Магічний реалізм Маркеса: 5 творів для знайомства з автором
6 березня 1927 року народився Ґабрієль Ґарсія Маркес — видатний колумбійський письменник-прозаїк, журналіст, політичний діяч, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури 1982 року. Його твори — класика ХХ століття, написана в жанрі магічного реалізму. Магічні прийоми легко поєднуються з реаліями життя, що захоплює і спонукає до глибоких роздумів поціновувачів творчості Маркеса.
"Сто років самотності"
"Сто років самотності" — найвідоміший роман Ґабрієля Ґарсія Маркеса, що побачив світ 1967 року і вважається одним із кращих літературних творів автора. Події роману відбуваються у вигаданому місті Макондо. Місто росте і розвивається, у ньому вирує політичне й економічне життя. Але незабаром приходить громадянська війна, яка охоплює всю країну й добирається до цього тихого куточка. На жителів міста чекають нові випробування: банановий бунт, багатоденний дощовий циклон.
Паралельно з життям Макондо розкриваються таємниці сімейства Буендіа. Самотність і розчарування, як прокляття, висить над родиною покоління за поколінням. Відсутність любові — ось головна їхня біда.
Книга не є легкою для сприйняття, вона наштовхує на роздуми та водночас на пошуки сенсів між рядками.
"Кохання під час холери"
Роман з дуже красивою назвою і присмаком фатальності. Сам автор неодноразово говорив, що це його улюблений витвір, джерелом натхнення для якого стала реальна історія батьків.
Тут Маркес розповідає про дівчину Ферміну, яка встановила собі "крайній термін" для одруження — 21 рік. Красуня не прийняла пропозицію свого друга дитинства, а вийшла заміж за поважного доктора. Він надто захоплений своєю роботою і своїм життям на стороні. Тому у Ферміни дедалі частіше виникає думка, що вона зробила неправильний вибір. Та доля подарує їй ще один шанс, щоб стати щасливою, і це буде кохання під час холери.
"Полковнику ніхто не пише"
Повість "Полковнику ніхто не пише" — це гімн людській стійкості та надії. Маркес розповідає про людину, яка бореться за справедливість та гідне життя у своїй бідній країні.
Невеличке колумбійське містечко, 1956 рік. Полковник, якому нещодавно виповнилося 75 років, мешкає на окраїні зі своєю хворою дружиною. Вони живуть дуже бідно, продано все, що тільки можна. А полковник не втрачає надії та щоп’ятниці чекає листа, у якому йому мають повідомити про призначення пенсії за участь у бойових діях. Проте очікування не мають жодного сенсу, полковнику ніхто не пише.
"Полковнику ніхто не пише" — один з перших творів автора. В ту пору він ще не прийшов до свого особливого стилю, тому це реальна історія, а не магічний реалізм.
"Очі блакитного собаки"
Серед усього доробку Ґабрієля Ґарсіа Маркеса можна легко не помітити оповідання "Очі блакитного собаки". Історія, яку він написав 1950 року, має невеликий обсяг, але безліч змісту.
Красива і сумна розповідь про пошук кохання. Дуже важливо знайти свою половинку, адже ніхто не хоче провести життя на самоті. Головні герої роману – одинокі люди, які бачать один одного уві сні. Тому вигадують фразу, за якою чоловік зможе відшукати жінку — "Очі блакитного собаки". Відтоді вона пише ці слова на стінах, з надією, що чоловік побачить їх і згадає про неї. Та чи зможуть вони зустрітися, чи впізнають одне одного в реальному житті? Адже щоранку він забуває свої сни.
"Осінь патріарха"
Роман у гротескній формі описує життя Патріарха — латиноамериканського диктатора, президента. Такий собі збірний образ всіх тих загарбників у владі, яких було так багато в історії Південної Америки XX століття. Він управляє країною вже понад 100 років, настільки довго, що став більше символом, аніж людиною-лідером. І йому тільки й залишається, що ходити по величезних залах палацу, згадувати минулі часи, коли сонце не могло обійтися без його наказу, й усвідомлювати, що в нього є безмежна влада, яку нікуди застосувати. Тут мало інформації про самого президента, багато здогадок та легенд. Автор сильно перебільшує в своїх описах, тому важко зрозуміти, де правда, а де вигадка. Роман "Осінь патріарха" — один з найкращих романів про владу, який точно заслуговує на увагу читачів.
Текст: Оксана Багрій
