До VOGUE UKRAINE LEADERS 2024 залишилось:
КУПИТИ КВИТКИ

Історії жінок на війні: чому варто прочитати книгу "На надломі зросла сила"

Що стається з жінкою, коли в її дім приходить війна? На це питання відповідає книжка "На надломі зросла сила: історії про трансформаційну силу жінок", яка вийшла у видавництві punkt.publishing. Серед героїнь книги — волонтерка Тата Кеплер, військова фотографка Влада Ліберова, військовослужбовиця Руся Данілкіна.

Реклама

Книжка "На надломі зросла сила" зʼявилась через потребу головної редакторки і засновниці видавництва Тетяни Костіної зафіксувати в перші місяці широкомасштабного вторгнення стан і позицію жінки у війні. Це книжка про те, як українки беруть зброю до рук, розвозять гуманітарну допомогу в міста, які щодня потерпають від обстрілів, як 11-річні діти збирають гроші на ЗСУ, а 88-річні жінки самостійно вибираються з окупації.

Тетяна Костіна згадує своє заціпеніння у перші місяці широкомасштабного вторгнення, коли вона була змушена залишити Україну, бо рятувала маленьку доньку, і той момент, коли вирішила ризикнути і створити болючу, проте важливу книжку: "Я хотіла, щоб згодом на запитання від моєї вже дорослої доньки або онуків "А що ти робила під час війни?" я мала відповідь. Тоді подруга сказала: "Озирнися навколо: нас оточують жінки, що вивезли своїх дітей під вибухами. Пиши про них". Так я почала збирати історії. Історії жінок у війні".

До книжки увійшло 15 історій про війну, розказаних від першої особи. Серед них ті, кого знає вся країна: волонтерка Тата Кеплер розповідає, як працює зі своєю командою і розподіляє допомогу поміж військовими, Катерина "Пташка" Поліщук згадує свій досвід під час окупації Маріуполя, режисерка Ліза Сміт ділиться думками про документування військових злочинів росіян, Марʼяна Мамонова зізнається, що відчуває вагітна жінка, яку тримають в полоні і погрожують відібрати новонароджену дитину. І ще багато болючих історій жінок, які зіштовхнулися з війною.

Війна — не жіноча справа?

Героїні цієї книжки доводять протилежне. Українські військовослужбовиці можуть на рівних із чоловіками виконувати бойові завдання, виживати в нелюдських умовах на нулі та знищувати ворога. Вони пішли на фронт добровільно, бо відчували потребу захищати своїх дітей і свою державу.

Одна з героїнь книжки — військова кореспондентка і фотографка Влада Ліберова. Вона зазначає, що бути жінкою у війську — це, зокрема, і постійна боротьба, і спроби утвердити власний авторитет в очах побратимів і командирів. "Це складно для жінки на фронті — зробити так, щоб чоловічий колектив поважав і ставився авторитетно, особливо коли це якісь командні посади. Це передусім офігенні спеціалістки. Жінки на фронті мають робити більше, ніж чоловіки, хочемо ми цього чи ні. Їм складніше, ніж чоловікам".

Влада Ліберова

Для когось ця війна — спосіб помститися росіянам, які з 2014 року окупували Крим, частину Донецької і Луганської областей. Так, одна з героїнь книги — доброволиця ЗСУ й активістка Євромайдану Шура "Ялта" Рязанцева, яка загинула у червні цього року. У книзі зафіксована її особиста історія: вона пройшла полон у рідному Криму в 2014 році. Через український прапор і татуювання з національною символікою її катували, намагалися зґвалтувати і вбити. У книзі вона розповідає, що мріє повернути Крим та ніколи не забуде те, що зробив з нею ворог. До широкомасштабного вторгнення ми мало говорили про злочини росіян, тепер вони звучать як доказ того, що північно-східний сусід нехтував правами людини задовго до 24 лютого 2022 року. Історія Шури Рязанцевої — доказ цього.

Місія – рятувати життя

Волонтерка й очільниця руху "Птахи" Тата Кеплер, яка вже багато років займається забезпеченням військових і медиків, розповіла про свій досвід. Особливість роботи "Птахів" у тому, каже Тата, що вони спеціалізуються на медицині, тому фільтрують запити про допомогу. З роками досвіду Тата сформувала для себе правила, яких дотримується попри все: "Ані я, ані моя команда свідомо не поїдемо під обстріл. Ми й так потрапляємо постійно, коли їздимо, але в гарантований заміс, просто щоб довезти аптечку, не ризикну". Тата виросла в Ізраїлі, тому знає, що таке війна, з раннього дитинства: "Тобі пʼять — ти бачиш війну, потім ти їдеш, і відтоді все життя у тебе чорне і біле".

Тата Кеплер

Тата поклала всі свої сили на те, аби боротися проти зла і забезпечувати військових тим, що врятує їм життя у бою: "​​Нещодавно хлопець, наш побратимчик, написав мені: "Тато, дякую тобі за турнікет, який ти дала мені ще торік. Він тиждень тому врятував мені життя, коли відірвало ногу".

Моя нова місія

Доброволиці Русі Данілкіній було 18 років, коли вона пішла в ЗСУ. На початку працювала з документами, але їй було мало такої допомоги, хотіла боротися з ворогом на полі бою. Після багатьох відмов командира і "я не пробачу собі, якщо з тобою щось станеться", він таки дозволив їй поїхати на бойове завдання.

Руся Данілкіна

Наслідок — важке поранення й ампутація ноги в 19 років, зневіра і відчуття власної безпорадності. Чи шкодує Руся про своє рішення? Ми не знаємо. Але вона точно змогла оговтатися після ампутації, коли вважала, що її життя закінчилось. Тепер вона бачить свою нову місію в тому, щоб повноцінно жити в суспільстві, приймати чужу допомогу, бо вона їй іноді потрібна, показувати світу, що така тепер наша реальність:

"Моя нова місія — ламати стереотипи, підтримувати людей, які опинилися в такому ж стані, бо вони точно не одні, а світ набагато добріший, ніж може здатися спершу крізь завісу болю та відчаю. А ще — розказати всім і собі знову, що можна бути гарною, сильною, щасливою, навіть не маючи повноцінного тіла".

Майже кожна жінка, яка розповідає свою історію служби у війську, волонтерства, окупації чи втрати, згадує, між іншим, про банальні, але цінні ритуали. Ось після багатьох днів в окопі змогла помитися і нафарбувати вії — це її маленька радість, повернення до нормальності. Війна не забирає права бути жінкою — і коли є можливість, то військова може зробити собі манікюр.

Книжка "На надломі зросла сила: історії про трансформаційну силу жінок" фокусується не на травмі війни, а на шляхах її подолання. Героїні цього видання діляться досвідом, як їм вдавалося змінитися, знайти в собі силу після зламу. Таня Костіна у вступному слові визнає: "ми всі поламались десятки разів", але кожна героїня знайшла в собі сили жити далі після втрати кінцівок, коханої людини, дому, побратимів чи пережитого полону. Кожна з них вчить нас бути сильними і продовжувати жити попри все.

Ця книжка фіксує різні досвіди, але висновок один — після найчорнішої ночі настає ранок, душевні злами можуть робити нас сильнішими, а знати історії своїх героїнь — важливо, щоб мати майбутнє.

Текст: Олена Лисенко

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.