До VOGUE UKRAINE LEADERS 2024 залишилось:
КУПИТИ КВИТКИ

Письменниця Софія Андрухович — про новий роман "Катананхе", травму і тілесність

У червні у видавництві Komubook вийшов новий роман Софії Андрухович "Катананхе": письменниця говорить про болісне сьогодення та травму, жодного разу не використавши слова "війна"

Софія Андрухович

Фото: Vasylyna Vrublevska

Текст: Богдана Неборак

"Будь-яка серйозна важка тема має в собі багато комічного. Найтрагічніші переживання — абсурдні й часто смішні", — каже письменниця Софія Андрухович. Цього літа вона презентує свій четвертий роман, "Катананхе", задуманий і написаний під час повномасштабного вторгнення. Він оповідає історію київської родини, що живе у звичайній багатоповерхівці, — змальовані околиці нагадують столичний район Оболонь, де разом із чоловіком Андрієм, донькою Варварою й собакою Златою мешкає 41-річна авторка. Близькі люди в "Катананхе" стрімко віддаляються одне від одного — Андрухович ставить експеримент: чи можливо відновити близькість?

"Мої романи завжди починаються з кумедної або легковажної ідеї, — продовжує думку Софія. — Я примудрилася навіть "Амадоку" спочатку уявляти як гумористичну книжку, майже водевіль про жінку, що втілює в життя свою фантазію. Якби я не починала з переконування самої себе в легкодушності, то не доходила б до реалізовування цих текстів. Це добрий спосіб, щоб не лякатися".

Реклама

Ці слова й справді звучать іронічно щодо "Амадоки" — твору на понад 800 сторінок, що охоплює кілька століть української історії, оповідає, зокрема, про сталінський терор, Голокост і сучасну російсько-українську війну. Роман вийшов 2020 року і був перекладений німецькою, французькою, хорватською мовами, зараз готується англомовний переклад у США. Він часто стає приводом для розмов про наше минуле на міжнародних майданчиках.

Цього разу Андрухович планувала зробити збірку дотепної короткої прози, але в одному з оповідань побудувала складні звʼязки між подіями й персонажами, розписала докладний план — і народився "Катананхе". Саме "Катананхе" став текстом, що не змінився від задуму: "Я повністю продумала структуру історії — і більше не втручалася в неї аж до завершення роботи".

"Я мушу довго виношувати думки, перш ніж можу ними поділитися"

Софія рідко дає інтервʼю і майже не веде соціальні мережі: "Це не те, що мене тішить. Я мушу довго виношувати думки, перш ніж можу ними поділитися". Та це не заважає кожній її книжці ставати подією в українській літературі, щораз промовляючи до читача у відмінній, новій тональності. Роман "Фелікс Австрія" 2014 року про Івано-Франківськ початку ХХ століття став прикладом цілком нової (й успішної) книжкової комунікації для "Видавництва Старого Лева", за ним створили кінострічку "Віддана" й театральну виставу. Роман "Амадока" в часи великої війни демонструє, як працюють складні історичні звʼязки на прикладах спільнот та індивідуальних життів.

Софія Андрухович

"Катананхе" — посттравматичний текст. "Травма проявляється через тіло, ми бачимо це щодня. Вона може бути бурхливою і підштовхувати до неконтрольованих дій. З іншого боку, вона може заморожувати, вводити в замерзлість, паралізованість, знерухомлювати фізично й почуттєво, — міркує авторка. — Це хвилює мене в сенсі того, як ми сьогодні говоримо про війну: як обираємо інтонації, дозволені й заборонені теми. За допомогою "Катананхе" я намагалася торкнутися цієї завмерлості, недозволеності, подіяти на внутрішню застиглість, щоб викликати обурення, сміх, здивування, пробудити свіжий погляд".

Міркуючи про фізіологію травми й тілесність, Софія згадує прозу нобелівської лауреатки Анні Ерно як про важливу для неї авторку останнього часу — їй близький аналіз жіночого погляду на речі, притаманний французькій письменниці. Зокрема, кришталева чесність і вміння не соромитися, хоча про сором вона теж пише. За словами Софії, така література дає відчуття сенсу і є орієнтиром того, що цікаво робити. Андрухович згадує романи Ерно "Пристрасть" про стосунки жінки зі значно молодшим від неї чоловіком та "Ганьба" — про те, як батько проявляє до матері фізичне насильство та як цей випадок впливає на маленьку доньку. "Речі такого типу в літературі викликають в мені азарт і пристрасть, вони заходять у найжиттєвіші жили, які дуже багато про нас розповідають", — каже Софія.

Для Андрухович важливими є описи тілесних досвідів: змалювання фізіології може краще пояснити мотивацію персонажа, ніж демонстрація його думок чи почуттів. Письменниця займається бігом, практикує йогу і вважає рутину, повʼязану з тілом, способом письма: у цей час ідеї вже відчутні на дотик, але ще не висловлені.

"Для мене жіночна жінка — мужня: добре розуміє, чого хоче і ким є"

Упродовж інтерв’ю Софія делікатно добирає слова — турбується про читачів, щоб не розкрити кульмінацію нового роману. Початкова ідея полягала в зображенні стосунків людей протилежної статі з великою різницею у віці. Одна з персонажок — пенсіонерка Жанна, вік якої в суспільному уявленні не повʼязаний з еротичним життям; і цей стереотип авторка руйнує. Письменниця каже, що в "Катананхе" немає головних героїв, у певний момент кожен виходить на авансцену. Це і жінка середнього віку Леся, яка стикається з проблемами старіння. І підлітка Тая, яскрава та водночас ніжна і вразлива. Згадую, як на літературному вечорі в Києві у березні цього року Андрухович зізналася: їй цікаво писати про сильних жінок і слабких чоловіків. Наголошує: робить це з іронією й формувала кліше. "Я підважую ідеї того, що таке сильний чи слабкий чоловік, сильна чи слабка жінка, які насправді відносні ці речі. Чого ми хочемо від статей, яких якостей очікуємо від чоловіків і жінок? Мені йдеться про те, що в кожній людині є міріади слабкостей, які можуть виявитися силою наступної миті".

Вона має власне уявлення про жіночність: "Це наповненість, реалізованість жінки в цілому, пов’язана з внутрішньою зрілістю. Не зовнішні якості, які здаються привабливими в загальноприйнятному розумінні. Для мене жіночна жінка — мужня: добре розуміє, чого хоче і ким є". У письменницькій роботі Софія досліджує стереотипи й формули, якими керуються люди. Героїні її прози, починаючи з гучного дебютного роману "Сьомга" 2007 року, відвертої історії дорослішання дівчини, — завжди яскраві, рухають сюжет і ваблять читача. "До жінки я ставлюся критичніше, оскільки і я — жінка. Кожна моя персонажка — якоюсь мірою я сама, тому я буваю жорсткіша у ставленні до героїнь".

Переломним текстом для Софії стала "Амадока". Центральний герой роману, Богдан, — поранений військовий, що втратив памʼять; кохана намагається допомогти йому віднайти себе. Читач мимоволі починає мандрувати власними спогадами, перевіряти їх на правдивість й усвідомлювати своє місце в історії країни й Європи. ""Амадокою" я ніби внутрішньо заслужила дозвіл писати будь-що. Цей досвід поєднав мене з власною підлітковістю, першими спробами писання. У цьому ключі Тая з "Катананхе" є дуже живодайною інтонацією, яка резонує зі мною. Підлітковість повʼязана з непригладженою щирістю, і в цьому є найнасиченіше відчуття життя". Доньці письменниці Варварі — 16 років, Андрухович давала їй читати твір, в якому описані важливі для сучасних тинейджерів тренди.

Фрагмент нового роману вперше прозвучав навесні цього року в "Молодому театрі" в Києві, у межах серії літературних вечорів, які курує й модерує менеджерка культурних проєктів Світлана Стретович. Наприкінці 1980-х зі сцени "Молодого" лунала найновіша українська література, а в 1920-ті в цих стінах працював Лесь Курбас. Лаконічна сукня, сяйлива усмішка в театральному світлі — саме такою публіка побачила Софію Андрухович. Авторка згадувала свої книжки від найпершої "Літо Мілени" (2002), читала оповідання початку двотисячних і пояснювала, що ще дитиною зрозуміла: справжня література — це оголення.

"Катананхе" — роман про постійне буденне насильство. У тексті є відчуття внутрішньої катастрофи, що дедалі дужчає, проступають розлами всередині кожного з персонажів, підважується цілісність родини і людської спільноти. Книжка проєктує недалеке майбутнє, в якому присутні спогади-спалахи воєнних буднів у Києві. "Не варто обманювати себе, що внутрішньо ми залишаємося такими самими. Певна частина людської структури стала жорсткішою, жорстокішою. Та це не означає, що не зостанеться місця для чогось хорошого, — говорить Софія. — Міра безжальності в "Катананхе" повʼязана із сьогоднішнім моментом. З тим, як нас перетворює війна. Неможливо себе обманювати, що війна не накладає відбитку. Вона так чи інакше спотворює. Жорстокість, про яку я пишу, резонує з невисловленими страхами, накопиченою напругою, що наростає роками й залишається в тілах, з намаганням передбачити, що буде далі".

У романі Софія свідомо уникає називання речей і явищ, які безальтернативно окреслюють воєнний час: те, що йдеться про травму війни, ми швидше розуміємо з контексту. "Це повʼязано з дуже великою обережністю у стосунку до цих тем. Я боюся повестися з ними грубо. Для мене найчеснішим було не називати їх безпосередньо, не перетворювати на кліше й дати простір недомовленості, залишити тло, з яким працюватиме читач". Недоговорення дозволяє зберегти гостроту погляду й уважність до людського болю. У тексті роману немає слова "війна", а деякі речення мусиш перечитати, щоб зрозуміти, чи дійсно йдеться про певний вид зброї. Бабусі Софії було 16, коли закінчилася Друга світова, тепер доньці письменниці Варварі — стільки ж, і нова війна триває.

На запитання про те, коли Софія відчула, що стала письменницею, авторка відповідає, що це стається щоразу, коли вона завершує текст і опісля бачить його опублікованим. У своїх книгах Андрухович прагне показувати різних людей: "Якщо мої персонажі дратують — це добре. Найгірше, що може статися в мистецтві, — це триматись готових формул і бути політкоректною. Я не маю на увазі ламання всіх моральних засад. Але творчість існує для порушення меж, це не політична програма. Вона і заспокоює, і тривожить, і подразнює".

Зачіски та макіяж: Daria Zhadan

Подяка Нanna Kopylova

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.