Уривок із нового роману Ірени Карпи "Мій хлопець повертається в неділю"

Події нового роману Ірени Карпи "Мій хлопець повертається в неділю" відбуваються водночас у Парижі та на східному фронті війни в Україні, а герої закохуються, жодного разу не зустрівшись наживо. Ексклюзивно публікуємо уривок із твору письменниці, який побачить світ у 2025 році.

"Цей безцінний час, який проходить і який нам вже ніхто ніколи не поверне..."

Вона чує ці слова його голосом.

Жінка, що завмерла над рікою, вдивляючись в обличчя місяця-повні. Вона не чує, як десь зовсім поряд гуркотить під землею метро, як ходять за спиною запізнілі туристи й собачники, а може вже й ніхто не ходить о цій порі. Вдивляється в дрижання вогнів у темних водах, знову підіймає очі до близького неба.

Простягнути пальці.

Відчути його дихання в себе на шкірі.

Бути на відстані доторку.

Ця мить, це "до" — як нота, на якій хоч трохи здатен зависнути їхній безцінний час

І між цією миттю й миттю доторку шкіри до шкіри Віра встигає зрозуміти:

— Я кохаю його.

…

Він пише їй про час і одразу шкодує. Навіщо додавати їй тривог?.. Він чує, як вона повторює його слова своїм голосом.

Місяць над степом у вікні машини, де він сьогодні ночуватиме, сумний і величезний. Він щось знає, цей місяць. І від цього нестерпного знання до нього виють сільські собаки на ланцюгах і вільні вовки степу.

Я кохаю тебе, я тебе хочу.

Всю, цілком, тут і тепер, наче час можна смикнути, як театральну завісу, й вийти прямісінько на сцену – ту, де вони лише вдвох. Без глядачів, без репетицій і без режисера. Люди, що кохаються, нічого не чекаючи.

Жінка заплющує очі й міцніше кутається в піджак з тонкої шерсті.

Чоловік обіймає її ззаду й цілує в шию, зовсім трохи відгорнувши комір піджака.

"Давай поїдемо звідси далеко-далеко", — думає вона, пестячи його волосся кінчиками пальців.

"Куди завгодно, серце, — думає він. — З тобою — куди завгодно".

Його руки в неї під піджаком, під тонкою блузкою, торкаються грудей.

Вона дихає важче й голосніше, сонні голуби на набережній повертають голови до цього дихання.

Він притискає до себе її спину, вдихає волосся, відчуває кожен вигин її тіла. Великий круглий місяць підглядає в шибу броньованої машини.

Вона сама скидає з себе одяг, скидає туфлі прямо у воду Сени, штовхнувши їх крізь отвори між бильцями мосту.

Він підіймає її легко, як пір’їнку, розвертає до себе, цілує в губи, наче вперше.

"Це і є вперше", — сміється вона, дивуючись, як вільно й геть не зимно їй над цим посрібленим нічним степом.

Він чує, як зовсім поряд із закутою в камінь річкою гуркоче підземне метро.

Місто порожнє. Ніхто не побачить, як вони над ним летітимуть.

Степ зовсім тихий, навіть вітер вщух, ніхто і ніщо не почує, що вони шепочуть одне одному, як гаряче дихають.

Вона ледь чутно скрикує, відчувши його в собі.

Час зависає й знову пливе, як води закутої річки.

Він чекає, щоб вона розкрила очі.

"Нарешті", — каже хтось.

"Я так люблю тебе", — відповідає інший.

Вони кохаються ніжно й довго, до самого ранку, коли стає вже прохолодно і тверезо.

А тоді прокидаються. Кожен у своєму ліжку.

Вона в помешканні у місті над рікою.

Він у броньованій машині серед степу.

— Їдьмо, командир. Вже сонце он встає. Ну й місяць був уночі! Я ні чорта не міг заснути, — потягується Захар на сусідньому сидінні.

Атрей мовчить.

…

З Атреєвим "кохаю" Віра почувається всесильною.

Йдучи бульваром від булочної до ятки з городиною, вона наспівує кубинську пісеньку. Безхатькові, що жебрає під банкоматом, кидає всі монети, що були в гаманці. Переходячи дорогу, посміхається всім, хто йде назустріч, від дідів до студентів, — якісь із них потім довго дивляться їй вслід. Віра сяє як супермодель на подіумі — байдуже, що дефілює вона у старих спортивках і з волоссям, закрученим в "дульку".

Навіть до Шарля вона стала приязнішою: розпитує, що там у нього на роботі, готує те, що він любить, напереріз Аньчиній кухні виживання.

"Господи спаси й помилуй…"— безсилий Голос мириться з поразкою моралі.

Не їсти й не спати… що в цьому складного? Вірі за паливо тепер щось інше. Вона чекає вечора, виглядає його "+450", донатить на його збори — годиться все, до чого він має стосунок.

У квітковій крамничці на розі Сен Жермену й вулиці Бернардинів Віра купує букет хрустких тюльпанів — жовтих, білих, червоних – подарувати Аньці. Просто так. Бо квіти вдома треба мати завжди — як перець і каву. Пританцьовуючи, вона злітає сходами на свій четвертий поверх.

— Як це — мені?! — не вірить Анька. — За шо?!

— Ну бо життя триває, — Віра не знаходить нічого оригінальнішого. — Як казав Джон Леннон, життя — це те, що з нами стається, поки ми будуємо плани.

Аньку ця відповідь помітно засмучує. Вона мовчки йде на кухню наповнити вазу водою.

"Знайшла ти, кого вчити гедонізму…"— докоряє Голос.

— Я про те, що ми гарні, відносно молоді й нема чого себе зайвий раз у дупу заганяти! — кричить Віра навздогін Аньці.

Та гримить каструлями, певно, вже миє посуд, залишений Сашкою й Алісою.

Віра йде на кухню:

— Ти вибач, якщо я щось ляпнула не те…

Хоч би Анька не розплакалася. Це геть зібʼє їй настрій.

"Тільки про себе й думаєш".

— Та нє, ти шо! — Анька обертається, очі сухі. — Я дуже люблю квіти, просто… я не пам’ятаю, коли мені їх хтось востаннє дарував.

— Як?! А Степан?!

У Віриній уяві чоловік, який щоночі засипає дружину повідомленнями, як він тужить у розлуці, у реальному житті до того мав так само б засипати її квітами.

— Ох, Степан... – кривиться Анька, витираючи мокрі руки.

Акуратно складає червоно-білий рушничок у плетену корзинку й несподівано сміється:

— Прикинь, він взяв зареєстрував мене в тіндері!

— Степан?!

— Ага. Каже, налагоджуй життя там, бо раптом мене вб’ють.

Так от що її тригернуло. Наша пісня гарна й нова.

— А що я поморозилася, то він сам почав з чуваками переписуватися, прикинь?! Від мого імені. А потім ще і ревнувати.

Віра не мала, що сказати.

— Неадекватний.

Анька сказала це сама. Не так давно він спакував і передав їй маршрутками з Києва всі її красиві сукні й туфлі на підборах — каже: "Ти в Парижі, живи й насолоджуйся".

— І куди я в них піду? В чергу за гуманітаркою? Чи на бомжацькі курси французької?!

Про гуманітарку Віра говорила сто разів — не ходи туди, не треба. Анька однаково вперто ходила на пункти роздачі їжі при церквах, вистоюючи черги разом із багатодітними африканськими родинами й безхатьками.

— Це не принизливо, це навіть весело! — брехала вона чи то Вірі, чи й самій собі, вивантажуючи на кухні пачки з розчинним картопляним пюре й трилітрові бляшанки консервованого горошку.

— Правда, мене там скоро побʼють конкуренти — українців у черзі бачать волонтери й проводять наперед. Сьогодні я пізно прийшла, то там тьотя дуже бідкалась, що мені не лишилося сосисок і бананів.

— Ну так, ти таке худе й мале, що прям обов’язок тебе нагодувати! — Віра жалібно дивиться на Аньку. — Як ти це тягла все?

— Та нормально, — Анька махає рукою й риється в телефоні. — Тут ще роботку пропонують пару разів на тиждень. Прибирати в готелі. Там, правда, матраци по п’ятдесят кеге, але ж, блін, — якраз і накачаюся!

Відтепер у їхній ванній з’являтимуться готельні шампуні й люксове мило, а в Аньчиних днях зникне ще кілька годин.

— Найсмішніше, що мій проєкт у Києві — це якраз люксовий готель. Щоправда, я там проєктую електрику, тож навряд чи те, що я роблю в Парижі, можна назвати дослідженням. І ще, блін, уніформу видали нам синтетичну — смердиш у ній вже за перших пів години.

Віра злилася на Аньку за цю нещадність до себе й одночасно захоплювалася: вона б так не змогла. Втратити все, крім гідності, й боротися за свою незалежність. Гроші Аньці потрібні були для того, щоби винайняти окрему квартиру. Шарлю не подобалася ця ідея — до переселенців він вже звик. На відміну від Віри, Анька дивним чином завжди вмудрялася залишити вечерю на плиті й поприбирати вдома. "Ти би краще викинула хлам свій з мого кабінету, була би їм додаткова кімната!" — час від часу повторював Шарль.

Його кабінет Віра вперто називала своєю майстернею, складаючи там уламки розписаної керамічної плитки, старі цеглини з клеймами, зразки карпатської ґонти, відколоті фрагменти кам’яних фризів та інше архітектурне сміття. Колись давно вона почала клеїти макет будинку, але відразу і закинула. "Роботою займися", — сухо кидав Голос, висміюючи її кволі спроби поробити щось "для душі". Її "будинок мрії" із картону й дроту так і бовванів у напівтемряві, як розпочате будівництво, на яке не дали дозвіл. Віра відчиняла двері цієї майстерні й одразу ж закривала. Але викидати з неї точно нічого не збиралася.

Віра прочиняє двері й заглядає в напівтемряву. Пора би провітрити, давно вона тут не працювала. Вікна, правда, взагалі в технічний двір, тож заносить час від часу смаженою рибою й часником. Лишить відкритими на ніч.

Вона вмикає настільну лампу й бере зі столу перший-ліпший скетчбук. Раптом захотілося помалювати — давно такого не було. Але не тут. Тут не вийде — замучить совість, піде помагати Аньці з вечерею чи дошкуляти Сашці з домашкою.

— Я скоро буду! — кидає Віра, злодійкувато вислизаючи за двері квартири.

На терасі коло квіткової крамниці, з видом на церкву, їй колись малювалося добре. Наче вона — не вона, а туристка-художниця, що милується Парижем.

Скетчбук у ворсистій обгортці наполовину чистий. Віра швидко прогортає нудні "практичні" сторінки — обрахунки, контакти, списки завдань і дати. Жодного ескізу!

Олівець нагострений — хоча б одна хороша звичка з універу. Як колись давно, Віра дозволяє йому рухатись самому. І зовсім не дивується, коли на жовтуватому папері виринають обриси знайомих кам’яних стін і гостроверхих дерев, що стримлять у небо.

Дім серед кипарисів.

Віра посміюється з себе, ковтаючи гірку чорну каву. Погладжує сторінку, кутик обкладинки. Забуте відчуття. Цікаво, скільки в неї накопилося по шухлядах отаких блокнотів? Занадто гарні, щоби малювати абищо, занадто пам’ятні — хай дочекаються кращих часів. А тут така справа з війною, що чорт його зна, коли такі часи настануть.

Віра промальовує черепицю на даху і дикий виноград, що дряпається стінами. Коли з-під олівця з’являється кущ розмарину, вона спиняється. І, несподівано для себе, пише:

"Звучить жахливо, але дещо є, за що я вдячна цій війні…"

Віра крадьки озирається, наче хтось із людей за столиками поряд може підгледіти, що вона пише кирилицею. Чи, десь із такою ж імовірністю, прочитати її думки.

"… якби не вона, ми би ніколи не з’явилися в житті одне одного".

— Un verre du blanc, s’il vous plait! — офіціант саме проходить поряд, гріх не попросити білого.

Поряд за столиком парочка підлітків цілується з таким натхненням, що в будь-який інший місяць, крім травня, це вважалося б незаконним.

Вона вириває листок зі скетчбука. Значить, буде Атреєві лист. Паперовий, старомодний, який він зможе помацати. Хай буде бодай щось фізичне поміж ними.

"Завдяки тобі мені знову хочеться творити — це таке забуте відчуття. В роботі пауза. Колись би я панікувала через це й себе чморила, що доведеться вмерти з голоду. А тепер кажу: ось, маєш час, то чом би не накидати ескізів на нові проєкти? Нехай сміливі й "невжиткові", але хто сказав, що все має орієнтуватися на смак споживача?! Чогось я думаю, що ти мене підтримаєш… Може, тому, що зрозумів про Дім із кипарисами. Ось я прямо вже пишу тобі по ньому — це ескіз, а ще ж макет у мене є в майстерні. (Він же "старий хлам", словами декого…) Макет смішний — ніби будиночок для Барбі, тільки не рожевий. Для душі.

Коли його почала, то казала собі, що клеїти дрібні детальки буде наче медитація: черепички там усілякі, мінілистя винограду. Закинула, звісно ж. Терплячість і дрібна моторика — не мої сильні сторони. Я хаотична й нетерпляча… Тікай, поки не пізно)) Хоча я можу і практичні речі вигадати. Щось про відбудову українських міст після війни — бо буде запит, знаєш?

"…і розлетиться запит по "своїх", до чого ти там?" — крехтить Голос.

Віра розуміє, що лист про любов пішов не туди.

"Нічого дивного — як завжди, ти про себе і про себе!"

Віра починає з нового рядка: розпитує Атрея, яку він любить музику і фільми, про його дитинство і життя до війни. Цікаво, чи могли вони розминутися на набережній в якийсь із її приїздів до Дніпра? Чи, може, коли він жив у Києві на Володимирській, вони ходили в той самий супермаркет чи аптеку?..

На телефон приходить повідомлення: "Вечеря готова. Ти де?"

Від Аньки.

Віра дістає з гаманця десять євро, має вистачити з чайовими. Допиває свій келих великим ковтком: не хочеться, щоб Анька чекала.

Вона похапцем дописує:

"Я ніколи не бачила тебе, я не знаю, як звучить твій голос, яка на дотик твоя шкіра і як ти пахнеш. А все ж із кожним днем ти наближаєшся. Це дивне відчуття, наче одна тягуча нота поселилась всередині мене. Інколи вона звучить на рівні сонячного сплетіння, інколи на рівні очей — тоді з них ллються сльози. Зараз же ця лінія проходить низом живота…"

"І ото не стидно?— кривиться Голос.—Доросла баба, дитина вже є. А пишеш, як ото малолєтка на гормонах".

Трохи є. Скривившись, Віра відриває половину листка з цим абзацом. Це все вино натщесерце.

З нової сторінки Віра пише:

"Пиши мені про все: про музику й кіно, про друзів, про війну. Все, що вважаєш за потрібне. Дуже хочу від тебе паперового листа. Бо я не пам’ятаю, коли мені було із кимось так цікаво…

І це ми ще до кіберсексу не дійшли".

Віра затраскує записник й підводиться з-за столика.

Її кидає в жар. Бо одна справа — торкатися себе, уявляючи, що це він, а інша — перевести це в слова й відправити йому. На це наважитися треба.

"Думаєш, ти така оригінальна? — насміхається Голос. — Та зараз тисячі, якщо не сотні тисяч інших жінок пишуть рівно те саме чоловікам на фронт. Стандартний краш у тебе, дорогенько!"

Віра посміхається. "Краш" — це щось нове в репертуарі Голоса. А те, що вона не одна така закохана дурепа, навіть її тішить.

Телефон вібрує повідомленням.

"+450. Посплю трохи".