. І така дивна думка: москалі самі руйнують це совкове минуле. А воно могло би ще їм там служити і служити".
"Катування струмом, побиття і психологічні знущання — більше не кажу, щоб не нашкодити тим, хто там. Чимало наших людей досі в полоні. Щодо полону я не договорюю, але завжди точно викладаю факти, нічого не додаю". Схоже на біг між краплями: відповідати на запитання, не зачепивши ні дрібки зайвої інформації. Нічого з того, що могло б загальмувати чи скасувати обмін полоненими.
Хороша фізична форма, впертість ("це моя основна риса") і критичне мислення допомогли Тайрі пройти крізь полон і не дають спинитися тепер. А ще — вже згадуване "що я можу з цим зробити?" у відповідь на те, що підкидає життя. Як-от історія з кашею-перловкою у в’язниці. Найдешевша, несолона, але на диво добре зварена. "Той, хто її варив, добре знав свою роботу. Все інше їсти було неможливо, а от кашу — так. Я вийшла після неї з такими міцнющими нігтями, як пазурі! — сміється Тайра. — Ну, це ж ти для Vogue пишеш, дівчатам буде цікаво".
Дівчатам цікаво ще й те, де брати сили під час безвиході. Чи думаємо ми, як почуваються жінки в полоні, будучи відірваними від родин, коли немає жодної правдивої новини, самі маніпуляції й тортури — як фізичні, так і психологічні? У своїх інтерв’ю Тайра каже, що поряд із нею жінки трималися героїчно. Ймовірно, не всі — людська природа вразлива, ніхто не знає, як повівся б за таких обставин. "Знаєш, у голові під час знущань було дві думки. Перша: якщо ти здасися, легше не стане. Друга: хоч би як було хріново, воно закінчиться".
Це точно закінчиться. Слова, які в надважких ситуаціях варто карбувати в голові капслоком. Звільненням чи смертю, але закінчиться. "Це не пекло, це чистилище. Або ти вмираєш, тебе вбивають, або ти через це проходиш і звільняєшся. А взагалі, знаєш, у тому стані байдуже — вб’ють тебе чи ти вийдеш. Ти вже себе вважаєш мертвим тисячу разів".
Звільнені з полону жінки розповідали, як їх змушували вчити російський гімн і як вони потай співали українською, щоби "змити бруд". Тайра ж знову виводить нас до концепції "якщо так сталося, то що я можу з цим зробити". "То просто не всім пощастило бути психологами! — відмахується вона. — Бувало таке, по 30 разів змушували його співати, коли щось накосячиш. То я собі аналізувала рівень НЛП, який заклав Міхалков, поки його писав. Я з цього гімна (тут, читаючи, самі вирішуйте, де ставити наголос. — Прим. авт.) витягла головне: навчилася володіти голосом. У мене ідеальний слух, а от з інтонуванням не склалося: вічно стрибала з тональності в тональність. А тут натренувала потрапляння в ноти. Бо командувати — це одне, співати — інше".
Полон, окупація, бойові дії — будь-яке важке випробування змінює людей. Хтось розуміє це відразу, хтось потім. Десь ми стаємо вразливішими, а десь міцніємо. Інколи будуємо стіни між собою й іншими, щоб захистити вразливість (власну? чиюсь?). Тайра зізнається, як важко після полону навіть уявити собі тактильний контакт. "Треба через це переступити. Вже коли робиш крок на українську землю, бачиш знак "Україна" і кажеш собі: жодна людина більше не торкнеться мого тіла, бо вб’ю на місці! А тут виходять назустріч наші хлопці в українському однострої, з шевронами. Такі гарні й такі свої. І я: ні, ніхто мене не торкнеться. Я сама їх обійму!"
Коли ми спілкуємось онлайн, Тайра саме повертається з Давоса: знімала післяопераційні шви, виступала з доповіддю про стан українських військовополонених. "Захід може зробити дуже багато. Та як не крути, найкраще працює обмінна група ГУР. На жаль, не все від нас залежить: москалі не гребують анінайменшим приводом, щоб скасувати домовленості та зробити нам боляче. Бо навіть померти не так страшно, як повернутися назад до них, коли ти майже вільний. Коли майже ступив на рідну землю".
Пам’ятаєте книжку Франсуази Барб-Ґалль "Як розмовляти з дітьми про мистецтво"? Відповідно до віку, жанрів, сенсів. Останній рік я збираю таку умовну книжку "Як говорити з іноземцями про війну в Україні": запитую про слова і методи всіх, хто промовляє нашу правду назовні.
"З людьми треба розмовляти мовою, яку вони розуміють, — каже Тайра. — Хочеш донести, що Україна єдина й неподільна? Не варто починати зі слів "Пункт такий, стаття така-то…", коли звертаєшся до сталевара чи фермера. Він махне рукою й піде собі пити пиво. То хай краще уявить, як приходить сусід і ні сіло ні впало відбирає сарай. Бо так, нібито, проголосували твої кури! От що він зробить у відповідь, цей фермер? Пам’ятаю, німець один на дайвінгу 2022 року патякав, мовляв, "Україна нападе на Росію". Дістаю карту, показую розміри: ось вам Росія, ось Україна. Ви собі уявляєте, щоб така невелика країна напала на таку величезну? Хоча, ні, стривайте. Щось таке було. Чи не в 1939-му?.. Він почервонів як рак і такий: вибачте-вибачте…"
Я не дуже люблю запитувати людей про плани на майбутнє. У теперішніх умовах можна загадувати хіба що напрямок. Для Тайри він — боротися. Допомагати там, де вона є. Тим, кого не можна зараз забути, бо забуття для полонених може значити зникнення. Втім, я не могла не запитати, чи буде продовження "Ангелів Тайри", знайомих нам іще з 2014-го (добровольчий медично-евакуаційний підрозділ. — Прим. авт.).
"Все обладнання, що надбали "Ангели Тайри" з 2014 року, загинуло в Маріуполі й на "Азовсталі". Як проєкт фізично він уже не існує. Але якось у Києві написала лише один пост до медиків: "Якщо будуть обстріли і місто не впорається, можемо зробити команди швидкого реагування на допомогу ДСНС і медикам". Так вони самі організувалися, я лише приїхала їх обійняти. Питаю: як назвемося? Вони: може, "Ангели Тайри"? Ні, кажу, давайте будемо "Ангели Києва". Так і вирішили. На щастя, поки ще ці "Ангели" без роботи".
Утім, чимало робити чекає попереду нас як суспільство. "Найважчий виклик — відновлення, — каже Тайра. — Але без совка, корупції та хабарів". Нікому з притомних людей не налазить на голову, як можна наживатися на придбанні генераторів, розкрадати гуманітарку, робити відкати на закупівлях для армії, коли просто зараз гинуть люди.
"Планка, задана ціною життів українців, така висока, що ми не можемо дозволити собі втратити шанс збудувати нову країну. Цей народ гідний найкращого. Наша країна потужна й багата — це видно одразу, щойно припиняють красти. Тепер час формування нових сенсів. Суспільство, як на початку еллінських часів, може керувати країною саме. Істинна демократія, коли вирішує суспільство, а не той, у кого більше бабла. Відродити дух, не відроджуючи минулі совкові традиції, — в цьому завдання України. А ще — дати приклад світові, як це робити".
Ірена Карпа
Письменниця, журналістка і співачка, розробила курси для роботи з емоціями "Терапевтичне письмо" та My story 2, а тепер працює над книгою про любов під час війни.
Яке ваше найбільше відкриття про себе за цей рік?
"Виявила, що можу багато працювати, коли є така мотивація, як котики й бавовна".
Текст: Ірена Карпа
Фото: Andrew Grey
Стиль: Tanya Nemchenko
Макіяж: Svitlana Rymakova
Читайте також
