Пулітцерівська лауреатка Василіса Степаненко — про відповідальність в умовах війни
23-річна Василіса Степаненко здобула Пулітцерівську премію за репортаж із оточеного Маріуполя — і продовжує знімати драматичні події на фронті й у тилу.
Ми зустрічаємося з Василісою Степаненко в Києві після чергового ранкового обстрілу міста. Зараз журналістка у відпустці — вперше за півтора року великої війни. Вона відвідувала близьких у Харкові. А тільки-но повернулася до Києва, вхопила з дому камеру і помчала на місце падіння уламків ракети — знімати сюжет для Associated Press. Ми обговорюємо з Василісою сюрреалізм ситуації, в якій живемо: після роботи на місці обстрілу, знявши каску та жилет із написом Press, Василіса приїхала на знімання для Vogue. Про які, зізнається, завжди мріяла.
Тендітна, красива, з величезними яскравими блакитними очима та розкішним хвилястим волоссям, зібраним у недбалий пучок, — до 24 лютого Василіса часто знімалась у кліпах українських музикантів й у масовці в кіно, багато подорожувала. Тепер в її інстаграмі замість фото з мандрівок — кадри, зняті в Херсоні, Бахмуті, Маріуполі.
"Я часто розмірковую про те, що, можливо, найважливіша мить мого життя — саме зараз, — каже Василіса. — Це ніби твоя близька людина дуже хворіє і ти маєш бути поруч. Тому я повсякчас думаю, що маю їхати на фронт і знімати, аби нічого не пропустити".
До того як стала частиною міжнародної агенції Associated Press, Василіса три роки працювала в новинах на харківському каналі Simon. Свій перший у житті репортаж зняла в лікарні — на День донора, про те, як українські військові здавали кров для побратимів. "Редактор прочитав мій текст і каже: погано, але не так погано, як я думав. Щось із тебе вийде", — сміється Степаненко, яка цьогоріч у травні разом із колегами з агенції — відеооператором Мстиславом Черновим, фотографом Євгеном Малолєткою та репортеркою Лорі Хінент — здобула Пулітцерівську премію за репортажі з окупованого Маріуполя.
Це місто розділило життя дівчини на до і після. До Associated Press вона долучилася за місяць до вторгнення як відеопродюсерка — запросив колега і добрий знайомий, харків’янин Мстислав Чернов, який натоді вже 10 років працював міжнародним військкором. Першим "бойовим" виїздом був Бахмут, ще на початку лютого 2022-го, — Василіса згадує, що їхала на фронт у звичайних джинсах і з "невеликою, дуже красивою сумкою", яку Чернов порадив викинути, а у воєнторгу купив їй тактичні штани. Згодом саме в них вона пройшла Маріуполь.
Страшні речі, які трапилися там, змінили її назавжди, проте саме кадри, зняті в оточеному місті, допомогли світу дізнатися про злочини російських військових проти цивільного населення. Трійка кореспондентів Associated Press були єдиними міжнародними журналістами в місті. Працювали перші 20 днів під час облоги — їм вдалося вивезти близько 30 годин відеоматеріалу.
Степаненко закінчила Харківську академію культури і мріяла писати про мистецтво, проте швидко зрозуміла, що її теми — соціальні. Під час роботи на телебаченні кілька років досліджувала проблеми дітей з орфанними захворюваннями. Згодом це вилилось у дипломну роботу, присвячену інклюзії в журналістиці. "Пам’ятаю, як мої герої, діти з м’язовою атрофією Дюшена — генетичним захворюванням, що призводить до повної втрати здатності рухатися, — казали: ми мріємо кататися на велосипеді. Проте багато хто із цим захворюванням в Україні не доживає до 20 років. Тоді я усвідомила, що журналістика — це те, що допомагає мені ширше дивитися на світ, а ще — підсвічувати те, на що, може, більшість не звертає уваги".
Своїм головним талантом Василіса вважає емпатію і зізнається, що під час знімань може відкласти камеру й обійняти людину, бо це важливіше, ніж сюжет: "Потрібно чути своїх героїв — це головне".
Про те, як впоралася в Маріуполі, розповідає мало, бо "на рефлексії часу не було, до того ж у команді не було заведено показувати емоції". У перші дні вона сказала собі: "Я не плакатиму, я не буду слабкою — ми команда, маємо працювати злагоджено". Згадує, що в маленькій білій валізці, яку взяла із собою, лежали улюблені парфуми — теплі, глибокі, з пряними нотами рожевого перцю та горіхів: "Іноді, коли вже не було світла й води, я наносила їх, і ставало легше".
Сьогодні Степаненко — одна з найтитулованіших журналісток у світі: після Пулітцера вона отримала нагороду британської премії Royal Television Society 2023 в номінації "Молодий талант року", а влітку здобула Livingston Awards, відому як "Пулітцер для молоді". Її присудили за журналістські розслідування, зроблені вже самостійно за останній рік, — сюжети про катування людей в Ізюмі, про тих, хто пройшов через фільтраційні табори, та про цивільних, що повернулись із російського полону. У Нью-Йорку журі відзначило людяність і проникливу силу її репортажів.
Питаю, як побачене змінило її. Степаненко робить довгу паузу і каже, що за півтора року стала дорослою. "Я іноді відчуваю себе ніби кам’яною — проте цей стан допомагає боротися. У мене є мета, є робота — і є світ, який нам довіряє і чекає від нас інформації".
Василіса каже, що сьогодні їй у собі не вистачає легкості, а ще вона трохи сумує за сукнями, які раніше дуже любила. Майже не дозволяє собі плакати, хоча іноді прориває — як торік улітку під час першої поїздки за кордон, у Німеччину, коли побачила мирні міста та дітей, що граються на вулицях. Проте вона прийняла свою реальність: "Я дуже люблю людей і хочу бути поруч із ними. Війна — це трагедія, але мені пощастило мати роботу, яка допомагає".
Текст: Дарія Слободяник
Фото: Daria Svertilova
