Про любов та війну: читаємо уривок з нового роману Ірени Карпи
У видавництві #книголав вийшла одна з найочікуваніших книг цієї осені — 500-сторінковий роман "Він повертається в неділю" Ірени Карпи, уривок з якого ми публікували в колекційному видані "Сучасна українська проза та поезія".
"Він повертається в неділю" — це чуттєва й відверта історія про любов на тлі війни і про те, як ми наважуємося жити й відчувати у найстрашніші часи. Пропонуємо до читання уривок з роману, який вже цими вихідними можна знайти на фестивалі "Книжкова країна".
"Цей безцінний час, який проходить і який нам вже ніхто ніколи не поверне..."
Вона чує ці слова його голосом.
Жінка, що завмерла над рікою, вдивляючись в обличчя місяця-повні. Вона не чує, як десь зовсім поряд гуркотить під землею потяг метро, як ходять за спиною запізнілі туристи й собачники, а може вже й ніхто не ходить о цій порі. Вдивляється в дрижання вогнів у темних водах, знову підіймає очі до близького неба.
Простягнути пальці.
Відчути його дихання в себе на шкірі.
Бути на відстані доторку.
Ця мить, це "до" — як нота, на якій хоч трохи здатен зависнути їхній безцінний час.
І між цією миттю й миттю доторку шкіри до шкіри Віра встигає зрозуміти:
— Я кохаю його.
…
Він пише їй про час і одразу шкодує. Навіщо додавати їй тривог?.. Він чує, як вона повторює його слова своїм голосом.
Місяць над степом у вікні машини, де він сьогодні ночуватиме, сумний і величезний. Він щось знає, цей місяць. І від цього нестерпного знання до нього виють сільські собаки на ланцюгах і вільні вовки степу.
Я кохаю тебе, я тебе хочу.
Всю, цілком, тут і тепер, наче час можна смикнути, як театральну завісу, й вийти прямісінько на сцену — ту, де вони лише вдвох. Без глядачів, без репетицій і без режисера. Люди, що кохаються, нічого не чекаючи.
Жінка заплющує очі й міцніше кутається в піджак з тонкої шерсті.
Чоловік обіймає її ззаду й цілує в шию, зовсім трохи відгорнувши комір піджака.
"Давай поїдемо звідси далеко-далеко", — думає вона, пестячи його волосся кінчиками пальців.
"Куди завгодно, серце, — думає він. — З тобою — куди завгодно".
Його руки в неї під піджаком, під тонкою блузкою, торкаються грудей.
Вона дихає важче й голосніше, сонні голуби на набережній повертають голови до цього дихання.
Він притискає до себе її спину, вдихає волосся, відчуває кожен вигин її тіла. Великий круглий місяць підглядає в шибу броньованої машини.
Вона сама скидає з себе одяг, скидає туфлі прямо у воду Сени, штовхнувши їх крізь отвори між бильцями мосту.
Він підіймає її легко, як пір’їнку, розвертає до себе, цілує в губи, наче вперше.
"Це і є вперше", — сміється вона, дивуючись, як вільно й геть не зимно їй над цим посрібленим нічним степом.
Він чує, як зовсім поряд із закутою в камінь річкою гуркоче підземне метро.
Місто порожнє. Ніхто не побачить, як вони над ним летітимуть.
Степ зовсім тихий, навіть вітер вщух, ніхто і ніщо не почує, що вони шепочуть одне одному, як гаряче дихають.
Вона ледь чутно скрикує, відчувши його в собі.
Час зависає й знову пливе, як води закутої річки.
Він чекає, щоб вона розкрила очі.
"Нарешті", — каже хтось.
"Я так люблю тебе", — відповідає інший.
Вони кохаються ніжно й довго, до самого ранку, коли стає вже прохолодно і тверезо.
А тоді прокидаються. Кожен у своєму ліжку.
Вона в помешканні у місті над рікою.
Він у броньованій машині серед степу.
— Їдьмо, командире. Вже сонце он встає. Ну й місяць був уночі! Я ні чорта не міг заснути, — потягується Захар на сусідньому сидінні.
Атрей мовчить.
(…)
З Атреєвим "кохаю" Віра почувається всесильною.
Йдучи бульваром від булочної до ятки з городиною, вона наспівує кубинську пісеньку. Безхатькові, що жебрає під банкоматом, кидає всі монети, що були в гаманці. Переходячи дорогу, посміхається всім, хто йде назустріч, від дідів до студентів, — якісь із них потім довго дивляться їй вслід. Віра сяє, як супермодель на подіумі, — байдуже, що дефілює вона у старих спортивках і з волоссям, закрученим в "дульку".
Навіть до Шарля вона стала приязнішою: розпитує, що там у нього на роботі, готує те, що він любить, напереріз Аньчиній кухні виживання.
"Господи, спаси й помилуй…" — безсилий Голос мириться з поразкою моралі.
Не їсти й не спати… що в цьому складного? Вірі за паливо тепер щось інше. Вона чекає вечора, виглядає його "+450", донатить на його збори — годиться все, до чого він має стосунок.
У квітковій крамничці на розі Сен Жермену й вулиці Бернардинів Віра купує букет хрустких тюльпанів — жовтих, білих, червоних — подарувати Аньці. Просто так. Бо квіти вдома треба мати завжди — як перець і каву. Пританцьовуючи, вона злітає сходами на свій четвертий поверх.
— Як це — мені?! — не вірить Анька. — За шо?!
— Ну бо життя триває, — Віра не знаходить нічого оригінальнішого. — Як казав Джон Леннон, життя – це те, що з нами стається, поки ми будуємо плани.
Аньку ця відповідь помітно засмучує. Вона мовчки йде на кухню наповнити вазу водою.
"Знайшла ти, кого вчити гедонізму…" — докоряє Голос.
— Я про те, що ми гарні, відносно молоді й нема чого себе зайвий раз у глухий кут заганяти! — кричить Віра навздогін Аньці.
Та гримить каструлями, певно, вже миє посуд, залишений Сашкою й Алісою.
Віра йде на кухню:
— Ти вибач, якщо я щось ляпнула не те…
Хоч би Анька не розплакалася. Це геть зібʼє їй настрій.
"Тільки про себе й думаєш".
— Та нє, ти шо! — Анька обертається, очі сухі. — Я дуже люблю квіти, просто… я не пам’ятаю, коли мені їх хтось востаннє дарував.
— Як?! А Степан?!
У Віриній уяві чоловік, який щоночі засипає дружину повідомленнями, як він тужить у розлуці, у реальному житті до того мав так само б засипати її квітами.
— Ох, Степан... — кривиться Анька, витираючи мокрі руки.
Акуратно складає червоно-білий рушничок у плетену корзинку й несподівано сміється:
— Прикинь, він взяв зареєстрував мене в тіндері!
— Степан?!
— Ага. Каже, налагоджуй життя там, бо раптом мене вб’ють.
Так от що її тригернуло. Наша пісня гарна й нова.
— А що я поморозилася, то він сам почав з чуваками переписуватися. Прикинь?! Від мого імені. А потім ще і ревнувати.
Віра не мала, що сказати.
— Неадекватний.
Анька сказала це сама. Не так давно він спакував і передав їй маршрутками з Києва всі її красиві сукні й туфлі на підборах — каже, ти в Парижі, живи й насолоджуйся.
— І куди я в них піду? В чергу за гуманітаркою? Чи на бомжацькі курси французької?!
Про гуманітарку Віра говорила сто разів — не ходи туди, не треба. Анька однаково вперто ходила на пункти роздачі їжі при церквах, вистоюючи черги разом із багатодітними африканськими родинами й безхатьками.
— Це не принизливо, це навіть весело! — брехала вона чи то Вірі, чи й самій собі, вивантажуючи на кухні пачки з розчинним картопляним пюре й трилітрові бляшанки консервованого горошку.
— Правда, мене там скоро побʼють конкуренти — українців у черзі бачать волонтери й проводять наперед. Сьогодні я пізно прийшла, то там тьотя дуже бідкалась, що мені не лишилося сосисок і бананів.
— Ну так, ти таке худе й мале, що прям обов’язок тебе нагодувати! — Віра жалібно дивиться на Аньку. — Як ти це тягла все?
— Та нормально, — Анька махає рукою й риється в телефоні. — Тут ще роботку пропонують пару разів на тиждень. Прибирати в готелі. Там, правда, матраци по п’ятдесят кеге, але ж блін — якраз і накачаюся!
Відтепер у їхній ванній з’являтимуться готельні шампуні й люксове мило, а в Аньчиних днях зникне ще кілька годин.
— Найсмішніше, що мій проєкт у Києві — це якраз люксовий готель. Щоправда, я там проєктую електрику, тож навряд чи те, що я роблю в Парижі, можна назвати дослідженням. І ще, блін, уніформу видали нам синтетичну — смердиш у ній вже за перших пів години.
Віра злилася на Аньку за цю нещадність до себе й одночасно захоплювалася: вона б так не змогла. Втратити все, крім гідності, й боротися за свою незалежність. Гроші Аньці потрібні були для того, щоби винайняти окрему квартиру. Шарлю не подобалася ця ідея – до переселенців він вже звик. На відміну від Віри, Анька дивним чином завжди вмудрялася залишити вечерю на плиті й поприбирати вдома. "Ти би краще викинула хлам свій з мого кабінету, була би їм додаткова кімната!" — час від часу повторював Шарль.
Його кабінет Віра вперто називала своєю майстернею, складаючи там уламки розписаної керамічної плитки, старі цеглини з клеймами, зразки карпатської ґонти, відколоті фрагменти кам’яних фризів та інше архітектурне сміття. Колись давно вона почала клеїти макет будинку, але відразу і закинула. "Роботою займися", — сухо кидав Голос, висміюючи її кволі спроби поробити щось "для душі". Її "будинок мрії" із картону й дроту так і бовванів у напівтемряві, як розпочате будівництво, на яке не дали дозвіл. Віра відчиняла двері цієї майстерні й одразу ж закривала. Але викидати з неї точно нічого не збиралася.
Віра прочиняє двері й заглядає в напівтемряву. Пора би провітрити, давно вона тут не працювала. Вікна, правда, взагалі в технічний двір, тож заносить час від часу смаженою рибою й часником. Лишить відкритими на ніч.
Вона вмикає настільну лампу й бере зі столу перший-ліпший скетчбук. Раптом захотілося помалювати — давно такого не було. Але не тут. Тут не вийде — замучить совість, піде помагати Аньці з вечерею чи дошкуляти Сашці з домашкою.
— Я скоро буду! — кидає Віра, злодійкувато вислизаючи за двері квартири.
На терасі коло квіткової крамниці, з видом на церкву, їй колись малювалося добре. Наче вона — не вона, а туристка-художниця, що милується Парижем.
Скетчбук у ворсистій обгортці наполовину чистий. Віра швидко прогортає нудні "практичні" сторінки — обрахунки, контакти, списки завдань і дати. Жодного ескізу!
Олівець нагострений — хоча б одна хороша звичка з універу. Як колись давно, Віра дозволяє йому рухатися самому. І зовсім не дивується, коли на жовтуватому папері виринають обриси знайомих кам’яних стін і гостроверхих дерев, що стримлять у небо.
Дім серед кипарисів.
Віра посміюється з себе, ковтаючи гірку чорну каву. Погладжує сторінку, кутик обкладинки. Забуте відчуття. Цікаво, скільки в неї накопилося по шухлядах отаких блокнотів? Занадто гарні, щоби малювати абищо, занадто пам’ятні — хай дочекаються кращих часів. А тут така справа з війною, що чорт його зна, коли такі часи настануть.
Віра промальовує черепицю на даху і дикий виноград, що дряпається стінами. Коли з-під олівця з’являється кущ розмарину, вона спиняється. І, несподівано для себе, пише:
"Звучить жахливо, але дещо є, за що я вдячна цій війні…"
Віра крадьки озирається, наче хтось із людей за столиками поряд може підгледіти, що вона пише кирилицею. Чи, десь із такою ж імовірністю, прочитати її думки.
"… якби не вона, ми би ніколи не з’явилися в житті одне одного".
— Un verre du blanc, s’il vous plait! — офіціант саме проходить повз, гріх не попросити білого.
Поряд за столиком парочка підлітків цілується з таким натхненням, що в будь-який інший місяць, крім травня, це вважалося б незаконним.
Вона вириває листок зі скетчбука. Значить, буде Атреєві лист. Паперовий, старомодний, який він зможе помацати. Хай буде бодай щось фізичне поміж ними.
"Завдяки тобі мені знову хочеться творити — це таке забуте відчуття. В роботі пауза. Колись би я панікувала через це й себе чморила, що доведеться вмерти з голоду. А тепер кажу: ось, маєш час, то чом би не накидати ескізів на нові проєкти? Нехай сміливі й "невжиткові", але хто сказав, що все має орієнтуватися на смак споживача?! Чогось я думаю, що ти мене підтримаєш… Може, тому, що зрозумів про Дім із кипарисами. Ось я прямо вже пишу тобі по ньому — це ескіз, а ще ж макет у мене є в майстерні. (Він же "старий хлам", словами декого…) Макет смішний — ніби будиночок для Барбі, тільки не рожевий. Для душі.
Коли його почала, то казала собі, що клеїти дрібні детальки буде наче медитація: черепички там усілякі, мінілистя винограду. Закинула, звісно ж. Терплячість і дрібна моторика — не мої сильні сторони. Я хаотична й нетерпляча… Тікай, поки не пізно)) Хоча я можу і практичні речі вигадати. Щось про відбудову українських міст після війни — бо буде запит, знаєш?
"…і розлетиться запит по "своїх", до чого ти там?" — крехтить Голос.
Віра розуміє, що лист про любов пішов не туди.
"Нічого дивного — як завжди, ти про себе і про себе!"
Віра починає з нового рядка: розпитує Атрея, яку він любить музику і фільми, про його дитинство і життя до війни. Цікаво, чи могли вони розминутися на набережній в якийсь із її приїздів до Дніпра? Чи, може, коли він жив у Києві на Володимирській, вони ходили в той самий супермаркет чи аптеку?..
На телефон приходить повідомлення: "Вечеря готова. Ти де?"
Від Аньки.
Віра дістає з гаманця десять євро, має вистачити з чайовими. Допиває свій келих великим ковтком: не хочеться, щоб Анька чекала.
Вона похапцем дописує:
"Я ніколи не бачила тебе, я не знаю, як звучить твій голос, яка на дотик твоя шкіра і як ти пахнеш. А все ж із кожним днем ти наближаєшся. Це дивне відчуття, наче одна тягуча нота поселилась всередині мене. Інколи вона звучить на рівні сонячного сплетіння, інколи на рівні очей — тоді з них ллються сльози. Зараз же ця лінія проходить низом живота…"
"І ото не стидно? — кривиться Голос. — Доросла баба, дитина вже є. А пишеш, як ото малолєтка на гормонах".
Трохи є. Скривившись, Віра відриває половину листка з цим абзацом. Це все вино натщесерце.
З нової сторінки Віра пише:
"Пиши мені про все: про музику й кіно, про друзів, про війну. Все, що вважаєш за потрібне. Дуже хочу від тебе паперового листа. Бо я не пам’ятаю, коли мені було із кимось так цікаво…
І це ми ще до кіберсексу не дійшли".
Віра затраскує записник й підводиться з-за столика.
Її кидає в жар. Бо одна справа — торкатися себе, уявляючи, що це він, а інша — перевести це в слова й відправити йому. На це наважитися треба.
"Думаєш, ти така оригінальна? — насміхається Голос. — Та зараз тисячі, якщо не сотні тисяч інших жінок пишуть рівно те саме чоловікам на фронт. Стандартний краш у тебе, дорогенько!"
Віра посміхається. "Краш" — це щось нове в репертуарі Голоса. А те, що вона не одна така закохана дурепа, навіть її тішить.
Телефон вібрує повідомленням.
"+450. Посплю трохи".
Повернувся.
"Завжди до мене повертайся. Живим і цілим", — шепоче Віра, гладячи великим пальцем його "плюс".
Листопад 2024
