Режисерка Тоня Ноябрьова — про фільм "Весна-літо", моду та як показати "війну без війни"
Режисерка Тоня Ноябрьова, відома за стрічкою "Ти мене любиш?", зняла документальне кіно "Весна-літо", присвячене українській модній індустрії. У розмові з кінокритикинею Єлизаветою Сушко Тоня розповідає про те, як вони з командою обирали героїв для фільму, про дружбу з дизайнерами і чому вона відмовилась показувати війну буквально.
"Весна-літо" поєднує особисті історії, архівні кадри та бекстейджі знімань. Зокрема, глядач побачить ексклюзивний бекстейдж показу FROLOV осінь-зима 2025, архіви Litkovska, Bevza, AnnaOctober, UkrainianFashionWeek, ЦУМу, а також унікальні кадри з виробництва 1990-х років. Прем'єра фільму, який випустила школа попкультури SKVOT, відбулась у столичному кінотеатрі "Жовтень" 25 березня. Стрічку "Весна-літо" вже можна подивитись на ютубі.
Тоню, я була здивована, що ідея зняти фільм про моду належить не тобі і ти долучилась до SKVOT, вже коли була його концепція й навіть назва. У мене було відчуття, що все почалося з тебе, бо в усіх твоїх стрічках багато уваги приділяється одягу. Я добре памʼятаю, як довго ти можеш говорити про куртки з 1990-х у "Ти мене любиш?". У яких ти стосунках із модою?
Я вмію вдягатися, але можу зробити образ і з якогось трешу. Одяг для мене — не принципова історія. Хоча, напевно, так не здається. Усі думають, що я модниця, але купити дорогу сумку — це не про мене. Візьму торбу й понесу свої огірки додому.
На прем'єрі ти та команда продюсерів згадали, що вибирали героїв і героїнь, які вже мають певний вплив в Україні й закордоном. Розкажи, як ви визначилися з фінальним складом? Можливо, з кимось було найважче домовитися?
Я дружу з багатьма дизайнерами. Вони ходять до мене в гості, ми товаришуємо і любимо один одного. Але Руслан Багінський майже не дає інтерв’ю, голос Юлі Пеліпас ніхто не знає. Тож я писала всім особисто й запрошувала.
Я спілкувалася з кожним і кожною — це була дружня розмова, я навіть не готувала запитання. Мені важливо говорити з людиною, чути її, відчувати. Я знала, куди хочу привести історію, і мені пощастило — я знаю внутрішню кухню брендів.
Тому цей феномен щирості й стався: я знала, про що питаю, бачила, як вони створювали моду під час війни і який шлях пройшли. Наприклад, із Лілею Літковською, Лілею Пустовіт, Іриною Данилевською я знайома 25 років — хоча мені 26.
Зрештою, як ти вмовила Руслана Багінського?
З Русланом та Петром було дійсно важко, бо це припало на час, коли вони оформлювали GaleriesLafayette у Парижі, про що йдеться в фільмі. І вони були повністю в цьому процесі. До того ж у них був підписаний NDA — вони не могли казати, що оформлюють головні вітрини французької столиці.
Тому я не отримувала від них пояснень, чому вони не погоджуються. Це був сімейний скандал між нами.
Я зустрічала їх на всіх заходах — і, здається, певний час вони від мене ховалися. І тільки завдяки моїй наполегливості через пів року ми отримали їх на "Вирії". Я дуже добре пам’ятаю цей момент, прямо покадрово. Ми випадково зустрілися, і я кажу: "Петро, ми вже майже змонтували фільм, — це був серпень, — дайте мені інтерв’ю, у мене весь цей час болить серце, що вас у ньому немає".
І він повертається до Руслана і каже: "А може дамо інтерв’ю?" На що Руслан погоджується. Так воно і сталося.
Є ті, хто не захотів давати інтервʼю і кого не вдалося протиснути наполегливістю?
Не погодився на інтерв'ю Іван Фролов, на це були приватні причини. Але він дуже допомагав проєкту, дав усі матеріали, ми знімали його показ. Він класно представлений у фільмі.
Ви знімали за кордоном, в гостях у деяких дизайнерів…
Я не поїхала заради оптимізації бюджету, але для мене було критично важливо знімати саме там. Бо всі дизайнери запросили нас до себе — ми фільмували у Юлії Пеліпас вдома в Лондоні, в офісах Світлани Бевзи в Парижі та Шнайдерів у Лондоні. Вони буквально впустили нас у своє життя.
Катю Сільченко ви знімаєте прямо на виробництві. Це взагалі дуже сакрально для багатьох дизайнерів.
Ба більше, у мене була дуже цікава й смішна історія з GUNIA. У них є три виробництва — кераміки, текстилю та прикрас. Мені було не дуже цікаво показати, як ліплять посуд, тому я попросила дівчат відкрити мені свої скрині. Бо я знаю, що вони скуповують вінтажні й антикварні рушники — бачила їх у приватному житті, і це феноменально. І наполягала показати мені це на камеру. І вони відкрили мені те, що не показували нікому.
Серед щемких, дуже інтимних моментів — це коли Лілія Літковська відкриває лист, який вона забрала зі свого показу. Лист з віршом Ліни Костенко від випадкової людини, яка написала його "для українці". Розкажи, як це вдалося зафільмувати?
Під час інтерв’ю Лілія розповіла історію про свій показ у Парижі, де гості писали листи українцям. Вона сказала, що один лист забрала собі й зберегла, але ще не відкривала — зробить це після перемоги.
Інтерв’ю закінчилось, я їду на наступну локацію і пам’ятаю цей момент. Сиджу в машині з оператором, набираю Лілю, питаю, де лист. Виявляється, він у Парижі. Я благала її відкрити його для мене на камеру. Ніхто не знав, що там написано.
Вона погодилась. Я організувала камеру — і коли вона його відкриває, починає ридати. Це видатний момент. Ми всі плакали: я онлайн, оператор теж у сльозах.
Минуло пів року монтажу, я передивляюся матеріали, шукаю якусь дрібницю — і раптом бачу, хто написав цей лист. Анастасія Бошко, наша спільна подруга. Я роблю скриншот. Виявляється, це дійсно була вона у Парижі, і Ліля випадково забрала саме її лист. Ще й зі словами Ліни Костенко. Відтоді плакали вже всі.
Цей момент неймовірний. Та відчувається, що слова у листі відгукуються Лілії — на особистому й професійному рівні.
Бо це правда: Ліля — піонерка фешн-індустрії. Катя Сільченко свого часу мріяла потрапити на показ Літковської. А мріяла потрапити на показ Пустовіт, на який взагалі неможливо було пробитися. Коли почалась UkrainianFashionWeek, Лілія Пустовіт завжди відкривала покази. І попри те що мій татко був зіркою в той момент, навіть Ілля Ноябрьов — головний телеведучий країни — не міг дістати нам квитки на її шоу. Це було для обраних.
Цікаво, як ти показуєш у фільмі початок повномасштабного вторгнення. У купі документальних фільмів я вже стільки разів бачила однаковий прийом — вмикається сирена повітряної тривоги, закадровий голос з новин та стокові відео з 24 лютого. Часто у всіх однакові. Ти ж зробила простий, але такий логічний жест з ЦУМом — чому?
Я знала, що не хочу показувати війну в цьому фільмі — її і так показують усі. Ми живемо в цьому: я в Києві, щодня тривога, зараз у мене вдома немає світла. І мені було важливо показати війну без війни.
Тому я точно знала емоцію — там не буде вибухів, не буде воєнних кадрів. Бо стоки, про які ти кажеш, — це милиці: показати біженців, той самий кадр, як у всіх, і буде "гарно".
Ми ж відзняли свої кадри, навіть попросили ЦУМ вимкнути світло. І я вдячна собі, що не спустилася до стоків і не пішла второваною стежкою.
Чим би ти не поступилась на цьому проєкті? Поїздкою в Париж поступилась, а чим — ніколи?
Лейтмотивом. Бо це фільм не про моду. Він про внутрішнє запитання: чому я залишаюсь у цій країні? Чому хочу продовжувати в ній жити?
І мені було важливо дати людям підґрунтя, щоб вони могли говорити й радіти, що вони українці. Щоб, як сказав Руслан Багінський у фільмі, дати натхнення до життя. От цим би я ніколи не могла поступитися.
Про дизайнерів ми поговорили. Чому у фільмі Ірина Данилевська також зрозуміло. Як ти обирала інших героїнь із наших зірок — Надю Дорофєєву та Джамалу? Чому саме вони розповідають про свій досвід співпраці з дизайнерами?
Бо вони абсолютні фанатки українського дизайну. І я дуже хотіла взяти коментарі людей, для яких це не просто користування, а те, що впливає на життя та роботу. Я добре пам’ятаю, як обирали одяг на Євробачення і коли Надя робила концерт у Палаці Спорту. І знаю, що вони справді амбасадорки українських дизайнерів.
Чи думали ви залучити когось із іноземних зірок для коментаря?
У нас не було такої думки, бо ми хотіли розказати про українську моду з позиції українців.
У фільмі є кілька моментів з архівними матеріалами — ЦУМ радянського часу, інтервʼю тієї ж епохи з дівчиною, яку затримали, бо вона поїхала до Польщі купувати туфлі, й твій улюблений ще з фільму "Ти мене любиш?" речовий ринок. Коли зʼявилися архіви та чому?
Фрагмент з інтервʼю дівчини був чи не найпершим матеріалом у монтажі. Його знайшла наша редакторка Настя Тимусь. І ми викупили його у Суспільного. Це справжній архів, і цей шматочок коштував нам чи то 30, чи то 40 тисяч гривень. Це найдорожчий епізод у нашому фільмі.
Ви монтували 200 днів. Чи аналізувала ти сьогодні, коли фільм уже готовий та живе своє життя, чому було так довго й важко?
Монтаж був надважкий. Але попри все, це була неймовірна подорож, сповнена любові. Не знаю, чи повернусь я найближчим часом до документального кіно, давайте поговоримо про це через кілька років
Фото: Микита Журавльов
