Дорога до себе: Лілія Літковська – про любов до гір і подорож у Гімалаї
Аннапурна – легендарна вершина у центральному Непалі, якій присвячують книги та знімають фільми. Аннапурна вважається однією з найнебезпечніших у світі, але саме вона стала першим восьмитисячником, на який піднялася людина — 1950 року успіху досягла французька експедиція. Це місце оточене легендами та повір'ями, а щороку тисячі альпіністів намагаються її якщо не підкорити, то хоч би побачити на власні очі. Серед них і українська дизайнерка Ліля Літковська, для якої дорога на Аннапурну насправді стала дорогою до себе. 11 грудня, у Міжнародний день гір, згадуємо її надихаючу історію.
Повернутися до Непалу я мріяла цілих 15 років. Вперше в ці краї я потрапила 2009-го і зрозуміла, що серце тепер віддано цим горам – величним, суворим, справжнім. Ми тоді зустрічали у Гімалаях Новий рік і та подорож просто перекроїла мої погляди на життя. Через роки я зрозуміла, що мені знову треба туди. Занадто багато питань, надто багато хаосу навколо.
Рішення поїхати було досить спонтанним, у мене в січні день народження і зустріти початок вже власного нового року в такому енергетично сильному місці – це найкращий подарунок. Зібралася буквально за вечір. Завдяки сноубордичному досвіду частина необхідних речей у мене була, решту докупила в одному з київських магазинів для альпіністів – новий легкий рюкзак, різний супергортекс та черевики для трекінгу, бо це найважливіша річ у горах. Я взагалі фанат магазинів з аутдор-брендами, які пропрацьовують найдрібніші деталі, для них функціональність та зручність – це все. Можу гуляти по ним годинами, але цього разу діяла швидко.
І я полетіла в Катманду – відправну точку для тих, хто мріє зустрітися з Гімалаями. За рекомендацією друзів знайшла туристичний пункт, де мене порадили маршрут – до Аннапурни. Це десь приблизно висота – 4200-4500 метрів. З Катманду ми відправилися до мальовничої Покхари – це друге за розміром місто у Непалі, але відомо воно своєю унікальною природою, тому що це величезна зелена долина в оточенні неймовірних гімалайських гір. У хорошу погоду крім Аннапурни звідси можна побачити ще два вісімтисячники – Дхуалгірі та Манаслу. Літаки сюди літають кожну годину зі столиці, тому проблем з логістикою абсолютно нема. Перші несподіванки починаються зазвичай трохи далі – звідси до базового табору Аннапурни, який ще називають коротко ABC (Annapurna Base Camp), приблизно дві години їзди на відкритому джипі. Маршрут пролягає гірськими серпантинами, які постійно обсипаються, а тобі на зустріч будь-якої секунди може вискочити місцевий рейсовий автобус. На поворотах швидкість вони зазвичай не зменшують. Усю дорогу мене не залишало відчуття, що ми можемо вивалитися вниз, але нам пощастило дістатися цілими до місця призначення. Попереду було 6 неймовірних днів сам на сам з Гімалаями.
Гори, особливо такі, це водночас про прийняття та готовність до усього. Для мене найскладнішим випробуванням став мороз. Коли ми прийшли до передостаннього пункту, на вулиці вже температура опустилася до -10. Для ночівлі зупинилися у tea-хаусі, невеликому будиночку для мандрівників, який своєю простотою та душевністю нагадав мені про українські мазанки, і я вже не відчувала власного тіла. Спальник та пуховка не зігрівали, було складно опанувати себе, але треба. У нас замерзла вода – ми не могли не попити, не умитися. Проте природа віддячила нам вже через кілька годин – о п’ятій ранку ми вирушили до Анапурни, а перед нами відкрилися магічні краєвиди і світанок, який тепер назавжди зі мною. Саме там на висоті 4130 метрів я зрозуміла, що тут вже людина ніяк не може нашкодити природі. Вона входить з нею в діалог, відбувається справжня магія – ти абсолютно голий перед цією силою і величчю. Це великий дар нам, людям, що ми можемо це відчути і побачити.
Ще важлива частина таких подорожей – це люди, яких ти зустрічаєш по дорозі. Всі вони різні, цікаві, у кожного своя причина, чому вони тут, кожен шукає свої відповіді. Для мене ще надважливе спілкування з місцевими мешканцями, які поколіннями живуть серед цієї надприродньої краси, з дитинства вчаться розуміти та слухати її. Природно, що найчастіше спілкуєшся з ними в тих самих tea-хаусах – місцеві, які там працюють, вже звикли до туристів, але найцікавіше починається після банальних чергових фраз, коли вони починають розкриватися, розповідати про свій побут, культуру і традиції. А ще вони вміють ділитися – вже на зворотному шляху я зустріла місцевого хлопця, який зрізав гілля. Біля нього лежали гірські квіти, які я обожнюю. Він побачив як на секунду мій погляд зупинився на них і запропонував забрати їх з собою. Я не змогла відмовитися – для мене вони стали найкращою нагородою за цей шлях.
Гори – це кохання на все життя. Я бажаю кожному пізнати ці почуття, але завжди всіх попереджаю – не плануйте подорож до кожної секунди, просто приймайте світ навколо та відчувайте. Саме після перших моїх Гімалаїв я створила колекцію, яка стала важливим етапом для LITKOVSKA – багато хто пам'ятає її за залитим кров'ю подіумом. Для мене це була історія про життя, пошук та знаходження себе. Після повернення в Непал я зрозуміла, що коло замкнулося – тепер важливо не розгубити всі ці емоції та відчуття, якими гори знову поділилися зі мною.
