Три блискучі українські науковиці стали героїнями Vogue UA
Українські науковиці — біологиня Тетяна Думич, хімікиня Ольга Калуш та технологиня Маргарита Скиба — стали лауреатками премії L’Oréal–UNESCO "Для жінок у науці". Вони відкривають змінюють світ своїми дослідженнями та доводять, що наука — це простір сміливих ідей, краси й натхнення. Українському Vogue вони розповідають про головні прориви — в науці та житті
Тетяна Думич, доцентка Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, кандидатка біологічних наук
Досліджує наночастинки як інноваційні системи доставки для протипухлинної терапії, вивчає взаємодію бактерій із клітинами та шукає способи подолання антибіотикорезистентності.
Хто або що вас надихає поза лабораторією?
Люди — передовсім моя сім’я. Це фундамент, на якому побудована моя кар’єра. Саме близькість до рідних допомагає замислитися над тим, що я роблю. І, звичайно, мої допитливі студенти. Я дивлюся на них і розумію, що наука буде жити далі.
Яку пораду ви дали б собі на початку кар’єри?
У моїй дослідницькій діяльності було дуже корисно опинитися на стажуванні в іншій країні, отримати досвід і поділитися своїми знаннями. Крім того, я онлайн проходжу курс біоетики в Чиказькому університеті Лойоли (США); вже отримала ступінь магістра і нині завершую докторську програму. Біоетика стала ще одним етапом переосмислення науки — не просто як процесу дослідження, а як сфери соціальної, етичної та правової відповідальності перед людиною і суспільством. Тому моя порада — виходити із зони комфорту, розвиватися, здобувати нові знання, розширювати горизонти й завжди розуміти, навіщо ти це робиш.
Яке відкриття змусило вас закохатися у свою сферу ще раз?
Кожне відкриття у біології особливе й має вплив на життя людей. Але щоб ці відкриття відбулися, потрібно багато експериментальної роботи. Мене захоплює сам процес дослідження клітин — ти або любиш це, або ні. Коли блокуєш один рецептор, змінюється вся взаємодія клітин, і в процесі усвідомлюєш, як багато ще невивченого навіть у такій маленькій структурі.
Що у вашому гардеробі найкраще відображає вашу особистість як науковиці?
Я люблю комфортний одяг класичного крою. Він має бути стриманим і зручним, щоб я могла робити те, що хочу. Люблю білі сорочки — вони асоціюються в мене з чимось чітким, логічним і досконалим. Віддаю перевагу якісним натуральним тканинам: що б ти не вдягнув поверх — білий халат чи жакет — усе буде комфортним.
Який момент у житті ви б назвали своїм тріумфом?
Увесь мій шлях складається з таких моментів — захист дисертації, публікації, поїздка на стажування і, звичайно, премія L’Oréal–UNESCO, яка вшановує жінок-науковиць. Це доказ того, що українська наука розвивається попри складні часи. Не кожен, хто займається наукою, завжди готовий бути видимим — це складний внутрішній шлях. Але в нас багато талановитої молоді й майбутніх зірок науки.
Ольга Капуш, старша наукова співробітниця Інституту фізики напівпровідників ім. В. Є. Лашкарьова НАН України (Київ), кандидатка хімічних наук
Вивчає фізико-хімічні процеси на поверхні твердих тіл, формування наноструктурованих матеріалів, а також адсорбційні явища.
Хто або що вас надихає поза лабораторією?
Моя родина — чоловік-військовий і двоє дітей. Молодша донька народилася на початку ковіду, і нам із чоловіком, з яким ми тоді працювали разом, не було з ким її залишити. Тому, коли їй було чотири тижні, ми взяли її з собою в лабораторію — як і сина. Поруч із кабінетом чоловіка був актовий зал, де син освоїв гру на фортепіано. Зараз, коли тривають тривоги та обстріли, я знову беру дітей із собою. У цьому є один бонус: коли я прошу сусідку забрати доньку із садочка, бо ставлю експеримент, у дитини не виникає питань. Вона змалку знає, як важливо для мене те, що я роблю, і дуже мене підтримує. Каже, що коли виросте, то хоче стати "як мама, хіміком".
Яку пораду ви дали б собі на початку кар’єри?
Захищати свої ідеї та довіряти інтуїції. Наука — це не шкільна програма, не знання, які ти вивчив і відтворив. Під час досліджень важливо записувати все, що відбувається: запах, колір, консистенцію, звуки. Якщо не вийшло — треба щось змінити і знову описати процес. У якийсь момент з’являється відчуття, у який бік тобі треба рухатися.
Яке відкриття змусило вас закохатися у свою сферу ще раз?
Біонічні протези. Ми ще не до кінця усвідомили, скількох людей скалічила війна — і військових, і цивільних. Саме напівпровідники, на яких спеціалізується мій інститут, дозволяють зробити протези комфортнішими. Вся інформація накопичується на сервоприводах і коригує положення. Коли мозок віддає команду руці, якої немає, щоб вона щось взяла, м’язи-кукси скорочуються, біосенсори зчитують ці сигнали зі шкіри, транзистори підсилюють їх, мікроконтролери опрацьовують і подають сигнал на сервопривод. У результаті протез допомагає відкрити двері, взяти предмет і навіть застібнути ґудзики. Це можливість дати людям жити повноцінно.
Що у вашому гардеробі найкраще відображає вашу особистість як науковиці?
Я багато працюю з меркаптанами (штучний запах природного газу), а вони легко просочують одяг. Щоб зберегти гардероб, на роботі переодягаюся в хірургічний костюм, взуваю сабо, а зверху накидаю білий халат.
Який момент у житті ви б назвали своїм тріумфом?
На початку повномасштабного вторгнення я опинилася в маленькому селі на Хмельниччині. У той період там зламалася водонапірна башта, а потрібні деталі для ремонту можна було придбати лише на окупованих територіях. Пів села залишилося без води. У мами свердловина була законсервована, і щоб дістати воду, потрібно було відро з донним клапаном. Його знайшли, але воно заіржавіло. Я згадала свою дипломну роботу про корозію сталі й завдяки речовинам, які вдалося купити в місцевому магазині та аптеці, відновила це відро. Уся вулиця отримала змогу користуватися водою.
Маргарита Скиба, професорка Українського державного університету науки і технологій (Дніпро), докторка технічних наук
Працює над інноваційними методами у хімічній технології та екобезпекою, зокрема процесами переробки промислових відходів і синтезу нових матеріалів.
Хто або що вас надихає поза лабораторією?
Мені подобається формувати команди на гранти — знайти тематику, створити команду, відкоригувати процес і отримати результат. У цьому є певний азарт, і це дає мені наснагу. Іноді я запитую себе: а чи зможеш ти зробити ще більше? Гранти — це не просто гроші, це обладнання, яке покращує технічну базу інституту та умови, в яких працюють мої колеги. Коли робиш щось корисне, це приносить радість. Але найголовніше джерело натхнення — моя родина. Мій 10-річний син питає: "Мамо, якщо ти професорка, я теж маю стати професором?" Я відповідаю, що він може бути ким захоче. Він безкінечно мною пишається — і це надзвичайно приємно.
Яку пораду ви дали б собі на початку кар’єри?
Не думай, що стане легше. Колись я думала: закінчу аспірантуру — стане легше, напишу кандидатську, докторську — і стане легше. Але це ілюзія. Після досягнення нової вершини завжди хочеться більшого. Якщо навчитися не фокусуватися на труднощах, можна жити цілком нормальним життям. І навіть якщо простіше не стане, то стане цікавіше, драйвовіше, веселіше.
Яке відкриття змусило вас закохатися у свою сферу ще раз?
Я займаюся хімічною технологією, де теми часто дістаються від наукових керівників, і їх залишається лише полюбити. Але мені пощастило з керівником, який дав можливість вибору. Я вирішила випробувати один експеримент — видобуток наночастинок золота плазмохімічним способом. Пішла в лабораторію і зробила дослід без тонких методологічних розрахунків — наче борщ варила, усе "на око". Яким було моє здивування, коли все вийшло з першого разу. Цей досвід вилився в докторську дисертацію. Відтоді я змінила три тематики. Мені дуже імпонує, що у своїй сфері я завжди можу займатися чимось новим. Нас обмежують лише наші знання та бачення науки. А ще більше я закохалася у свою роботу, коли в мене з’явилася родина — я зрозуміла, що все це чудово поєднується.
Що у вашому гардеробі найкраще відображає вашу особистість як науковиці?
Люблю жакети. Це самодостатня річ, яка формує образ. Я і сама завжди прагнула самодостатності, тому це моя ідеальна пара. Багато хто не може відійти від свого наукового керівника чи певної школи. Але я завжди йшла туди, куди хотіла, подавалася на ті програми, які вважала цікавими. Щоб комфортно почуватися у науковому світі, треба мати багато "чоловічих" рис — наполегливість, розрахунок, уміння налагоджувати зв’язки й делегувати. У мені є всі ці якості, тож, на щастя, мені не доводиться грати чужі ролі.
Який момент у житті ви б назвали своїм тріумфом?
Мені завжди здавалося, що тільки-но я здобуду ще один науковий ступінь, то відчую цю мить. Але це відчуття дають зовсім інші речі — коли я можу зробити потрібний дзвінок, коли відчуваю, що моя думка на нараді має вплив. Перемога у проєкті L’Oréal–UNESCO — це теж тріумф, бо роботу побачили й відзначили. Але від початку наука не про гроші — важливо займатися у житті своєю справою, тоді будуть і гроші, і визнання.
Текст: Anna Zolotaryova
Відео: Yaw Hinne
Video Editor: Marina Shulikina
Фото: Stephan Lisowski
Стиль: Vladyslav Askerov
Макіяж : Julia Schelkonogova
Зачіски: Diana Koval
Помічниця стилю: Yarina Lobanova
Художнє освітлення: Oleksiy Kuzmenko
Продакшен: Marina Sandugei-Shyshkinа, Maria Nikolaenko
