"Казки Гофмана": як створювалася нова опера Івана Уривського
19 і 20 листопада на сцені Національної опери тривають прем'єрні покази "Казок Гофмана" на музику Оффенбаха у постановці режисера Івана Уривського, який продовжує експериментувати з оперним жанром. Як створювалася вистава та як її дивитися — розповідаємо в матеріалі.
Режисер Іван Уривський, художник-постановник Петро Богомазов та дизайнерка костюмів Дарія Біла створили всесвіт, у який хочеться зануритися і який ніби ставить нашу реальність на паузу — але вимагає від глядачів уваги та зосередженості на деталях. Тут важить усе: картини на стінах простору, де відбуваються події (їх спеціально створив Петро Богомазов), колір оксамитових штанів на головному герої, поеті Гофмані (його партію виконують солісти Олександр Нікіфоров та Дмитро Іванченко), те, як пластично рухається сценою хор, та навіть те, під час якої саме арії Гофмана й Антонії у третій дій на столі закипить чайник.
"Казки Гофмана" — опера французького композитора Жака Оффенбаха 1873 року, в основу якої закладені сюжети трьох новел німецького письменника Ернста Теодора Гофмана: "Пісочна людина", "Казка про втрачене зображення" і "Радник Креспель". Їх об'єднує головний герой, романтичний поет і митець Гофман, який, за сюжетом, збирається разом із друзями у винному льоху та згадує свої любовні захоплення. Він закоханий у артистку Стеллу, в якій поєдналися образи трьох жінок — механічної ляльки Олімпії, куртизанки Джульєтти й співачки Антонії, — що їх любив Гофман. Вони втілюють магію, порок та невинність — але зрештою жодна не робить поета щасливим.
Іван Уривський давно мріяв перенести тексти Гофмана на драматичну сцену — але вдалося йому це на сцені оперній. "Я все ще нова людина в оперному театрі", — кілька разів під час інтерв'ю повторює Іван, з яким ми говорили за тиждень до прем'єри в кінці жовтня. У травні Уривський поставив у Львівській опері "Золотий обруч" на музику Бориса Лятошинського — складну історичну оперу про боротьбу українського народу за власну землю та незалежність. Друга спроба в оперному жанрі — комічна й водночас лірична, вишукана п'єса Оффенбаха, автора понад ста оперет, який все життя прагнув творити в серйозному жанрі і лише в кінці життя написав першу оперу, але так і не дожив до її постановки. Уривський, який в юності у рідному Кривому Розі грав у рок-гурті на бас-гітарі й мріяв бути зірковим музикантом, зізнається, що на репетиціях іноді почувався "як в тумані", а ще "поки так і не навчився читати клавір".
"Казки Гофмана" — найдовша постановка Івана, відомого своїм вмінням бути влучним і точним у короткій формі: триває три години з двома антрактами. Для порівняння, його гітова вистава "Конотопська відьма" в Театрі Франка триває 1 годину 20 хвилин, "Макбет" — трохи більше ніж півтори години. Водночас і наймасштабніша: на сцені до 15 солістів, 70 хористів і приблизно стільки ж оркестрантів. Брак досвіду в масштабах жанру не заважає режисерові привнести в оперу те, за що його полюбили глядачі: вміння бути суголосним часу і дар створювати на сцені іншу, нову захопливу реальність.
Події опери "Казки Гофмана" в інтерпретації Уривського відбуваються в просторі музею сучасного мистецтва. Історії Гофмана розгортаються перед відвідувачами виставки (їхню роль втілює хор) у вигляді трьох живих інсталяцій: перша — сатиричний сюжет про ляльку Олімпію, партію якої блискуче виконують артистки Ольга Фомічова та Анастасія Довбіус; друга — не менш насмішкуватий перформанс про куртизанку Джульєтту (Вікторія Ченська, Тетяна Ганіна), яка зваблює Гофмана; і третя — болісна, драматична історія юної співачки Антонії (Ліля Гревцова, Анастасія Поважная), яка помирає від хвороби, що успадкувала від своєї матері, відомої вокалістки. Присутність на сцені в усіх трьох актах відвідувачів музею (тобто хору), що уважно спостерігають за "експонатами", обговорюють їх між собою та фотографуються на їхньому фоні, робить режисерське рішення "Казок Гофмана" іронічним та дозволяє поглянути на оперу Оффенбаха, написану понад 150 років тому, з дистанції часу.
Для постановки Петро Богомазов, один із найяскравіших театральних художників країни, який співпрацював із Уривським над виставами "Калігула", "Макбет", "Марія Стюарт" в Театрі Франка, а також "Перевтілення" за Кафкою в Празі та "Землею" за повістю Ольги Кобилянської в литовському Каунасі, побудував на сцені повноцінний павільйон, що імітує простір музею сучасного мистецтва. "Будь-що, що ти ставиш на сцену в театрі, вже є артефактом, і в музеї відбувається те саме — все в його просторі стає експонатом, — говорить Петро. — Згадайте художника Марселя Дюшана та його "Фонтан". Тож нам хотілося дослідити, як "щось" стає артефактом в театрі і як впливає на реакцію глядачів".
Найбільший відгук у публіки викликає третя дія, мізансцена якої вирішена як ностальгійний простір квартири з упізнаваними об'єктами: килими на стінах, старе крісло, ліжко на металевих ніжках, лаконічний стіл, накритий клейонкою. У цьому просторі оживає історія Гофмана та юної Антонії, яка живе мрією — бути відомою співачкою, як її мама, що померла від хвороби. Успадкувала цю недугу й Антонія, яка уособлює для Гофмана ідеал невинної та щирої жінки, але, за законами жанру, гине.
Говорячи про сценографію в цій дії, Петро Богомазов каже, що "це інсталяція на тему ностальгійності і коментар про те, як часто старе тягнеться в наше життя". "Нам часто здається, що ніби колись десь було краще. А коли ти насправді це бачиш, особливо так гіперболізовано, засобами театру, ця ностальгійність виявляється абсурдною". Певним референсом, за словами Петра, стала творчість Девіда Лінча, який у своїх фільмах часто використовував естетику 1970-х, зокрема в картині "Внутрішня імперія".
На фоні цього "сірого" інтер'єру абсолютним контрастом сприймається передостання сцена, в якій з'являється Голос матері (партію виконують Тетяна Пімінова, Алла Позняк та Наталя Кисла) — жінка в розкішній сукні в лелітках та головному уборі з пір'я на голові. Це образ матері Антонії, а ще — смерть, яка прийшла забрати дівчину й буквально огортає її своїми обіймами. Художниця костюмів Дарія Біла, дизайнерка бренду MY THEATRE by Dariia Bila, має великий досвід роботи в театрі: вісім років була головною художницею Дніпровської опери, співпрацює з трупою Freedom ballet, для якої створила костюми та декорації для популярних вистав Flambè і "Кабаре". У "Казках Гофмана" одну з найважливіших сцен вона вирішує бурлескно, яскраво і водночас пронизливо, вдягаючи свою героїню в блискуче вбрання, що заворужує й лякає.
"Я довго думала, в чому має бути Голос матері, який несе смерть, — розповідає Біла. — Нам хотілося, щоб це була недосяжна діва, яка в уяві хворої Антонії уособлює красу, талант, мрію. Я впевнена, що костюм у театрі має бути насамперед точним. Він мусить говорити — і цей костюм говорить".
Для сукні знадобилось понад 10 метрів тканини з лелітками, а створили її в ательє бренду MY THEATRE by Dariia Bila. "Сила — в деталях, у театрі немає дрібниць, — продовжує Дарія. — Наприклад колір шкарпеток, які видно, коли артист сідає, або відтінок оксамиту, або фактура сорочки: яка вона на дотик для артиста, яке в неї забарвлення, що має відчути глядач. Мені здається, саме ці моменти й створюють настрій постановки".
В оригіналі опера Оффенбаха — романтична історія про нещасливе кохання та ціну, яку платить поет за те, щоби бути поетом. В Національній опері Уривський пропонує видовищне й водночас метафоричне прочитання: не варто сприймати буквально все, що ми бачимо на сцені.
Фото: Григорій Веприк
