"Я хочу відкривати потяг "Київ — Маріуполь": інтерв'ю з Іриною Юрченко, провідницею Укрзалізниці, мамою Ореста ("Азов")
В День залізничника України згадуємо інтерв’ю з Іриною Юрченко, провідницею Укрзалізниці, учасницею рухів "Жінки зі сталі" та "Асоціація родин захисників "Азовсталі""
"Мамо, почалася війна", — Ірині 24 лютого 2022 року о п’ятій ранку телефонує син. Дмитро Козацький ("Орест") — керівник пресслужби полку "Азов". Це його фотографії з самого пекла "Азовсталі" згодом струсонуть світ, отримають безліч нагород і відіграють величезну роль в екстракції воїнів і в боротьбі за звільнення їх із полону.
А поки ніхто навіть не уявляє, які випробування попереду. Сотні тисяч людей переміщуються на Захід країни; Ірина ж навпаки — їй треба дістатися з дому з Малина, що за 100 км західніше від Києва, на роботу до столиці. 25 лютого її потяг № 081 "Київ — Ужгород" рушить у путь залізно, попри все. Вона щаслива, що може допомагати: "У Діми — свій фронт, у мене — свій".
"Укрзалізниця продовжує рух".
Офіційний Telegram-канал Укрзалізниці, 26.02.2022
На вокзалі — хаос і товкотнеча: дорослі, діти, домашні тварини, багаж. Вагон Ірини — рівно навпроти східців. Натовп зливається саме тут, і переконати людей розподілитися платформою неможливо: їх охоплює відчай. Квитки не діють: усі рейси оголошено евакуаційними.
Ірина випромінює спокій. Вона зібрана, організована, як і всі попередні 30 років роботи: форма, зачіска, легкий макіяж. Ніщо в її обличчі не виказує, що вона переживає просто зараз: її син боронить Маріуполь, 17-річна дочка-студентка ховається від обстрілів у київському підвалі.
Існує два методи, щоб вгамувати натовп: різкість або ласка. Вона застосовує обидва. Одного разу додає сталі в голос, розбороняючи пасажирів, що сваряться, і молода жінка вигукує їй: "Ви зла!" "Доця, я не зла, — каже Ірина. — Якщо зараз всі почнуть заводитись, буде хаос". "Доця" згодом перепрошує, а виходячи в Ужгороді, міцно обіймає Ірину на прощання.
Так робить багато пасажирів — і це зрозумілий імпульс: Ірина — архетип турботливої мами. Ми мріяли би про таку вчительку для своїх дітей; ми б їли з її рук у ресторані; ми довіряли б їй здоров'я, якби вона була лікаркою.
За час з 24 лютого Укрзалізниця евакуювала більш ніж 4 млн пасажирів, 600 тисяч — за кордон. З них — 1 млн дітей і 112 тисяч тварин, від собак та котів до ігуан та акваріумних рибок і гризунів
Купе охайних вагонів, які ми сьогодні вже добре знаємо з подорожей до Польщі і де зараз на столиках лежить меню MilkBar, 24 лютого зі спальних перетворюються на сидячі. Впритул один до одного — пасажири, по 6–8 в купе; на підлозі — переноски з котиками, клітки з папужками, собаки ("жодного разу не полаялись"). В проході і в тамбурі — люди, люди, люди.
Щойно потяг рушає, Ірина закриває жалюзі — не через світломаскування, а щоб стримати скло в разі бомбардування. А ще — щоб не дати пасажирам вдивлятися в темряву. Допитливий дідусь бачить з вікна ракету. Ірина буквально перехоплює його крик: коли навколо стільки людей, паніка зайва.
Ось доросла пара з немовлям. Ірина дивом звільняє їм місце в купе. У чоловіка зрив; жінка схоплюється, біжить за ним у тамбур. Марно: у нервовому нападі чоловік вибиває скло рукою, вривається крижане лютневе повітря.
За сценою спостерігає американський журналіст. У нього квиток, проте він всю дорогу стоїть з валізкою у проході, поступившись місцем жінкам. Пізніше, виходячи у Львові, складає пальцями сердечко та співчутливо цокає язиком: "Oh la la".
Не всі такі чемні. Група іноземних студентів, попри розпорядження саджати в потяг лише жінок та дітей, окуповує останнє купе, тамбур та туалет, не пускаючи туди інших. Виходячи, залишають по собі безлад, як з фільму жахів. Якась жінка, розмахуючи квитком, намагається лягти спати на поличці, де тісняться молода мати з немовлям і дідусь з інвалідністю. Вона не хоче чекати, поки ті зійдуть на зупинці, до якої всього година. Ірині коштує неймовірних сил стриматися.
Попри хаос і розпач, ніхто не губить речі. Можливо, тому, що люди тікають голіруч. "Я ніколи не забуду, як вперше побачила перон і купу покинутих речей: валізи, сміття, дитячі візочки". Рятуючись від війни, люди залишають позаду не лише сумки, а домівки, близьких і все життя.
Дітей вона намагається вмостити у себе в купе. Не спить, лише час від часу примощується на перегорнуте відерце для вугілля, яким топлять вагон на довгих стоянках. А іноді віддає своє "сидіння" змученим пасажирам.
У Хмельницькому потяг зустрічають місцеві; закидають у вагон що в кого є. Ірина згадує перший "гуманітарний вантаж": "Лечо, консервована капуста з грибами, шість кусочків хліба, два яблука, цукерки, печиво, дві пляшки води". Вона перепитує: "Що це?" З перону кричать: "Роздайте людям". З кожним наступним рейсом цей імпровізований волонтерський кейтеринг стає все більш потужним: з'являються домашнє печиво, готові канапки, тепла їжа — і це в кожний вагон. Вона все роздає пасажирам, які ледве знаходять сили дивуватися: "Безкоштовно?"
Станом на зараз понад 9 тисяч залізничників несуть службу в лавах ЗСУ.
752 залізничники було поранено, а 334 загинули в результаті збройної агресії росії
Евакуаційні рейси — здебільшого мовчазні. Лише після Тернополя люди починають потроху говорити між собою.
Після Львова Ірина відчиняє вікна. "Ми заїжджаємо в Карпати. Дивіться на красу, — каже пасажирам. — Вона лікуватиме вас". Потроху люди починають спілкуватися: треба виговоритися. Страшних історій чимало. Але Ірина згадує хороше: "У Хмельницькому, Стрию, Мукачеві волонтери швидко закидають до вагонів продукти — зупинка 2–3 хвилини. Потяг рушає, а вони стоять і співають гімн. І ти думаєш: наша нація — незламна".
На станціях вона скеровує своїх пасажирів у потрібному напрямку: на них чекають волонтери, медики, перекладачі — здебільшого студенти. "Не хвилюйтеся, ви не лишитеся на вулиці. Єдине, прошу: дякуйте. За те, що вас зігріли, за те, що допомогли. І моліться за тих, хто на фронті".
"2022 року Укрзалізниця перевезла у сполученні з країнами ЄС приблизно 1,4 млн громадян. Це рекордний показник за останні 10 років".
Голова правління АТ "Укрзалізниця" Олександр Камишін, 27.01.2023
Як вона все це вивозить? Приблизно як і поїзди. Залізно, вперто. Каже: "Війна — не привід розпускатися. Треба бути у формі". За перші дні тих важких евакуаційних рейсів вона втратила 8 кілограмів. Сьогодні радіє по-жіночому: "Це тільки на користь!" Тоді ж було не до сміху і не до їжі.
Вона здає зміну і — додому, в Малин. Дорога, яка зазвичай забирає 1,5 години, триває всі дев'ять. Вертатися на роботу вже нереально: Житомирську трасу обстрілюють. Тому Ірина їде до Львова і там сідає у свій 081-й, що рушив з Ужгорода у Київ. Це все, що треба знати про її характер. Та є ще дещо.
"Усі поїзди вирушають з Києва та прибувають до столиці за графіком.
Головний вокзал міста відчинено для пасажирів із квитками, підземні укриття працюють, очікування на рейс можливе в укриттях.
Посадка та висадка пасажирів на станціях Київ-Пасажирський та Дарниця здійснюється через підземні переходи".
Укрзалізниця в день чергового ракетного обстрілу
"Ми звичайні люди, — каже Ірина. — І діти мої теж звичайні". Але їхня історія — це майже "Хлопчик, що вижив", як в "Гаррі Поттері", коли шансів на порятунок було обмаль, але любов мами служила за оберіг.
Дмитро з мамою завжди були близькі. Вона вчила їх із сестрою "в будь-яких ситуаціях залишатися людьми" і привчала до порядку ("Безлад може тривати три дні — коли щось трапилось або погано на душі. Потім це переходить у звичку!"). Дімині речі, траплялося, вилітали з вікна — просто на горобину, що росла поруч. Скільки раз він їх звідти збирав — важко сказати.
Вона була тією мамою, що знала всіх однокласників і друзів сина на ім'я і в обличчя: "У них був неймовірний клас: і діти, і батьки, і вчителі". Ірина, яка, певна річ, була в батьківському комітеті, часто влаштовувала подорожі в Київ: Зоопарк, Ботсад, Музей Війни. Подорожували електричкою: дітей розподіляли на групи, і всі просились саме до Діминої мами — з нею було весело.
Телефон Ірини був у вчителів "на першій кнопці": вона дізнавалася про пригоди одразу. "Ірино Іванівно? На конкурс фотографії потрібні фото, а Діма відмовляється". "5 хвилин", — відповідала вона. "Діма, синок, як справи? Давай так, щоб без скандалу". Діма їхав, виборював нагороди, розвивався та ріс. Потім було навчання в Польщі, Майдан, "Азов"…
Про те, що син на "Азовсталі", Ірина дізналася 1 березня. "Мам, тут безпечно: бункери захистять хоч від ядерної зброї! — запевняв він. І у властивій йому манері весело додавав: — Все в нас добре, каву п'ємо". Прохопився лише раз: "Дісталися до розбомбленого сховища з їжею — хоч поїли".
Приблизно тоді вони домовилися щоденно, попри все, виходити на зв'язок всією сім'єю. За можливості — писати, або просто ставити "+". Тих "плюсиків" Ірина чекала більш за все.
Якось сталося пряме влучання в бункер. Вибуховою хвилею Діму викинуло з ліжка, а наступної секунди те ліжко накрило бетонною плитою. Він дивом вцілів, хоч йому й розсікло голову уламками. Катакомби дедалі більше нагадували пекло: захисникам бракувало медикаментів і навіть харчування.
Вона просила сина робити фото. В середині квітня Дмитро з побратимами евакуював з "Азовсталі" дітей та цивільних. І раптом прислав автопортрет, в шоломі і квітах. Ірина досі не стримує сліз: каже, навіть в пеклі він міг знайти красу. Те фото вона потім завжди тримала поруч.
Вона не любить про це згадувати, проте в якийсь момент відчула: хлопці зневірені. Якось пізно ввечері Діма подзвонив і попросив номер карти: "Я перерахую тобі гроші". — "Які ще гроші, Діма?" — загрозливо відповіла мама. Миттєво всім стало ясно, що зневіра — це зло, а привид горобини замайорів на горизонті. Поклавши трубку, вона розридалась.
Але треба знати цю жінку, щоб зрозуміти: вона знайде надію там, де її геть нема. Так сталося і тоді. Вже на ранок вона прокинулась із вірою, що все налагодиться. Випромінюючи впевненість, вона надіслала "кружечок" в месенджер Дмитру. "Не знаю, як, але вихід точно знайдеться", — гаряче казала вона. Це було так переконливо, що цій вірі піддавався всесвіт.
Невдовзі Дмитро прислав мамі фото. Ті самі, від яких перехопило подих у цілого світу: поранені, але незламні бійці. І воїн у промені світла. Діма просив відсилати їх на всі конкурси, аби увічнити пам'ять про героїв "Азовсталі". Так його фото опинилося у переліку найкращих за версією The Guardian.
Саме тоді стався тектонічний зсув: рідним захисників "Азовсталі" дозволили провести брифінг. Вони виходили на акції у всьому світі, стукали в усі двері, були на зв'язку з президентом; їздили до Папи Римського; писали відеозвернення до керівництва усіх країн.
1 травня Ірина з колегами відкривали новий маршрут — на Хелм. Серед пасажирів впізнала Дуню Міятович, Комісарку Ради Європи з прав людини. Написала листа: "Я мати бійця, Козацького Дмитра, який із побратимами зараз перебуває на "Азовсталі". Прошу, допоможіть" — і подала з чаєм і фруктами. За десять хвилин Дуня обіймала її. "Я вас дуже розумію. Я боснійка — ми теж пережили війну", — казала вона.
Досі невідомо, яка подія або їхня сукупність дали результат, проте одного дня Діма написав, що з'явилася надія: вони виходять у полон — є відповідні домовленості. "А якщо їх порушать?" — "Мамо, варіантів лише два: загинути на "Азовсталі" без зброї, води, їжі та ліків або скористатися мінімальним шансом вижити".
У те, що Діму обміняють одним із перших, вона не вірила: керівництво зазвичай звільняють останнім. Молилася: "Господи, будь ласка, спочатку тяжко поранених, потім дівчат, потім — Діму".
"Укрзалізниця запустила продаж квитків до Херсона, Маріуполя, Донецька, Луганська й Сімферополя. Квитком можна скористатися одразу після деокупації. На цих маршрутах їздитиме "Потяг до перемоги", присвячений подвигам людей на тимчасово окупованих територіях".
Зі стрічки новин, 13.11.2022
21 вересня — Ірина саме була на роботі — пролунав дзвінок з незнайомого номера. Як струмом пробило: "Дімо, ти? Синок, це ти?" — "Мамо, я в Україні. Мене обміняли". "Я його чую, але не можу усвідомити, перепитую знову і знову", — розповідає Ірина. Новина розлетілася миттєво: митники, прикордонники, пасажири, наш штаб — знали всі. І всі раділи разом.
Ірина досі не полишає своєї діяльності. Каже: "Я знаю, як це, — чекати свою дитину з полону". Тому дає інтерв'ю, тримається впевнено, хоч іноді, зізнається, доводиться пити заспокійливе.
Насамкінець я запитую Ірину про маршрут її мрії. І вкотре за цю розмову плачу від її слів: "Я хочу відкривати потяг "Київ — Маріуполь". Це означатиме, що настала наша перемога".
Фото: Vic Bakin
Читайте також
