UA

Журнал VOGUE

Подписаться
Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

Вихід з Бучі: журналістка Оксана Семенік – про те, як вона вирвалася з міста та вижила

06 апреля 2022

До війни журналістка у сфері культури Оксана Семенік писала для vogue.ua книжкові огляди. Сьогодні все змінилося – і тепер Оксана пише для нас історію про те, як вона врятувала своє життя, виїхавши з Бучі разом з нареченим та кішкою 10 березня 2022 року. Ми публікуємо цю історію без купюр.

Оксана Семенік. Життя в підвалі, коли ще було світло до приходу окупантів

Мені подобалося жити в Бучі – Київ усього за 15 кілометрів, свіже повітря, багато простору. Я переїхала на власну омріяну квартиру у вересні, а Сашко перебрався до мене в грудні. Ми з душею облаштовували своє житло – купували меблі, перевезли наші бібліотеки, готувалися закінчити ремонт. Життя в передмісті мені подобалося – останній рік я працювала на фрилансі як комунікаційна менеджерка та журналістка у сфері культури, що нарешті відроджувалася після коронавірусної кризи. Сашкові було трохи складніше – він працює в Мистецькому Арсеналі та фрилансить як документаліст у різних медіа та проєктах. Він частіше виїжджав з дому та ще й тягнув на собі багато техніки: камери, об’єктиви, штативи тощо. Втім у березні Сашко мав отримати права. А я заспокоювала себе, що чисте повітря й комфортне майбутнє наших дітей того варте. У Бучі багато дитячих садочків і загалом молодих сімей – тут справді комфортно жити й недороге житло.

Життя в підвалі, коли ще було світло до приходу окупантів

Від початку війни життя в Бучі вже не мало жодної позитивної ознаки. Із самого 24 лютого в нас було гучно – військовий аеропорт Гостомель, куди безуспішно намагався висадитися російський десант, був зовсім поруч. Ми зрозуміли, що війна поряд, коли над нашим будинком зробив віраж винищувач. Від страху я впала на землю. Ми побігли заклеювати вікна (це нам не допомогло) і перетягнули матрац у кімнату без вікон. Але переночувавши вдома без сну, я зрозуміла, що не почуваюся в безпеці. Панельні будинки можуть легко скластися в купу брухту під час бомбардувань. Про це мені постійно нагадував Саша – мій наречений і оператор, – розповідаючи про Чеченську війну і Грозний, який стерли з лиця землі в 1990-х. Ми вирішили жити в підвалі дитячого садочку. Згодом ми зрозуміли, що нас це врятує і від окупантів, які братимуть у полон цілі бомбосховища й вимінюватимуть свої сухпайки на нормальну їжу в людей, що сиділи по підвалах будинків. 

Чому ми не виїхали в перший день? Або в наступні? По-перше, ми проспали початок війни – прокинулися близько десятої ранку, коли Київ уже кілька годин стояв зусібіч на виїзд з міста. У нас не було машини, щоб зірватися й виїхати відразу, ввечері або наступного ранку. Наші друзі й родичі були далеко. Ми були розгублені й не вірили, що війна прийде до нас додому. Ну хоча б не так швидко. 

Життя в підвалі, коли ще було світло до приходу окупантів.

У наш перший день у підвалі, 25 лютого, коли тривали запеклі бої за Гостомель, ми особливо ні з ким не знайомилися: на нас дивилися з підозрою. Ми були новими в місті й районі, де люди знають одне одного, як у маленькому селі. Склозаводська – це справді окремий усесвіт від Бучі. Тут немає гарних новобудов, схожих на спальні райони Варшави чи Праги. Сюди ходила одна маршрутка з Києва і є станція приміської електрички. Один маленький супермаркет, ломбард, пошта, дві алкогольні крамниці, зоомагазин, крамниця одягу й велосипедів. (Усе це відразу пограбували російські окупанти, а потім і місцеві мародери). Але найголовніше – на Склозаводській не відбувалась евакуація населення. 

Наше двотижневе перебування в Бучі можна розділити на два періоди: до приходу окупантів і після. Перший період – це коли в підвалі були світло, тепло й розетка. А ще ми могли ходити на кілька годин додому (якщо було тихо), щоб помитися й приготувати щось, крім мівіни й вівсянки. 

Кожен день здавався схожим на попередній. Ранок: прокидаєшся невиспаний. Спиш погано, бо вночі холодно, хоч і спиш у трьох кофтах і пуховику, в шапці й двох штанях. Грієш воду в електричному чайнику. На літр води використовуємо один пакетик чаю. Читаємо новини, годуємо кішку, чекаємо, коли вибухи стихнуть. День: йдемо додому на годину. Миємося за кілька хвилин, бо страшно. Готуємо їжу швидко, їмо мало – бо апетиту немає. Випиваємо каву, хаотично шукаємо можливості виїхати з Бучі. Вертаємося в укриття. Вечір: Саша читає новини, я – книжку для підлітків. Діти малюють, граються разом, а дорослі обмінюються новинами. 

Олександр Попенко та Оксана Семенік в укритті дитячого садочку в Бучі

В укритті нас було приблизно 40 людей. Ми – двоє молодих журналістів з культурної тусівки, які заручилися на третій день війни, і наша кішка Ватрушка. Серед інших людей – чоловік, що працював у Києві та знімав у Бучі квартиру. З речей у нього був лише маленький рюкзак. Молода дівчина з чоловіком, з яким зібралася розлучатися, їхні батьки та 4-річна донька. Велика сім’я з трьома поколіннями й песиком, якого врятували з Луганська. Дві самотні бабусі. Мама з двома дочками. Хлопець з ментальною інвалідністю та його мати. Ще три покоління жінок без чоловіків. Колишній учасник бойових дій на Донбасі з пораненням і його мопс. Ще одна сім'я з трьох поколінь з домашнім пацюком. 

Поки працювали супермаркети, ми ще відчували життя на районі. В один з днів Саша навіть приніс капучино. Сигарети відразу стали дорожчими за золото й зникли з прилавків першого ж дня. Ми закупили шоколадних батончиків, печива, горішків, насіння. Те, що могло дати глюкозу й псевдовідчуття ситості. У підвал ми перенесли трохи закруток у банках від моєї мами. А усвідомлення, що в нас є багато картоплі, відганяло від думок про голод. 

Заручини в укритті на третій день війни. Обручкою став мій перстень

Третього березня ми востаннє були в нашій квартирі. Ми вже кілька днів не були вдома, і бажання помитися пересилювало страх. Вдома все було як завжди, окрім вибухів і пострілів... Мені було страшно, а ще дуже боляче чути скавучання собаки, зачиненої в якійсь квартирі. Саша хотів поїсти вдома, вперше за багато днів. Він нарешті приготував шакшуку, аж раптом кицька забігла в переноску. Я відразу сприйняла це як знак, тому ми вибігли з дому. До укриття бігли під обстрілами – росіяни вже заходили в наш район. 

Те, що вони робили в нашому районі, ми знаємо зі слів тих, хто не встиг або не захотів спускатися до підвалів. Мешканці Склозаводу споглядали за життям окупантів, як на реаліті-шоу. Перше, що зробили росіяни, – пограбували супермаркет з їжею. Друге – виламали двері до крамниці одягу. Третє – пройшлися по підвалах, шукаючи місцеву тероборону. Дєніс із Пітєра просив мешканців сидіти у своїх будинках і підвалах рівно три дні. Росіяни мародерили квартири, пили пиво на лавочках і курили, стріляли по крамницях і житлових будинках. Ми в цей час говорили в підвалі пошепки, ходили в туалет на відра і їли шоколадні батончики та хліб. Із приходом окупантів зникли тепло, світло й вода – вони спеціально поцілили у водонапірну вежу. 

Ми ж не милися вже кілька днів і заощаджували туалетний папір

Всі ці три дні без сонячного світла та зв’язку з рідними я молилася про евакуацію. Фраза «Нас звідси евакуюють» крутилася в моїй голові сотні й сотні разів. Я намагалася не думати про те, як переживають наші рідні. Вже вдома ми дізналися, що вони плакали щодня. А наші друзі в соцмережах постили наші світлини з приміткою: розшукуються.  Єдине, що підтримувало нашу психіку, – це радіо. Але й сердило водночас. По радіо повідомляли, що Буча – українська. У нашому районі їздила ворожа техніка. Ведучі скаржилися, що не можуть додивитися серіал і читати книги. Ми ж не милися вже кілька днів і заощаджували туалетний папір. Розрізана картопля, яку пронизував бинт, у тарілці з олією слугувала нам свічкою. Ми, діти 1990-х, не знали про цей винахід, що був популярний під час вимкнення світла в перші роки незалежності. Діти навіть намагалися гратися. Дорослі рахували танки, що проїжджали повз нас, та за звуком відгадували, що стріляє. Під час війни ти дуже швидко вчишся розрізняти звуки градів, артилерії, танків. Згадуєш перші дні, коли страшно було від гучних вибухів, а це лише працювало наше ППО. 

Життя в підвалі, коли ще було світло до приходу окупантів

Окремою темою було мародерство: мародерити крамниці очевидно погано. З іншого, ми були в окупації без води, їжі й тепла. Коли ми дивилися на людей, які приносять своїм дітям усе, що змогли винести, – не могли їх засуджувати. Бо ми не мали дітей. Ми були відповідальні тільки за себе.

Від сонячного світла дуже боліли очі. Ми відразу зателефонували батькам. А ще побачили багатоповерхівку зі згорілими квартирами. Але ніхто не поспішав дивитися на руйнування району. Бо це означало побачити ще й трупи, які лежали посеред вулиці. Скільки загинуло цивільних, порахувати неможливо. Хтось згорів заживо у квартирах, когось розстріляли під час спроби виїхати, інших убили. Щодня в підвалі з’являлися новини, що хтось помер. Але найстрашніше – загиблих неможливо було поховати. У Бучі почали з’являтися братські могили, сусіди ховали рідних на власних подвір’ях.

Без світла, у закритому приміщенні з незнайомими людьми й без зв’язку в декого здавали нерви. У вечірніх розмовах дедалі частіше вчувалося: «Яка різниця, яка влада, аби не стріляли». Хтось почав сумніватися, що Україна вистоїть. Бо якщо окупована Буча, то як там Київ? Якщо ворожа артилерія вже стріляє з нашого Склозаводу по Ірпеню, чи дочекаємося ми на евакуацію? Гуманітарка була вперше й востаннє тиждень тому – чи не забула про нас міська влада? У таких панічних настроях велику роль відіграють і плітки. Вони з’являються невідомо звідки: мовляв, сказала сусідка тьотя Катя, а їй телефонував син, у якого друг працює у владній структурі. З чуток виходило, що Софію Київську розбомбили, мера Бучі вбили, а низку великих українських міст уже окупували. У нас у єдиних було радіо, і ми чули новини. Але після «української Бучі» й окупованої Склозаводської наше маленьке суспільство менше довіряло ЗМІ. Що нас лякало? Що ми залишимося тут надовго, а також прогноз погоди, який обіцяв уночі -7 °С. 

З чуток виходило, що Софію Київську розбомбили, мера Бучі вбили, а низку великих українських міст уже окупували

Запасів води мало б вистачити ще на кілька тижнів. Досвід прабабусь, що пережили Голодомор, Другу світову війну та повоєнний голод, закріплював упевненість, що з мінімальною їжею можна протягнути. Закінчувалися сигарети, а ще терпіння сидіти на одному місці й суцільна невизначеність, коли це все закінчиться. 

Руйнування на районі

Про зелений коридор для Бучі та евакуацію ми почули по радіо. Знали, що людей постійно евакуюють з Ірпеня або вони пішки доходять до зруйнованого моста в Романівці. Наші знайомі й волонтери казали, що забрати нас можливо тільки з того мосту. Але до нього треба було дійти. І проблема була не у відстані, а в питанні, скільки блокпостів окупантів треба буде пройти. І чи не розстріляють вони тебе, як розстрілювали поодинокі автівки та сім’ї, що намагалися тікати від війни. Почувши про евакуацію, ми вскочили на ноги. Почали ловити зв’язок і говорити з місцевими людьми. Виявилося, що евакуація відбуватиметься з центру Бучі. Ми ж, склозаводчани, можемо дійти пішки до Ірпеня. Наш підвал сприйняв це флегматично. Хтось сказав, що евакуйовуватися однаково немає куди й до кого. Інші ж вірили, що автобуси приїдуть і до Склозаводу, треба лише чекати. Сусідній підвал, де переважно були жінки й маленькі діти, почав збиратися. Думаю, бажання врятувати дітей було сильнішим за страх. Вони видали дітям білі прапорці, пов’язали білі пов’язки на руки (дітям і собі) і пішли. З ними пішли й перші сміливці з нашого району – близько 20 людей. Нерішучість у часи війни – страшний ворог. І ми хотіли дочекатися новин про тих, хто вчора пішов на евакуацію (або на смерть). 

Руйнування на районі

Наступного ранку я пішла шукати когось, хто мав хоч якусь звістку від учорашніх сміливців. Виявилося, що цих жінок і дітей тримали на російській базі та не хотіли пропускати далі. Частина автобусів з Бучі теж учора не змогла виїхати, евакуація зірвалась. Однак якимось дивом людей удалося доставити до Стоянки на автобусах, а вже звідти в Білогородку. Телефони росіяни забирали. Але надія на порятунок міцніла. 

Усі ці два тижні ми жодного разу не могли ухвалити адекватного рішення про евакуацію. Але того дня ми докурили останню цигарку, виклали все зайве з рюкзаків, взяли обмаль їжі (раптом нас затримають на якийсь час або доведеться ночувати серед лісу) і вирішили йти. З нашого підвалу пішло тільки дві сім’ї. Усі інші чекали порятунку або й далі казали, що йти немає куди. Ми обмінялися телефонами, щоб сказати в разі чого, що ми дійшли та живі, і запитати, як там наш уже рідний підвал. 

Наш зруйнований балкон крайній другий знизу

Цього разу біля третього будинку зібралося понад сто людей. Жінки, діти, собаки, коти, пенсіонери та чоловіки. Тоді я вперше побачила руйнування району зблизька: простріляні вікна, згорілі квартири, сліди від снарядів і куль. На наш будинок я так і не зважилася сходити подивитися. Саша показував на фото зруйнований балкон, сліди від пострілів та вибиті вікна. Ми навіть не намагалися щось додатково рятувати або заклеювати балкони плівкою. Це все вже не мало значення. А до кінця війни в нас може не лишитися взагалі нічого – ніхто не знає, чим це закінчиться та як. Вже коли ми будемо в Києві, мама скаже, що сусіди запитують у неї: «А що там наша квартира? Кажуть, нам виламали двері». Вони не запитають, як ми і де ми. 

Ми не знали, куди йти далі. Не було зв’язку, а отже й інформації, що відбувається хоча б в Ірпені. Але й зовнішній світ нічого не знав про наш район, тож якось розбиратися з російськими блокпостами ми готуватися самостійно. Один з чоловіків крикнув: «Хто на Ірпінь, ідемо разом у колоні». Ми всі рушили до вулиці Яблунської, по якій ще кілька хвилин тому їздила техніка зі славнозвісною літерою V. Минаючи зруйновані будинки, гори скла, пластику та землі, згорілі машини й обірвані дроти, емоцій не відчували. Як і страху, коли повз проїжджав танк.

Діставшись блокпосту, я вперше побачила російського окупанта особисто. Це були два ще зовсім юні хлопці, молодші за нас. Але далі блокпоста ми не пройшли: нас завернули й сказали йти до кар’єру. Колись я дуже пишалася великим кар’єром, що було видно з нашого вікна. Влітку там можна купатися, влаштовувати пікніки, а зимою ловити рибу. Тепер звідти віяв дуже сильний вітер. Десь тоді я помітила, що людей стало менше. Попри те, що в колоні з 200 людей дуже легко загубити одного – я помітила, що деякі люди повернулися додому. Тепер це вже була не дорога «на Ірпінь», а дорога в нікуди. 

Впевненості, що ми йдемо не зовсім на вірну смерть, додавала колона машин, що постійно їхала з боку Ворзеля. Ми йшли буквально за машинами в надії, що скоро з’явиться зв’язок і ми хоча б приблизно зрозуміємо, куди йдемо. Десь у колоні люди обговорювали, що йдемо на Стоянку й Житомирську трасу. Про це я написала своїм знайомим. Не лякали автомати, техніка, спалені та розстріляні машини з написами «ДІТИ». Поки ми йшли, то видаляли соціальні мережі, банкінги й «Дію», чистили фотографії та повідомлення на випадок, якщо телефони забиратимуть. Мій Сашко ніс із собою дрон, камеру, об’єктиви, вінчестери з даними. Карту пам’яті з фотографіями нашого підвалу й району він заховав у косметичку. Але він однаково був мішенню, а камера – червоною ганчіркою для бика-окупанта. Але нам пощастило – цей маршрут не був узгодженим для пішого переходу.

Руйнування на районі

Військові росіяни були в шоці: нас було багато, вони не були готові, тому пропускали нас навіть без огляду речей. Вони запитували, куди ми йдемо. Ми відповідали, що не знаємо. Просто йдемо з Бучі. Те, що нас пропустили й залишили всіх живими, – це диво. Бо будь-який неузгоджений з ними крок міг обернутися смертю. Вони не жаліли цілих сімей. А особливо ненавиділи волонтерів. Розстріляну машину з гуманітарною допомогою – речами, їжею та ліками – ми також бачили серед дороги приблизно між Дмитрівкою та Забуччям. 

Йти було важко. Ноги страшенно боліли після двох тижнів малої рухливості в підвалі. Їсти не хотілося, але наша непоживна їжа цими днями теж не додавала сил. Хотілося багато пити, але не можна було: раптом нам доведеться провести кілька днів без води. Кішка заспокоїлася, ми навіть посадили її в переноску. Мій рюкзак з кількома кофтами, документами та ноутбуком здавався неймовірно важким. Вже після першого великого блокпоста машини почали підбирати жінок, дітей і стареньких. Ми бачили, що в більшості машин були вільні місця. Але вони не спинялися. 

Житомирська траса більше нагадувала кадри з фільму про апокаліпсис: розстріляні машини, спалена техніка, купа металевого сміття

Житомирська траса більше нагадувала кадри з фільму про апокаліпсис: розстріляні машини, спалена техніка, купа металевого сміття. Відчуття небезпеки щокроку посилювалося. Ніби до цього нас захищали столітні ліси, а тепер ми стали мішенню. З приблизно 200 людей нас стало десь 40. Одному з чоловіків зателефонувала дружина, яку забрали на машині. Вона сказала, що вже в Білогородці чекатимуть автобуси, і ми пішли. 

Вперше відчуття безпеки з’явилося, коли ми побачили українських військових. Ніби за блокпостом діє магічний щит, куди не прилітає. Але, звісно, це не так. Місцеві жителі дали нам, втомленим людям, які пройшли понад 20 кілометрів, води. Мінералка здавалася дивною на смак, бо ми вже звикли до води з крана. Вже там нас підібрала наша подруга й колега – журналістка Аня Цигима, яка заощадила нам ще 7 кілометрів до евакуаційних автобусів у Білогородці. Ми довго не могли повірити, що тепер хоч у порівняній, але безпеці. Ще кілька днів здавалося, що ми зараз прокинемося в холодному підвалі. 

Під час пішої евакуації

P.S. Наші сусіди по підвалу весь цей час не хотіли йти «в нікуди» та ризикувати життям. Того ж дня вони вирішили йти пішки, а по дорозі їх забрали волонтери до Романівського моста. В усіх знайшлися родичі в інших, безпечніших областях. А наступного дня після нашого порятунку ми дізналися, що військова техніка заїхала на територію дитячого садочка. Окупанти розбрелися по будинках і припаркували техніку, як звичайні автомобілі...

Текст: Оксана Семенік

Фото: Олександр Попенко

Уривок цієї історії була вперше опублікований англійською у  виданні The New Statesman

Буча ·

Еще в разделе LIFE

Популярное