Наріман Джелял — про рідний Крим, полон і нові виклики
Vogue Ukraine продовжує щорічну ініціативу Vogue Leaders, яка вшановує професіоналів у галузях мистецтва, дипломатії, освіти та громадського активізму, які визначають сьогодення країни та формують її майбутнє. Одним із героїв Vogue Leaders Class of 2025 став Наріман Джелял — правозахисник, журналіст, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Турецькій Республіці, перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу.
"Навіть однієї ув’язненої людини достатньо, щоб продовжувати визвольний рух", — говорить Наріман Джелял. Упродовж одинадцяти років він займається громадською та правозахисною діяльністю. Станом на липень цього року в російських в’язницях досі перебувають 220 українських політв’язнів із захопленого півострова. За неофіційною статистикою, утисків зазнали тисячі кримчан.
Мій співрозмовник говорить тихо та розмірено, але саме його вважають голосом Криму та символом опору. Найгучніше промовляють його справи: залишаючись у рідному Криму відтоді, як у лютому 2014-го півострів окупувала Росія, Джелял сім із половиною років фіксував численні порушення прав людини, зокрема й щодо українців кримськотатарського походження. Попри прямі погрози окупаційної влади, він, як заступник голови Меджлісу, їздив на суди в політичних справах, шукав адвокатів для ув’язнених, організовував гуманітарну допомогу для дітей політв’язнів, продовжував розголошувати інформацію — доки сам не потрапив до застінків Кремля.
Останньою краплею для росіян стала участь Джеляла у "Кримській платформі" у серпні 2021 року в Києві. Тоді ця міжнародна ініціатива, започаткована Україною задля захисту прав людини та деокупації півострова, відбулася вперше та зібрала представників 47 країн та організацій. Наріман повернувся додому, в село Первомайське Сімферопольського району, а 4 вересня його заарештували на очах у дітей та батьків – за начебто участь у підриві газогону. Згодом його засудили на 17 років та етапували до в’язниці Мінусинська Красноярського краю в Сибіру.
Звільнення Джеляла торік у червні стало можливим завдяки широкому розголосу, якого набув арешт правозахисника, та участі у його визволенні двох світових лідерів — президента України Володимира Зеленського та президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана. Він став першим українським політв’язнем, якого вдалося витягти з російської в’язниці за останні п’ять років.
Сьогодні 45-річний Наріман Джелял займається політикою в широкому контексті — у травні президент України підписав указ про його призначення Надзвичайним і Повноважним Послом України в Турецькій Республіці, і 8 липня Джелял офіційно розпочав свою дипломатичну місію. До інтерв’ю, яке ми проводимо за кілька днів по тому, він підключається зі свого кабінету в новозбудованому комплексі українського посольства в Анкарі. За спиною дипломата — полиця з охайно розкладеними книгами. Каже, що вже встиг облаштуватися на роботі, а от до нового дому, куди переїхав із дружиною Левізою та чотирма дітьми — 16-річною Аділе, 13-річною Еміне, 8-річним Джемілем та 4-річною Ніаль, — сім’я досі адаптується. Після Криму, де поруч жили батьки, родичі, численні друзі, Джелялам важко звикнути до усамітненої резиденції в посольському кварталі.
Наріман, інтелігентний та чуйний співрозмовник, каже, що ніколи не думав, що опиниться там, де він є, бо не відчував себе борцем за права та свободи. Мріяв стати музикантом, любив свою роботу викладача історії та правознавства в школі, а ще більше — журналістське ремесло, коли працював кореспондентом у кримськотатарській газеті "Авдет" та ведучим на телеканалі ATR, що спеціалізується на мовленні для мешканців Криму. Але після зміни режиму на півострові він опинився в точці, коли необхідно було захищати все те, у що вірив він, його родина, батьки і народ, тож він прийняв виклик. "Говорити правду — це шанс бути нацією, а не просто місцевим населенням, що гарно танцює хайтарму та пригощає туристів найсмачнішими чебуреками".
Він народився в узбецькому місті Навої, куди в 1944 році депортували його батька. Мати була провідним фінансистом на великому хімічному підприємстві, батько працював там слюсарем. "Ми жили в чудовій квартирі й були забезпечені всім необхідним, але я пам'ятаю постійні розмови про Крим. Тема батьківщини ніколи не зникала". Хлопчиком він дивився на фото батьків на тлі Ханського палацу в Бахчисараї, куди ті їздили у відпустку, і уявляв цю казкову країну. Сім’я повернулася до Криму в 1989 році — за першої ж нагоди, після послаблення радянського режиму. "Ми опинились у степовій частині півострова, яка не була схожа на країну з моїх дитячих мрій (на Південному узбережжі та в Бахчисараї кримським татарам не продавали нерухомість. — Прим. авт.). Але розчарування ніколи не було. Я знав, що вдома".
Сьогодні діти Нарімана живуть на відстані від батьківщини, але, як і в його дитинстві, тема Криму завжди в їхньому фокусі. "Не минає тижня, щоб хтось із них не згадав дім, — розповідає український дипломат. — Але ми відверто говоримо про окупацію й наші завдання. І вони ставляться до цих змін із розумінням. У домі Джелялів звучить кримськотатарська мова, а батьки тішаться, що їм вдалося прищепити донькам та синові свої переконання та любов до півострова.
"Мені багато треба надолужити з дітьми, особливо молодшими, – каже Наріман про своє трирічне ув’язнення. — Наше із Джемілем спілкування обірвалось у момент, коли зв’язок батька з сином дуже важливий, і тепер я намагаюся повернути довіру та свій авторитет у наші стосунки". Із наймолодшою, Ніаль, довелося знайомитися наново – його арештували, коли дівчинці було 11 місяців.
Роки небезпечної роботи чоловіка далися взнаки і для Левізі Джелял. Їй довелося жити у стресі та постійній тривозі, а потім, як і багатьом іншим українкам, пройти виснажливий шлях очікування коханого з російського полону і водночас самій піклуватися про велику родину. "Мені неймовірно пощастило, — каже Наріман, — і я не втомлююсь про це нагадувати дружині. У нас четверо дітей, вихованню яких Левіза присвятила багато часу. Я ж часто був у відрядженнях, міг затриматися у справах до ночі, а на світанку знову їхати, якщо у когось починались обшуки. Іноді я приділяв більше уваги іншим сім’ям, ніж своїй". Після арешту чоловіка Левіза стала його голосом — публікувала в соцмережах усе, що той передавав їй, спілкувалася з журналістами. "Моїй родині непросто через мою роботу, — продовжує Джелял. — Але я вірю, що це компенсується важливістю справи, що ми робимо. Якби я міг передбачити все те, що зі мною станеться, нічого б не змінив, бо маю надію, що когось мій супротив надихне продовжувати боротьбу".
Наостанок питаю Нарімана, яку картинку малює його уява, коли він згадує рідний півострів. "Вершина Чатир-Даг, — відповідає він без вагань. — Я бачив її завжди, коли відводив дітей у школу чи їхав на роботу в Сімферополь. Дружина навіть передала мені малюнок гори у в’язницю. Коли перетинаєш Перекопський перешийок, який з’єднує півострів з материком, то в гарну погоду на горизонті можна побачити Чатир-Даг. Це мій символ повернення в Крим".
Замовити свій примірник Vogue Ukraine Leaders 2025 можна за посиланням.
Фото: Stepan Lisowski
Текст: Анна Золотарьова
Грумінг: Anastasiia Monina
Гафер: Sergіy Koshkin
