Таня Малярчук: Эксклюзив для Vogue.ua
Они яркие и удивительные, молодые и талантливые, в их произведениях – все грани человеческих эмоций и незаурядные хитросплетения сюжетных поворотов. Карпа, Малярчук, Цилык, Андрухович, Сняданко. Пять молодых украинских писательниц делятся с читателями Vogue.ua своими размышлениями о женщинах, красоте, любви, судьбе и счастье.
"Самая многообещающая писательница Украины" – так о Малярчук говорят критики. Она является единственным украинским прозаиком, чье произведение вошло в недавно изданный в США сборник "Лучшая европейская проза 2013", а "Биография случайного чуда" стала одной из самых обсуждаемых книг прошедшего года и вошла в short list национальной премии "Книга года BBC". Сейчас Таня живет в Вене, но активно продолжает трудиться над новыми произведениями. Специально для Vogue.ua она написала рассказ "Ши-ши ".
Ші-ші
Всі мої подруги – божевільні. І навіть просто знайомі. Тобто майже всі жінки, яких мені доводилося зустрічати до сих пір – не зовсім нормальні. Простіше кажучи – ші-ші. Деякі навіть самі себе так називають. "Ші-ші" придумала не я, а вони. Їм подобається бути ші-ші. Цим вони, на їхню думку, вирізняються на тлі загального жіноцтва. Чоловіки тішаться вже з того, що понароджувалися чоловіками. Бути нормальним чоловіком (дехто навіть каже: ХЛОПОМ) їм вистачає. Хоча не завжди вдається. А от бути нормальною жінкою для більшості жінок нестерпно.
І я розумію, чому.
По-перше, ніхто достеменно не знає, що це означає – бути жінкою. Ти вже і так є, а тут тобі кажуть, що просто бути – замало. Треба бути ще й жінкою. Я, приміром, ніколи не мала взуття на підборах. Просто не вмію його носити. І це один з моїх двох найчастіших нічних кошмарів: на шпильках іду кудись, раптом ноги підкошуються, і я падаю, як пластмасова лялька, додолу під хрускіт власних кісток. Інший мій кошмар – літаки. Я в літаку і він кудись летить. Що цікаво, ніколи не падає, бо не встигає. Вже самої присутності літака уві сні мені досить, щоб прокинутися серед ночі, обливаючись холодним потом. Ці два кошмари, шпильки і літаки, об’єднує лише одна спільна риса – висота. Я не люблю бути вище, ніж я є. Мені зручно на моїй висоті. Коли дуже треба – стану навшпиньки чи вилізу на дерево. Але скільки разів знайомі переконували мене придбати хоча б "трошки на каблучку". Бо рано чи пізно треба ПОЧИНАТИ ВЧИТИСЯ БУТИ ЖІНКОЮ. Бо справжня жінка, виходить, – це її зріст плюс ще мінімум три сантиметри. Інакше ніяк.
Добре, якби обходилося тільки шпильками. Таке трапляється, але рідко. Частіше до шпильок приплюсовують вишуканий гардероб і найрізноманітніші брязкальця-аксесуари. При цьому, однак, постійно наголошується, що натягнути на себе "маленьку чорну сукенку" може перший-ліпший дурень, перепрошую, дурепа. І лише справжня жінка дійсно вміє цю сукенку носити. Тобто, щоб носити її, потрібно ВЖЕ бути жінкою. Дебютанткам зась.
Та сама історія з брязкальцями. Обвішуватися ними як душа забажає категорично заборонено. "Якщо Ви сумніваєтесь у виборі аксесуара, залиште його вдома". О горе сповненим сумніву. Ну і нарешті правило усіх правил, улюблене. "Краще мати зморшки на обличчі, ніж на панчохах". Дякую вам, джинси, що ви завжди зі мною!
Але одяг перший і найлегший етап у процесі ставання жінкою. Далі починаються непролазні нетрі особливої жіночої моралі. Жінка – це сім’я. Жінка – це її діти. Жінка – це її дім. (Кортить дописати: жінка – це її підшлункова залоза, жінка – це стіл на двох ногах, жінка – це… встав слово, яке тобі подобається).
Або. Жінка мусить вміти готувати. Мусить берегти свою цноту. Тільки жінка здатна зрозуміти іншу жінку. Жінка робить цей світ прекрасним. Негоже жінці курити. Немає нічого гіршого для жінки, ніж лишитися самотньою (так, ніби для чоловіка бути самотнім – вершина насолоди). Всі ці статутні положення жінкобуття я зненавиділа в той момент, коли вперше почула застільний тост "Ну а тепер вип’ємо за кращу половину людства – за наших жінок!" (І всі присутні прекрасні половини людства, наші жінки, сором’язливо усміхаючись, надпивали з шампанського фужера ягідний компот власної консервації).
Мало не забула. Найголовніше для жінки – бути милосердною. Милосердя – ось що відрізняє нас від всіх інших безсердечних жорстоких варварів на цій планеті.
У спину традиційному уявленню справжньої жінки дихає його не менш популярний войовничий клон "жінка емансипована". До дупи сім’я, до дупи діти, дім – це тюрма, жінка повинна боротися за свої права, уроки східних єдиноборств двічі на тиждень і тричі – курси "Як стати лідером" (просто-таки ляпас крою і шиттю). Кар’єра понад усе, я така ж, як чоловік, я краща за чоловіка, я – стерво, мені ніхто не потрібен, подруга – потенційна конкурентка, світ тільки тоді прекрасний, коли падає перед тобою на коліна, і, зрозуміло, ніякої консервації на зиму, вето вареникам і борщам, привіт – паста-пармезан-суші.
Нещодавно я була захопилася в’язанням. Шкарпеточки-шарфики-шапочки, спицями вправо-вліво (як не ношу шпильки, то хоч поплету). І реакція оточення на моє нове хобі була діаметрально протилежною. Одні із захопленням вигукували: "Боже, яка краса!" (додаючи про себе: "Ми ніколи не подумали б, що ти, безрука, на таке здатна"). Інші відверто насміхалися, мовляв, а що ти робитимеш у вісімдесят? Ось вам два ворогуючі клани однієї дружньої секти. Середини не буває. Справжня жінка або в’яже натхненно і цілоденно, або ніколи-ніколи не бере спиць до рук, інакше – дискредитація, ганьба, смерть через повішення на вовняній нитці Merino Superfine. А мені просто подобалося на годинку вимикати мозок і медитувати, займаючи руки монотонною роботою. Зима майже минула, в’язати відхотілося. Тепер, щоб вимкнути мозок (бо його іноді треба вимикати), я просто блукаю містом. Виглядаю весну. Це дозволяється? Чи надто патетично звучить? Чи краще зайвий раз витерти пилюку в домі?
Найжіночніша жінка, яку я знаю – курила і мала багато чоловіків. А зараз (о боже!) живе сама і на запитання, чи не хоче вона знову завести собі чоловіка, відповідає: "Вони мене втомили". І продовжує нею бути, найжіночнішою жінкою, яку я знаю. А одна моя шкільна подруга, розумна, симпатична, добре вчилася, закінчила університет, якось багато років тому, коли ми ще стрибали в ґумку під під’їздом, спокійно заявила: "Я хочу мати чоловіка і двох дітей, і тоді я буду щасливою". Має. І щаслива. А інша пішла в монастир. Теж розумна і симпатична. І теж щаслива. Але наведені приклади – радше винятки, бо решта або мають не те, що хотіли, або хочуть не те, що мають, або хочуть не те, що треба хотіти. І рятуються, хто як може. То принципово не голять ноги, то навпаки голять всюди, де тільки воно, волосся, росте. То ненавидять всіх і кожного, то навпаки люблять навіть тих, кого варто було б трохи поненавидіти. Читають літературу підозрілого змісту (на кшталт "Пробуди енергію свого кундаліні: практичний посібник") або раптом без попередження переселяються до іншої країни. Самотужки виготовляють парфуми. Грають в шахи. Стоять на голові. Стрибають в ополонку. Кидають когось без видимих на те причин, чи навпаки віддаються якомусь ідіотові.
Ші-ші, одним словом.
Але як серед такого огрому законів і заборон, правил, настанов, визначень і розумінь того, якою ти повинна бути, втримати голову на плечах? Он у чоловіків лише одне більш-менш заборонне правило – не плакати, і воно, погодьтеся, сміховинне у порівнянні зі зморшками на панчохах. Заради розваги я набрала в пошуковій системі "чоловік повинен…", і хоч би хтось запропонував священну тріаду "посадити дерево, збудувати дім, народити сина". Ні. Ось три перші варіанти продовжень на "чоловік повинен", які мені трапились: "…платити", "…бути брутальним", "…бути як дорогий коньяк". Бабло і п’яна груба сила приходить на зміну українським лісам. Ще один перл – "чоловік повинен робити своє діло"(жінка при цьому має, вочевидь, сидіти і дивитися). На перше місце у німецькомовних користувачів мережі несподівано виривається фраза: "чоловік не повинен злягатися з іншим чоловіком". Англомовних боюся навіть чіпати.
Найганебніша приказка, яку вигадав український чи який там народ, – "б’є, значить любить". Або – "люби, як душу, тряси, як грушу". Почувши таку мудрість, хочеться справді записатися на уроки східних єдиноборств. Але от, скажімо, моя знайома С. Їй шістдесят. Ненавидить дітей. Обожнює котів. Колись їздила на мотоциклі і ходила на карате. Тепер двічі на місяць – до психоаналітика. Досі носить чоловічі піджаки. Завеликі в плечах, кумедні, але їй пасують. Чорне-чоренне волосся, фіолетові тіні, гігантські буси, брошки, товсті браслети, персні на кожному пальці. Усім своїм виглядом С. промовляє: ану, тільки спробуй підступися?! Її позиція – війна, і можливо, С. має рацію, війна іде. Але війна, яка триває ціле життя, спустошує. С. як солдат, для якого воювати давно стала наркотиком, а мир і злагода провокують нищівну і капітальну депресію.
А от Л. – цивільна жертва такої війни. Вона не вміла і не хотіла воювати. До сорока п’яти прожила у мирі й злагоді з чоловіком і сином, готувала, прибирала, піклувалася, аж поки чоловік одного дня не закохався в іншу і не пішов. Тепер Л. – вісімдесят. Вона пережила чотири різні раки і сім операційних втручань. Ніколи більше не бачилася зі своїм чоловіком, хоча вони досі живуть в одному місті, і ніколи не познайомилася з кимось іншим. Вона замкнула себе у своїй великій, розрахованій на велелюдну родину, квартирі, дивиться телевізор, п’є багато чаю і спить лише на одній половині двоспального ліжка. Інша половина, охайно пристелена рожевим саваном, схожа на свіжу могилку.
Ші-ші – це не діагноз, а радше спосіб існування в екстремальних умовах. Щоб не будувати собі могилки в спальнях і зберігати рештки бажання жити, коли раптом дзеркальна поверхня ідеального жінкобуття розбивається на друзки. А так сказав собі і всім: я – ші-ші, і запитання автоматично відпадають. Ну ші-ші я! Нічого з цим вже не поробиш. Ну не вдалося мені стати справжньою жінкою! Тепер, з вашого дозволу, побуду просто людиною.
P.S. Я таки не втрималася і набрала в стрічці пошуку "the man should…". І знаєте, що він, чоловік, повинен англійською? "…love the woman more".
Читайте также:
Литературный спецпроект. София Андрухович: эксклюзив для Vogue.uа
Литературный спецпроект. Ирина Цилык: эксклюзив для Vogue.ua
Литературный спецпроект. Наталка Сняданко: эксклюзив для Vogue.ua
Литературный спецпроект. Ирена Карпа: эксклюзив для Vogue.ua
