Ми з України: до 88-річчя з дня народження Василя Симоненка

8 cічня народився Василь Симоненко – український поет та яскравий представник шістдесятників, якого називали "поетом без каменю за душею". Про Симоненка говорять, що його біографію треба вивчати як частину історії України.

Василь Симоненко
Василь Симоненко

"Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці, де мама подарувала мені життя"

Так писав про себе Василь Симоненко, якому судилося прожити всього 28 років, видати за життя єдину поетичну збірку і — бути безкінечно цитованим уже поколінням своїх умовних правнуків. Його біографія викресана кількома реченнями. Народився у крихітних Біївцях на Полтавщині, ріс із мамою і дідом, писарем у сільраді. Школу закінчував у сусідніх Тарандинцях — куди ходив пішки полями щодня 9 км. Учився в Київському університеті. Після випуску молодого журналіста розподілили до Черкас. Спочатку працював у "Черкаській правді", потім у "Молоді Черкащини". Призначили заввідділом пропаганди й агітації — для керівництва це було як вбити два зайці одним пострілом: газетяр-поет міг не лише писати статті, а ще й складати агітаційні вірші до радянських свят. Симоненко був одним із яскравих ідеалістів–шістдесятників, вірив у "відлигу" Хрущова, став чи мусив стати членом КПРС, але така робота не надихала його. Відчував, що губить за тим щось більше і справжніше.

Василь Симоненко
Василь Симоненко

Писав у щоденнику, пізніше виданому під назвою "Окрайці думок": "Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Ви зробили мене рабом газети". У черкаській редакції, ще на переддипломній практиці, познайомився із юною майбутньою дружиною, яка працювала кур’єркою. За легендою, причарував її самотужки виготовленим вином із троянд, вмів його робити як ніхто. Та на тому чари розвіялися: дружині було байдуже до Василевої поетичної натури і його віршів. Зате скоро народився Олесь — синові Симоненко присвятив одну з найвідоміших своїх поезій "Лебеді материнства".

"Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди"

За тим всім підкрався 1962 рік — переламний для Симоненка в усіх сенсах. У 1962 році вийшла його перша й остання прижиттєва збірка "Тиша і грім". Тоді ж був запрошений до Львова на "День поезії" — по гарячих слідах з’явилася присвята місту "Український лев", що згодом була покладена на музику Віктором Морозовим і стала відомою піснею, як і пів сотні інших поезій Симоненка. Нотував у щоденнику: "Вірнішого і серйознішого побратима, ніж папір, я не знаю. Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше – навчився бути нещирим. Брехня – мабуть, моя професія". Тоді ж: "Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою статтю, "Україна" знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у "Зміні", зарізані в "Жовтні", потім надійшли гарбузи з "Дніпра" й "Вітчизни"…" Режим вже йшов за поетом назирці.

"Ми своїми думками угноїмо ґрунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко"

У 1962 році Симоненко став членом комісії з перевірки чуток про масові катівні НКВС, разом із художницею Аллою Горською і режисером Лесем Танюком брав участь в опитуванні людей у селах біля Києва, виявив у Биківні поховання жертв НКВС і намагався оприлюднити цю інформацію. Лесь Танюк згадував, що Симоненко довго був під враженням від побаченого у Биківнянському лісі — де дітлахи грали у футбол: заганяли череп з простріленою потилицею за лінію воріт, позначену іншими черепами. Симоненко подав до міськради Києва Меморандум з вимогою зробити місця поховання Меморіалами національного значення. На звернення відповіді не дочекався, натомість за поетом стали стежити. Влітку того ж року — досі невідомо, випадково чи ні — був затриманий міліцією за словесну сутичку з продавщицею цигарок і жорстоко побитий у відділку.

Василь Симоненко
Василь Симоненко

Били по спині аж так, що "щось обривалося всередині", казав друзям. Саме цей епізод, ймовірно, запустив онкологічне захворювання нирок, від якого Симоненко помер через півтора року. Радянський режим визнав його буржуазним націоналістом, на друк поезій в Україні на 15 років було накладено заборону. 1965 року поета намагалися висунути посмертно на Шевченківську премію — марно. Натомість став одним із перших, кому було присуджено її в роки Незалежності. Симоненко й сьогодні не пасе задніх, він із нами: його глибоко гуманістичну поезію цитують у соцмережах, на муралах, співають і переспівують:

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.