Модні ікони, яких ми втратили у 2023 році
Кінець року – це час для святкування, а також для вшанування пам’яті тих, кого більше немає з нами. В цьому матеріалі Vogue згадує деяких із модних діячів, яких ми втратили у 2023 році. Серед них 46-річний Давід Ренне, який щойно був призначений креативним директором Moschino, а також Марк Боан, який три десятиліття пропрацював у Christian Dior; модель Барбара Маллен та легендарна дизайнерка Мері Квант. Усі, чиї імена вказані нижче, вплинули на модну індустрію, а відповідно й на світ.
Міка Ертегун, ікона стилю, дизайнерка інтер’єру, філантропка, 97
"Мені не подобаються сукні з лелітками. Я віддаю перевагу простоті", — сказала Міка Еретегун у 2001 році. Хеміш Боулз описав її підхід до моди як "сувору дисципліну в поєднанні з театральною чутливістю", і те саме можна сказати про інтер’єри, які вона проєктувала. Історія життя Еретегун, яку розповідає Боулз, читається як роман. Народившись у Румунії, "вона втекла від радянських поневолювачів разом зі своєю землячкою, королевою Греції Єлизаветою, в королівському поїзді". Її подорож охоплювала, зокрема, зупинки в Швейцарії та Парижі, де вона була моделлю для Bruyere, а потім поїхала в Канаду, щоб керувати курячою фермою зі своїм першим чоловіком Стефаном Гречану. Потім Еретегун познайомилася та вийшла заміж за Ахмета Ертегуна, засновника Atlantic Records, у 1961 році. Вивчивши дизайн інтер’єру, у 1967 році вона створила декораційний бізнес MAC II. У 1971 році Ертегун увійшла до Міжнародного списку Зали слави найкраще одягнених. Міка, як сказав Оскар де ла Рента Vogue, "завжди була собою; вона бере з моди те, що вважає за потрібне, а що не те — ну, не вдягне!". Ертегун, яка мала особливий смак, була щедрою філантропкою та господинею. Як писав Vogue у 1977 році, Міка мала "геній робити інших людей щасливими".
Лео Нардуччі, дизайнер, 91
"Мені подобається м’який одяг", — сказав розважливий Лео Нардуччі в 1984 році, ще більше покращуючи свою репутацію, згідно з WWD, як "приємного й легкого дизайнера з проникливим чуттям ведення бізнесу". Він народився в Броктоні, штат Массачусетс, його батьки були модними підрядниками. "Я закінчив бізнес-школу в Бостонському університеті, тому що мій батько був твердо налаштований тримати мене подалі від торгівлі ганчір’ям. Я провалився", — сказав він в інтерв'ю.
Нардуччі розпочав свою кар’єру в 1960 році на Сьомій авеню, а незабаром став автором лейбла Guy D. У 1965 році він отримав Coty Award, а в 1967 році запустив власну лінію за підтримки Бена Шоу, бізнесмена, який стояв за Джеффрі Біном і Оскаром де ла Рентою. Підхід Нардуччі був демократичнішим, ніж у тих дизайнерів. Він сказав, що йому подобалося спостерігати, у що одягнені діти в парку Томпкінс-Сквер, і він був налаштований на те, що потрібно жінкам середнього класу різної статури та розміру, щоб жити далі.
Марк Айзен, дизайнер і скульптор, 65
"Останнє, чим я хочу бути, — це дизайнером, який сидить, зачинивши віконниці, у своєму офісі, курить сигарети та малює речі, які не можна носити", — сказав Марк Айзен Vogue у 1994 році, через чотири роки після свого дебюту. Він народився в Південній Африці, у 19 років переїхав до Лос-Анджелеса, щоб вступити до USC. Vogue писав, що він був "серйозним кравцем, хоч і самоучкою, який справив серйозний фурор наприкінці вісімдесятих завдяки маленьким акуратним джинсовим костюмчикам, які він креслив за своїм кухонним столом". З того столу виросла імперія. Фокус Айзена з часом змінився. У 2007 році він повернувся до Південної Африки, де відновив історичну виноробну ферму та почав досліджувати промисловий дизайн. Це переросло в пізню кар'єру скульптора.
Девід Реннер, дизайнер, 46
Італійський дизайнер Давід Ренне мав унікальну здатність як виділятися, коли він одягав авангардні вбрання у своєму маленькому рідному містечку Фоллоніка, так і вписуватися, як він робив у Gucci, де він працював протягом двох десятиліть. Завзятий митець, який колись мріяв займатися архітектурою, Ренне навчався у у флорентійському університеті Polimoda. Після закінчення навчання у 2000 році він переїхав до Мілана і працював на Алессандро Дель’Аква. Він розпочав роботу в Gucci через чотири роки, а потім зростав у компанії разом зі своїм великим другом Алессандро Мікеле. На початку цього року він був призначений креативним директором Moschino. На жаль, він помер через десять днів після початку роботи.
Графиня Маріна Чіконья, кінопродюсерка і фотографка, 89
Гламурна графиня Маріна Чіконья була статусною, незалежною та елегантною жінкою задовго до того, як з нею співпрацював Алессандро Мікеле, коли він працював у Gucci. Її не лише знімали для Vogue, вона також надавала фотографії для журналу, зокрема портрети Жанни Моро та Бріжит Бардо. Чіконья вперше з’явилася на сторінках видання у квітні 1965 року; її сфотографували вдома на віллі Вольпе Сесіл Бітон і Слім Ааронс.
За словами New York Times, вона стала "однією з найвпливовіших жінок європейського кіно як продюсерка і дистриб’юторка". Чіконья, як писала Діана фон Фюрстенберг, була "нетрадиційною та красивою графинею, яка порушила правила аристократії, пішовши в кінобізнес". Власне, вся родина так чи інакше була причетна до кіно. Її батько допомагав фінансувати Bicycle Thieves, а мати володіла компанією Euro International Films, яку вона передала доньці та синові. У 1967 році на Венеціанському кінофестивалі, який заснував її дід, показали три фільми Чіконьї. Вона працював із П’єрпаоло Пазоліні, Франко Дзеффіреллі та багатьма іншими відомими режимерами. Чіконьї присвятили документальний фільм 2021 року; 2023 року вийшла її автобіографія.
Гейл О’Ніл, модель і журналістка, 60 років
Гейл О’Ніл була випускницею Весліанського університету, працювала в Xerox, коли її побачив модельний агент в аеропорту JFK, коли вона поверталася з відпустки в 1985 році. За рік вона опинилася на обкладинці британського Vogue і була частиною того, що зараз називають "ренесансансом темношкірих моделей". Вона з’явилася в журналі Vogue Italia Black Issue у 2008 році, але на той час вона насолоджувалася славою журналістки. Вона була кореспонденткою The Early Show на NBC, а потім працювала з CNN і HGTV. У 2000 році О’Ніл переїхала до Атланти, де писала про мистецтво, і працювала на NPR.
Барбара Маллен, модель, 96
Барбара Маллен, дівчина з чотирьох обкладинок Vogue, входила до 10 найкращих американських моделей 1950-х років. Вона народилася в Нью-Йорку, її виховувала мати-одиначка. Коли вона працювала в салоні краси після закінчення середньої школи, незнайомець запропонував їй спробувати себе в ролі моделі. Маллен швидко знайшла своє місце й стала моделлю в індивідуальному салоні Bergdorf Goodman. Коли Vogue хотів зняти одну з представлених там суконь, Маллен була єдиною, хто підійшов виданню, і тому вона отримала свій перший титул у журналі в 1947 році та стала визначенням "нового виду краси". Переїхавши до Парижа в середині 1950-х років, Маллен продовжив працювати, вийшовши на пенсію до Youthquake. Вона переїхала в Швейцарію, де керувала модним магазином Barbara’s Bazar і працювала в журналі Annabelle. У 2019 році вона виїхала з Цюріха в Нью-Мексико, де й дожила останніх днів.
Марк Боан, дизайнер, який провів 30 років у Christian Dior, 97
Vogue описав Марка Боана як "людину теплого темпераменту та точного темпу". В Christian Dior він йшов у ногу з часом, ніколи не відмовляючись від цінностей будинку. Він завжди знаходив баланс між спадщиною та змінами. Vogue був у захваті від дебютної колекції Боана. "Після перших 10 хвилин показу в повітрі відчувався аромат тріумфу". У роботах Боана була дивовижна свіжість. І все ж його ідеалом була вишуканість. "Жінка Dior — це жінка, а не дівчина, і гарна жінка. Вона розуміє розкіш, вимагає розкоші — в зрозумілому одязі. Марк Боан подарував їй це", — зазначав Vogue у 1971 році. Як він сказав Хемішу Боулзу в 1997 році: "Я намагався створювати речі, які підходили б і подобалися клієнтам, а не вносити якісь разючі зміни. Я зберіг клієнтуру. Це була головна ідея".
Джейн Біркін, акторка, музикантка, ікона стилю, 76
Джейн Біркін, королева невимушеності, народилася в Лондоні і спочатку вийшла на сцену, а потім і в кіно: акторка з’явилася в модному фільмі Мікеланджело Антоніоні 1966 року "Фотозбільшення". Роком раніше вона вийшла заміж за Джона Баррі, композитора фільмів про Джеймса Бонда, від якого народила дочку Кейт. Після їхнього розлучення в 1968 році вона поїхала до Франції для знімання фільму "Слоган" і закохалася в свого партнера Сержа Генсбура. За рік вона разом з ним почала музичну кар’єру, записавши хрипкий, сексуальний і скандальний Je t’aime… moi non plus. Легкий, іноді андрогінний стиль Біркін, який варіювався від широких джинсів та футболки до Hermès Birkin — культової сумки, виготовленої та названої на її честь, — завжди був предметом захоплення.
Мері Квант, дизайнерка, 93
З 1966 року ім'я Мері Квант стало синонімом мініспідниці. Якщо говорити ширше, то дизайнерка опинилася в епіцентрі того, що Vogue назвав Youthquake. У 1960-х роках підлітки не були задоволені тим, що одягалися, як їхні батьки. Квант створювала одяг для однодумців свого покоління. У 1955 році ця дизайнерка заснувала бутік Bazaar на Кінгс-роуд, головній торговій артерії Лондона. Вона не зупинилася на міні, й представила колготки, які носили з ними, а також сміливий макіяж. Мініатюрна та яскравоока дизайнерка з унікальинм смаком та баченням була найкращим втіленням свого бренду.
Пако Рабанн, дизайнер, 88
"В Іспанії є лише два генії, — впевнено заявив сюрреаліст Сальвадор Далі, — я і Пако Рабанн". Дизайнер дійсно залишив після себе блискучу спадщину; ту, яка стає все більш актуальною, оскільки дизайнери починають комбінувати перероблені та незвичайні матеріали, щоб боротися зі зміною клімату. Деякі з ранніх суконь Рабанна використовували залишки шкіри; хоча в 1968 році для співачки Франсуази Гарді він створив сукню із золота та діамантів, яка вважалася найдорожчою на той час. Костюми Рабанна для Джейн Фонди у "Барбареллі" зміцнили репутацію іспанця як дизайнера космічної ери, поряд з Андре Куррежем і П’єром Карденом. Це був разюче нетрадиційний і перспективний підхід до дизайну броні для сучасної жінки.
Тетяна Патіц, супермодель, 56
Німецька красуня Тетяна Патіц вперше відчула смак популярності супермоделей у 1988 році завдяки фотографу Пітеру Ліндбергу, який знімав її для фільму White Shirts: Six Supermodels, Malibu. Через два роки вона знову опинилася перед його об’єктивом разом із чотирма іншими супермоделями, увічненими на обкладинці британського Vogue у січні 1990 року, саме тій, яка надихнула Джорджа Майкла запросити їх на знімання кліпу Freedom '90. Вона відійшла від моди, оселившись у Каліфорнії, щоб виховувати сина та доглядати за своїм ранчо та тваринами. "Тетяна завжди була європейським символом шику, як Ромі Шнайдер і Моніка Вітті, — згадувала Анна Вінтур. — Вона була набагато менш помітною, ніж її колеги — більш загадковою, більш дорослою, більш недосяжною — і це мало свою привабливість".
За матеріалом vogue.com
