У Всесвітній день театру редакція Vogue Ukraine обирає улюблені вистави: від опери Івана Уривського "На Русалчин Великдень" на музику Леонтовича до пронизливої вистави "Військова мама" в Театрі ветеранів. Обирайте, що вам відгукнеться — та обов’язково ходіть у театр!
"Гуцульське Весілє", Франківський драмтеатр, реж. Ростислав Держипільський
Фото: Вєра Бланш
Ця вистава з першої сцени приголомшує. Лаштунки повільно розсуваються під сакральний, первісний ритм: поліфонія настільки потужна, що одразу провалюєшся в інший вимір. Якщо ви колись чули, як дзвенять чаші та гонги для медитацій, — це щось подібне, але в концентрованій, абсолютній формі. На сцені, що обертається колесом сансари, — з пів сотні акторів, усі — в автентичних гуцульських костюмах. Вони грають на традиційних дримбах, б’ють у барабани, вистукують ритм на косах, гудять трембітами. За енергетикою — рок-концерт.
Так щедро, як у Франківському драмтеатрі, на глядача не проливають враження ніде. Ну наприклад, у "Гуцульському весілю" (саме так правильно відмінювати діалектне "весілє") зайнято оркестрову групу під диригуванням Богдана Ткачука. Власне, ця щедрість — одна з причин, чому у виставу закохуєшся.
Сюжет — дуже простий. Це навіть не сюжет, а відтворення старовинних гуцульських весільних традицій за монографією (!) Володимира Шухевича (!!) "Гуцульщина" в режимі реального часу. У форматі блокбастера. Я дивилася цю виставу кілька разів, але досі не можу без сліз переповідати деякі сцени — настільки вони дзвінкі та пронизливі.
Це безцінний етнографічний скарб у форматі повного занурення: тут відтворені співи, які лунали в горах 600 років тому. Тут наречені вбрані в історичні костюми — вони так вражають, що їм присвячений окремий матеріал на vogue.ua. Тут монографія Шухевича (а це том на тисячу сторінок) — повноцінний персонаж вистави.
Загалом, "Весілє" настільки майстерно запалює дослідницький інтерес, що потім важко зупинитися досліджувати гуцульську культуру. Приписую це власній магії Держипільського. І звісно, акторів, які навіть у найменшій мізансцені, в найглибшому куточку сцени не просто грають, а живуть.
У виставі зайняті Роман Луцький, Надія Левченко, Олексій Гнатковський, Іван Бліндар — зірки сучасного українського кіно.
Редакторка краси Альона Пономаренко
"На Русалчин великдень", Національна оперета, реж. Іван Уривський
Я не втомлююся дякувати режисерові Івану Уривському за те, наскільки йому вдається робити українську драматургію та загалом українські сюжети привабливими для широкої аудиторії. Люблю цитату Івана про те, що в українській драматургії є пристрасті шекспіровського штибу — нам треба просто глибше дивитися всередину цих текстів, а ще — позбутися стереотипів, нав’язаних шкільною програмою.
Тому сьогодні в моєму списку саме ця вистава — оперний етюд "На Русалчин Великдень" на музику Миколи Леонтовича 1919 року, яку Іван поставив влітку минулого року на сцені Національної оперети.
Казковий фантасмагоричний сюжет, заснований на однойменній казці письменника Бориса Грінченка, розповідає про козака, який відбився від свого війська та опинився на березі Дніпра, де зустрів русалок. Русалки загадують йому загадки — якщо козак не зможе відгадати, вони вб’ють його; проте його життя прагне врятувати одна з русалок, яка закохується в чоловіка…
Чи варто казати, що Уривський разом із художницею Тетяною Овсійчук вирішує цей традиційний сюжет абсолютно по-своєму? Козак тепер не козак, а мандрівник, який потрапляє в авіакатастрофу на своєму гелікоптері й опиняється в Антарктиці, на айсбергу; а русалки з'являються перед нами в купальниках Victoria’s Secret, наносять крем від засмаги, смакують морозивом та роблять селфі. Звісно, все це лише деталі, і вочевидь сучасною виставу робить не наявність купальників чи мобільні телефони в руках у русалок, а підхід Уривського та команди театру. Це насамперед ефектна, провокативна й іронічна вистава, яка — найголовніше — дарує нам контакт з нашою спадщиною, можливість подивитися по-своєму і на ліричну казку Грінченка, і, звісно, на музику Леонтовича.
Для кожного, хто знайомий із цим твором Леонтовича, вистава точно виявиться сюрпризом; для тих, хто незнайомий, — стане натхненням відкрити для себе таку чарівну, імпресіоністичну, казкову музику. "На Русалчин Великдень", до речі, перший великий симфонічний твір композитора, автора легендарного "Щедрика".
Національна оперета нечасто грає цю виставу, але вона незмінно збирає аншлаги та кардинально різні, але завжди небайдужі відгуки, і це ще одна причина побачити "На русалчин Великдень": чудово, коли мистецтво зачіпає.
Редакторка відділу культури Дарія Слободяник
"Військова мама", Театр ветеранів, реж. Олександр Ткачук
Темрява. Тіснота бліндажа. Десь угорі — вибухи. Так починається вистава "Військова мама" в Театрі ветеранів, і від першої хвилини стає зрозуміло: це не художня реконструкція, це — правда. На сцені — професійні актори поряд із тими, хто бачив війну зблизька. І ця присутність — жива, пульсуюча, без фальші.
Вразила щільність досвіду, адже ти стаєш співучасником, ніби сам перебуваєш у бліндажі. Кожне слово в діалогах звучить вивірено, точно — ніби пройшло крізь окопи. У виставі немає надміру, пафосу чи спроби спекулювати болем і війною — тільки глибока чесність. Іронія та жорстокість, гумор як порятунок, дружба як опора — все це існує на сцені поруч, як воно є на війні.
"Військова мама" не дає готових відповідей, але змушує ставити собі питання: чи ми справді розуміємо тих, хто жертвує собою? Чи вміємо бути поруч, не вдаючись до порожніх слів? Цивільна свідомість часто замикається у своїй комфортній байдужості — і ця вистава щемко нагадує про це.
Після вистави глядачів запрошують до розмови, рефлексії на пережите і побачене. Актори й ветерани, ще у формі, виходять до зали. Це, напевно, найцінніший момент. Театр перестає бути лише мистецтвом — він стає зустріччю, простором, де можливий обмін і діалог. Я вірю, що театр зцілює. І ця вистава та діяльність Театру ветеранів — свідчення того, що він здатен повертати не лише віру, а й відчуття присутності: одне для одного, тут і тепер.
Театр Драматургів, вул. Сагайдачного 25Г, квитки можна купити в театрі перед виставою чи на kiev.karabas.com
Паблішерка Vogue Ukraine Юлія Костецька
"Калинова Сопілка", Харківський театр ляльок, реж. Оксана Дмітрієва
"Калинова Сопілка" Харківського театру ляльок — постановка, яка перетворила українську народну казку на історію, що врізалася мені прямо в нерв. Вистава побудована на тексі Оксани Забужко, яка ще у 2000 році переосмислила народну "Казку про дивну сопілку" та заснована на сестринській версії сюжету про Каїна і Авеля.
Режисерка Оксана Дмітрієва зробила з класичного сюжету майже горор. Це психологічна драма, сімейна трагедія, яка не дає відповідей, лише ставить запитання: що робить нас тими, хто ми є. Це саме те мистецтво, яке відчуваєш і проживаєш.
На сцені — дві акторки — Вікторія Міщенко і Лілія Осєйчук. Затягнули у свою гру, змусили переживати разом із ними. Їхні пісні — повноцінний емоційний досвід, від якого йде холод шкірою. Стильні й дуже доречні декорації схожі на сценографію модного показу — елегантні, суворі й сучасні. Кожна деталь натякає на те, що за красивою картинкою може ховатися темна історія. Ця вистава ще довго повертала мене думками до себе, бо її сила — саме в психологічній точності.
Надзвичайно актуально і по-справжньому про нас.
Маркетинг-менеджерка Ольга Басовська
GAIA-24. Opera del Mondo
З темноти сцени в зал лине пронизливий і дошкульний скрегіт металу — чи то вітер розхитує стару хвіртку на давно покинутому обійсті, чи то хтось невидимий гойдається на іржавій гойдалці. Промінь прожектора вихоплює по черзі екзотично вбраних вокалістів то на балконі, то в залі — артисти, виконуючи свої арії, зухвало вторгаються в особистий простір глядачів, залучаючи їх до того, що буде далі. А далі буде суцільний вихід із зони комфорту.
Поштовхом до створення авангардної опери GAIA-24. Opera del Mondo композиторів Іллі Разумейка і Романа Григорів став підрив російськими загарбницькими військами Каховської ГЕС у червні 2022 року. Про що вона? Про руйнівну силу людства для Землі, яку філософськи розглядають живою істотою. Про екологічні катастрофи, спричинені росіянами на українській землі. Про крихкість людського життя. Про своє для кожного глядача.
Цей твір фізично незручний. Проте до наготи тіл звикаєш і починаєш сприймати їх у первісному сенсі — як інструмент життя. А в какофонії оглушливих звуків (вони справді гучні на межі) знаходиш гармонію творення світу.
Заступниця головного редактора Катерина Світлична
