Канни 2026: "Підлітковий секс і смерть у таборі Міазма" – блискучий горрор із Джилліан Андерсон
Секцію "Особливий погляд" Каннського фестивалю відкрив новий фільм трансгендерної режисерки Джейн Шьонбрун. Про "Підлітковий секс і смерть у таборі Міазма", де героїні Ханни Айнбіндер та Джилліан Андерсон переосмислюють горор, жіночу сексуальність і саму природу бажання, розповідає кінокритикиня Соня Вселюбська.
Посеред попкультурного сплеску 1980-х кінематограф народив золоту еру фільмів жахів. Розгалужений відеопрокат, дешеві відеокамери й розхитані моральні норми породили такі культові стрічки, як "Кошмар на вулиці В'язів" чи франшизу "Техаська різанина бензопилою". Сам елемент жаху, подекуди непереконливий через невеликий розмах виробництва, часто сусідив із гіперсексуалізованими наративами, що нерідко розгорталися навколо підліткових стосунків. Глядачі цих фільмів, особливо ті, хто ототожнював себе з віком героїв, відкривали для себе секс і світ жанрового кіно водночас. Вони вхоплювали дивне відчуття співіснування страху й збудження та намагалися осягнути в цих підтекстах сенси, що тоді здавалися значно більшими за них самих. Можливо, вони вказували на певну дивність чи, одним словом, на квірність.
Саме такі відчуття переживала головна героїня фільму "Підлітковий секс і смерть у таборі Міазма" – 29-річна Кріс (чудова Ханна Айнбіндер). Вона амбітна й принципова квір-режисерка, до рук якої раптом потрапляє професійна пропозиція, про яку вона й не могла мріяти. "Табір Міазма" – колись популярна слешер-франшиза, складалася з низки малобюджетних і хтивих стрічок про про Містера Маленьку Смерть, що оселився в річці та виходить на полювання в табір, де 17-річні підлітки втрачають цноту.
Кріс, як відданій фанатці шоу, випадає неймовірний шанс відродити франшизу у власному, осучасненому баченні. Та про сиквел не може бути й мови без "фінальної дівчини" — колишньої викрадачки сердець, яка, втім, пішла з акторства й тепер живе в повному відлюдництві в тому самому таборі Міазма. Саме туди й прямує Кріс на початку фільму на пошуки творчого звʼязку. Добираючись до табору крізь геть засніжені дороги, де її зустрічають затишні дерев'яні будиночки, темний ліс й кінозал із плівковим проєктором. Натхненна героїня роздивляється місцевість, аж допоки прямо в тому кінозалі, ніби виходячи з проєктора, не зʼявляється легендарна Біллі Преслі (запаморочлива Джилліан Андерсон). Розкішна білявка з пишними локонами й у спокусливому вбранні, загадково запрошує Кріс на вечерю до своєї оселі. Усвідомлюючи вельми кінематографічний вайб їхньої зустрічі, вона жартує, що, певно, нагадує Глорію Свенсон з "Бульвару Сансет", і це справді дуже влучна паралель.
Втім, ідеї фільму Кріс наштовхуються на іронію Біллі, яка не готова так просто розкрити душу й повернутися на екран. Спершу акторці важливо дати гості шанс осягнути, про що ця франшиза насправді для неї, й Біллі з висоти свого віку й мудрості готова запропонувати багато відкриттів. Так за вечірніми посиденьками біля каміна, переглядом фільмів франшизи й, зрештою, відвертими розмовами про сексуальність кожної, жінки будують духовний і романтичний зв'язок. "Підлітковий секс і смерть у таборі Міазма", який починався як грайлива лесбійська драма, поступово обростає додатковими шарами фантазій і рефлексій, переймаючи кіномову оригінальної франшизи. Фільм вдається до кислотних кольорів і абсурдних монтажних рішень, що впевнено стирають межу між реальністю та кіно, блукають між жахом і збудженням, допоки все не набуває форми вибухової сексуальної фантазії.
Джейн Шьонбрун, ймовірно, найвідоміша трансгендерна режисерка сучасності й одна з найталановитіших інді-майстринь свого покоління загалом. Зростаючи квір-підліткою наприкінці ХХ століття, вона шукала відповідей на питання своєї ідентичності в кіно, книжках й інтернет-форумах. Її фільми, такі гостророзумні, мрійливі й винятково синефільські, присвячені переосмисленню популярної культури та гендерних норм. Таким, наприклад, був її попередній хіт "I Saw the TV Glow" – повільний артхаус, що став самобутньою рефлексією на тему трансгендерної ідентичності.
У "Підлітковому сексі й смерті у таборі Міазма", вже завоювавши довіру студій і вийшовши за межі суто квір-аудиторії, Шьонбрун підкорює Канни диким психосексуальним карнавалом, що занурюється у непрості питання ідентичності, жіночого задоволення та великої спадщини горору. Звертаючись до жанру, вона виводить на поверхню історичну роль жінок у ньому – і тих, що виконували ці ролі, і тих, що сформувалися під впливом цих образів. Зрештою, фільм ставить риторичне питання: чому все-таки горор так резонує з дівчатами, які зростали трохи не такими, як усі? Чому сьогодні, бачачи ці фільми з їхніми відверто скандальними й неетичними моментами, ми все одно лишаємося до них прикутими? І як ці химерні екранні образи пов'язані з жіночою сексуальністю або навіть із небажанням сексу взагалі?
В оригінальній франшизі є момент, який врізався Кріс у пам'ять і повертається у фільмі Шьонбрун знову й знову: героїня Біллі, займаючись сексом без жодного задоволення, досягає оргазму рівно тієї миті, коли Маленька Смерть встромляє в неї свою зброю. Переглядаючи і обговорюючи ці сцени знову й знову, фільм натякає, що інколи справжній жах у подібних фільмах походить не від паранормального, а від реального, нав'язливого сексуального дискомфорту.
"Підлітковий секс і смерть у таборі Міазма" переповнений інтертекстуальними відсилками до кіно, серіалів та інтернет-жартів, щедрий на символи й метафори, а також на знущання з сучасної воук-культури. Втім, ця перенасиченість не відштовхує, а навпаки, ще сильніше ріднить з історією, пропонуючи безліч точок підключення для найрізноманітніших культур та їхніх VHS- чи DVD-канонів. Серед усіх цих підтекстів і метафор діамантом фільму є неповторна Джилліан Андерсон, яка вкотре вражає своєю сценарною інтуїцією та сміливістю братися за такі відверті ролі. Складно уявити доречнішу акторку на цю роль, і для самої Шьонбрун, величезної шанувальниці "The X-Files", попрацювати з Андерсон було її скаженою мрією.
Андерсон дарує магнетичний перформанс, приносячи у фільм той необхідний п'янкий шлейф свого екранного впливу на кілька епох попкультури. Саме з тих фільмів і серіалів, де такі юні дівчатка, як Кріс, шукали своєї втіхи, вдивляючись в екран. І, як показує Шьонбрун, іноді сексуальні фантазії таки можуть увійти в реальність, варто лише довіритися грі й відкинути застарілі стереотипи. Для самої Андерсон, як вона зізналася в інтерв'ю Variety, цей фільм є відкритим діалогом "з усіма, хто переживає дисоціацію, проходить досвід виходу з тіла або відчуває, що не є частиною загальноприйнятих соціальних норм і не вписується в їхні рамки… цей фільм – ідеальна пожива для ескапізму".
