До VOGUE UKRAINE LEADERS 2024 залишилось:
КУПИТИ КВИТКИ

"Після Маріуполя в нас була можливість припинити працювати і вже нічого не робити": інтерв'ю з фотографами Євгеном Малолєткою та Мстиславом Черновим

У рамках проєкту Heroes Веня Брикалін поспілкувався з Євгеном Малолєткою та Мстиславом Черновим, які отримали Пулітцерівську премію 2023 року для агенції Associated Press за репортажі, що показали світові трагедію Маріуполя.

Реклама

Переді мною в Zoom двоє чоловіків. Чорні куртки, засмучені обличчя, кількаденна щетина. Вони сидять у придорожньому кафе просто неба — в нас є година, перш ніж вони вирушать далі Донбасом.

Євген Малолєтка
Євген Малолєтка

Це репортери міжнародної агенції Associated Press, харків’янин Мстислав Чернов та Євген Малолєтка з Бердянська. Багато хто у світі бачить повномасштабну війну в Україні їхніми очима — чи, радше, крізь об’єктиви їхніх камер. Це рідкісний для військових кореспондентів випадок: сьогодні їхні обличчя відомі міжнародній аудиторії майже так само добре, як і їхні роботи. Відомі завдяки численним професійним відзнакам та нагородам, як-от премія "За свободу слова" від Deutsche Welle, приз глядацьких симпатій на фестивалі незалежного кіно Sundance, перемога в конкурсі документальної фотографії World Press. А також через їхні публічні виступи: на економічному форумі в Давосі або на медіафорумі в Бонні. Вони представляються як "маленькі українські журналісти", проте всі знають: ці двоє роблять велику справу.

Мстислав Чернов
Мстислав Чернов

Торік вони зняли документальний фільм "20 днів у Маріуполі" про окупацію міста російськими військами та український спротив. А ще — про долю цивільних людей, чиє життя назавжди змінилося чи трагічно скінчилося. У кадрі майже немає військових — натомість автори фіксують щоденні страждання пересічних людей: налякані діти в бомбосховищах, пограбовані крамниці та стихійні братські поховання. За цю роботу вони й здобули премію на Sundance.

Євген Малолєтка та Мстислав Чернов познайомились на Донбасі. У 2014 році вони разом висвітлювали авіакатастрофу рейсу MН17, яка забрала життя 298 осіб. "Тоді вперше російська пропаганда так сильно й масштабно відреагувала на новини", — коментують журналісти. Сім років по тому в Маріуполі в них сталося дежавю — медіамашина країни-агресорки працювала так само, конструюючи віроломну, альтернативну фактам і здоровому глузду реальність.

Вони опинилися в Маріуполі 24 лютого — єдині міжнародні журналісти в місті. Провели там двадцять днів і документували поступове знищення міста та його жителів: горілі багатоповерхівки, розтрощені лікарні та пожежні станції. Працювали утрьох з Василиною Степаненко, продюсеркою фільму. Сьогодні вона самостійно знімає сюжети, проводить журналістські розслідування і, як каже Чернов, "робить фантастичну справу".

"Після Маріуполя в нас була можливість припинити працювати і вже нічого не робити, — каже Мстислав. — Але насправді, коли ти стаєш свідком таких історій, як знищення міста, — це не зупиняє тебе, а підштовхує вперед. Ти не можеш — не маєш права зупинитись".

Військова журналістика — це командний спорт. Головне — знайти свою людину, з ким комфортно й безпечно, кому можна довіряти. Репортери кажуть, що їхній тандем сформувався через схожість поглядів і розуміння ризиків. "Відчуття страху рятує життя, — пояснює Чернов. — Є страх і є відчуття безпеки. Важливо перевести страх саме в розуміння небезпеки та її рівня. Якщо це вдається, можна нормально функціонувати". Згадує, що в перші дні в Маріуполі хотілося забитися в куток бомбосховища, нікуди не виходити, нічого не робити та просто чекати, коли все закінчиться: "Це інстинкт — із ним потрібно боротися. Щодня ти маєш переступити через себе, вийти з того підвалу і знімати. Якщо переступив один-другий-десятий раз, то на одинадцятий це вже трошки легше".


Під час церемонії вручення нагороди Deutsche Welle на Global Media Forum у Бонні в червні 2022 року Чернов заявив: "Чесно кажучи, все, що ми відзняли, — ми були б раді цього не робити. Будь-який фотограф віддав би всі нагороди, тільки щоб ця війна скінчилась". Я згадую в нашій розмові цю частину їхнього виступу, і вони в унісон кивають. "Так вчинив би будь-який український журналіст, — підтверджує Малолєтка. — Адже на цих світлинах — наші родичі, друзі та просто люди, які втратили абсолютно все".

Чи може в журналіста бути вихідний від війни? "Чи можна припинити читати й дивитись новини?" — резонно парирує Євген. "Давай по-чесному, — підхоплює Чернов. — Для багатьох іноземних глядачів події в Україні — це інформаційний шум". Вони вдвох — автори найпронизливіших картин війни, які здатні подолати цей шум та стимулювати зовнішній інтерес до подій у країні. Батько, що в сльозах схилився над ношами із розпластаним тілом загиблого 16-літнього сина; ще жива 31-річна поранена жінка на дев’ятому місяці вагітності, яку евакуюють з руїн пологового будинку; 18-місячне немовля, якого батьки на руках несуть у лікарню і яке не вдасться врятувати, — ці кадри вже закарбовані у світовій історії та генетичній пам’яті українців.

Розуміючи це, Чернов із Малолєткою знімають різні історії — варіюючи військові та цивільні сюжети. Останні, кажуть вони, зазвичай викликають більший резонанс у міжнародної аудиторії. У пошуках прикладу Мстислав відкриває папку з робочими матеріалами на своєму лаптопі. Одразу згадує відому вже історію про жінок-волонтерок із Харкова, які в січні 2022-го зі зброєю в руках готувались до вторгнення. Або інший сюжет: про захисників, які звертаються по процедуру кріоконсервації сперми, — щоб мати змогу після війни народити здорових дітей і зберегти генофонд нації. Журналісти зазначають, що це не державна програма, — з безкоштовною ініціативою виступила одна з приватних клінік у Харкові. Це важлива деталь у важливій історії, бо допомагає зрозуміти, чим живе суспільство і як реагує на воєнний стан.

"У такому потоці новин важко розповісти історію глибше, і це, мабуть, одна з наших трагедій, — каже Чернов. — Ми б хотіли мати можливість фокусуватись на чиїйсь історії — міста чи сім’ї. Та через інтенсивність інформаційного поля на це надто складно знайти час". Мабуть, сили також? "Сил немає, але в кого вони є? — каже Мстислав. — Хай там що, а ми перебуваємо в кращих умовах, ніж люди, історії яких розповідаємо. Це був наш вибір — виконувати цю роботу, ми знаємо, навіщо це і як впливає на те, яким світ бачить російське вторгнення в Україну. Ця думка допомагає йти вперед. Людям, які не розуміють, чому з ними сталося те, що сталося, і усвідомлюють, що, можливо, справедливості ніколи не буде, що вони втратили близьких, свої домівки і в цьому немає жодного сенсу, жодної логіки, — їм важче".

Мені стає цікаво, чи ця професія та цей спосіб життя були колись їхньою метою. Малолєтка каже, що в дитинстві хотів стати пілотом, і жартує, що стільки часу провів у літаках та гелікоптерах, що частково наблизився до своєї мрії. Чернов відповідає: "Я хотів бути режисером — то ж mission accomplished". А ще додає, що став журналістом, аби подолати сором’язливість. Нам час закінчувати інтерв’ю — після польового сніданку в моїй компанії вони прямують до лінії зіткнення: силами Червоного Хреста там сьогодні евакуюють людей з обмеженими можливостями. Час знімати новий сюжет.

Фото: Serhii Morhunov, Evgeniy Maloletka

Текст: Веня Брикалін

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.