Поділитися

Що треба знати про Михайла Бойчука

Вранці 25 березня 2024 року російська армія атакувала Київ балістичними ракетами. Удар призвів до руйнування однієї з будівель Академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. У цьому є похмурий символізм: сам художник Михайло Бойчук, засновник самобутньої школи українського монументалізму — бойчукізму, зазнав переслідувань від ідейних предків сучасного тоталітарного російського режиму, разом з учнями був страчений НКВС 1937 року і знайшов останній спочинок у сумнозвісному Биківнянському лісі. Його постать і спадок варті набагато пильнішої уваги.

Михайло Бойчук

Скарби звідусіль

Михайло Бойчук був первістком у великій селянській родині з дев’ятьма дітьми. Завдяки вчительській підтримці опановував малярство у львівській школі мистецтв. Далі вчився у Відні, в Краківській академії красних мистецтв і в Мюнхені. Весь цей час талановитого художника фінансово підтримували митрополит Андрій Шептицький і Наукове Товариство імені Шевченка. З 1908 до 1911 року вдосконалював свої вміння в Парижі. Там само заснував свою першу школу — "майстерню неовізантійського мистецтва" Renovation Byzantine. На виставці в Салоні Незалежних у Парижі бойчукісти представили 18 робіт, об’єднаних назвою "Відродження візантійського мистецтва", — і отримали чимало схвальних відгуків. 1911 року Михайло Бойчук повернувся в Україну. Не сам — з дружиною, однією з найталановитіших своїх учениць, художницею Софією Налепінською. І зі сформованим власним стилем, який був укорінений у візантійському мистецтві, живописних традиціях Київської Русі й середньовічному українському малярстві.

Михайло Бойчук за роботою

В Україні

Михайло Бойчук спочатку реставрує історичні пам’ятки у Львові й на Чернігівщині, а 1917 року переїздить до Києва, де стає співзасновником Української державної академії мистецтв, керівником монументальної майстерні. Обсяги робіт, до яких він долучився в наступні кілька років, вражають. Він готував театральні декорації для вистав Курбаса у Молодому театрі. Реставрував фрески Софійського собору і твори з колекції Музею Ханенків. Розписував агітпароплав "Більшовик", декорував свято Першотравня і київську Оперу до з’їзду представників волосних виконкомів. 1920 року створив відомий плакат з рядками із "Заповіту" до Шевченківського свята. 1923-го — оформлював український павільйон на ВДНГ у москві. У 1924 році Михайло Бойчук обійняв посаду професора Київського художнього інституту, а за рік став співзасновником і членом АРМУ (Асоціації революційного мистецтва України), яка цуралася натуралістичного радянського реалізму. Точніше було так: зміст робіт Михайла Бойчука та його учнів цілком відповідав історичній добі, але в кожній з них домінувала впізнавана національна форма.

Михайло Бойчук зі студентами

"Секта", артіль, родина

Відомо, що Михайло Бойчук заохочував колективність у мистецтві, говорив учням: "Не бійтесь втратити свою індивідуальність. Хто краще працює, до того приглядайтесь. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє". Відмовлявся і від участі у виставках, бо вважав, що монументальне мистецтво завжди колективне й експонується постійно — у громадських будівлях і на майданах. Спільна робота, як у часи Ренесансу, була однією з головних засад його школи-майстерні. Бойчукісти самі виготовляли фарби — на жовтках, як у давнину, за рецептами, віднайденими вчителем. Йшлося також про те, щоб слухатися його в усьому, навчатися не менше семи років і боронь боже одружитися у цей час — попри деспотичні вимоги геніального Бойчука захоплених харизмою й талантом майстра було вдосталь. Натомість він майже весь свій час приділяв студентам, дехто з них просто жив у нього, всі разом ходили по музеях, вивчали й обговорювали зразки живопису, бралися за агітаційні підробітки також колективно. Спільно з учнями Михайло Бойчук створив понад 20 монументальних розписів, як-от: Луцькі казарми в Києві (1919), Селянський санаторій під Одесою (1928), Червонозаводський театр у Харкові (1933—35).

Михайло Бойчук. Пророк Ілля. Для "Дяківської бурси" у Львові.

Розстріляне Відродження

Про монументальні твори Михайла Бойчука від самого початку говорили: гарно, як у церкві. Подейкують, пізніше, у 1920-х, колеги ставили Бойчукові на карб те саме: пише селян і робітників як святих на іконах — і це вже був не комплімент, а застереження. У 1930-х не забарилися критики: відзначали, що "віддалився від соцреалізму", "спотворює радянську дійсність", а бойчуківський "візантизм — це релігійний опіум". 25 листопада 1936 року Михайла Бойчука заарештували. Після пів року допитів геніальному художникові було висунуто обвинувачення як одному з "керівників націонал-фашистської терористичної організації", що "підтримував ідеї Гітлера" і мав на меті "відторгнення України від радянського союзу і створення української націонал-фашистської держави". 13 липня 1937 року Михайла Бойчука разом з учнями Іваном Липківським (сином митрополита Василя Липківського), Іваном Падалкою, Василем Седлярем було розстріляно. 11 грудня 1937 року на підставі схожих обвинувачень розстріляли першу дружину Бойчука, Софію Налепінську-Бойчук. Після страти практично всі монументальні твори бойчукістів як "наслідки їхньої підривної роботи" було заштукатурено, більшість ескізів спалено.